Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 13)

Таким чином Ківейн досяг успіху в збентеженні Хатенґраджа та Дзідоґраджа, які ставилися до його призначення як до взаємовигідної домовленості. А закінчилося все тим, що його, жалюгідного й брудного, з ганчіркою, запханою в наскрізну рану в животі, вели до замку Тисячі всесвітів.

«Ось і підтвердження стародавньої мудрості: зроблене добро повертається ледве наполовину, а скоєне зло — у подвійному розмірі».

Усміхаючись, Ківейн помацав ланцюги. Усі п’ятеро полонених мали на щиколотках кайдани, і прикуті до них ланцюги були прикріплені до товстого дерева. Безбожники виявилися кмітливими: якби взагалі можливо було зламати таке дерево, хранителі нізащо не наважилися б йому зашкодити. Ківейн, як і решта хранителів, більше хвилювався за стан дерева, ніж за власне тіло, тому пересував ланцюги дуже обережно.

— Певно, головний воєвода Ґалотек не знатиме, як вчинити, коли побачить це дерево.

Ківейн анітрохи не сумнівався, що Ґалотек прийде його визволяти. Якщо дзідоґразькі хранителі дізнаються, що верховного хранителя тримають у полоні безбожники, вони здобудуть привід удруге висунути хатенґразцям принизливі звинувачення. «Ви скоїли злочин проти Богині, та ще й віддали верховного хранителя на поталу ворогам!» Щоб уберегти Хатенґрадж від страшної ганьби, Ґалотек неодмінно мав прийти на порятунок бранця. Ківейн замислився, чи не варто розповісти безбожникам, що в їхніх руках опинився смертельно небезпечний розбурханий вулик. Можливо, це його розважило б.

Раптом Ківейн побачив, як хтось біжить до дерева з полоненими.

Цей незвичайний біг справив на нього сильне враження.

Навколо теплокровної істоти, яка бігла крізь ніч, витанцьовували хвилі тепла. Людська жінка. І бігла вона надзвичайно прудко й легко. Зазвичай живі істоти стоять на місці, не в змозі подолати печаль, коли бачать, як навколишній світ сам себе руйнує. Але в бігунці така печаль не відчувалася. Вона проривалася вперед крізь світ, сповнений холоду, ворожнечі й недовіри, випереджаючи й принижуючи його. У Ківейна, який розслаблено сидів на землі, нудьгуючи, настовбурчилася луска. Гаряча істота зупинилася біля нього, і він мало не підняв руки й не крикнув, що здається.

Інші хранителі, які досі лежали, насторожилися й теж посідали. А жінка стояла й дивилася на Ківейна. Лише коли вказала пальцем на вухо, наґ здогадався, що потрібно дослухатися.

І верховний хранитель почав слухати.

— Тепер я вас чую. Кажіть, будь ласка.

— Добридень! Мене звати Деоні Дальбі, я сотниця північного війська.

— А я Ківейн, воєвода-хранитель Червонодеревного полку.

Ківейн хотів був запропонувати жінці сісти, але передумав, бо вирішив, що він, воєвода-хранитель, має право хоч на якийсь вияв поваги. Деоні, й далі стоячи, бадьоро мовила:

— Мене прислали, щоб перевірити, як ви почуваєтеся, і дещо вам передати. Пане воєводо-хранителю, як ваше здоров’я?

Ківейн зрозумів, що людська жінка обрала за співрозмовника його одного. На обличчях інших хранителів він побачив байдужість і небажання відповідати.

— Мене турбує єдина дрібниця — діра в животі. А так усе гаразд, — повільно промовив він.

Деоні схилила голову до плеча.

— Пробачте, я не зрозуміла, жартуєте ви чи ні. Ви наґ, а я людина. Чи справді для вас діра в животі — дрібниця? Ви пожартували, так?

Запитання Деоні вельми розхвилювало Ківейна. Він і сам не знав, навіщо це сказав. Він мовчав, тож Деоні заговорила знову:

— Пане воєводо-хранителю, буду вдячна, якщо ви чесно розкажете про свій стан, щоб я могла вам допомогти в разі потреби.

— О... Цвях витягли дуже обережно, нутрощі не пошкоджені, й рана потроху затягується, — промимрив Ківейн.

— Можливо, хтось із ваших товаришів почувається зле?

— От якби нам ковтнути по пігулці содраку та добряче відпочити, ми одужали би швидше. У вас немає содраку?

— Содраку немає, пане воєводо-хранителю. А наші ліки вам, мабуть, не допоможуть. Тож як ми могли б вам допомогти? Може, зігріти вас?

— Було б добре, але... Стривайте!

Деоні вже побігла геть, не дослухавши Ківейна. Від його вигуку вона різко зупинилася й ледве не втратила рівновагу. Побачивши, що вона все-таки втрималася на ногах, Ківейн полегшено зітхнув і стривожено мовив, коли Деоні побігла назад:

— Якщо ви для цього збираєтеся спалювати дерева, ми відмовляємося.

— Як ви здогадалися? Ви теж драконодухий, пане воєводо-хранителю?

— Не треба бути драконодухим, щоб зметикувати: для вогнища потрібні дрова.

— Я збиралася принести хмизу, а не рубати живі дерева. Хмиз — це вже мертві дерева.

— Знаю, але дивитися, як горить дерево, для нас нестерпно. Від цього нам стане тільки гірше. Тому ми відмовляємося.

Ківейн перезирнувся з іншими хранителями й переконався, що вони такої самої думки. Деоні пригладила волосся, розкуйовджене від бігу, й поринула в роздуми. Потім пробурмотіла глухо, ніби голос лунав із глибини болота задумливості:

— Тоді... Гм... Ми могли б зігріти вас, не спалюючи дерев.

— Чудово!

Деоні знову бадьоро вигукнула:

— Так, пане воєводо-хранителю!

І втекла, перш ніж Ківейн устиг щось заперечити. Ківейну було відомо, що люди не вельми добре бачать у темряві. Йому хотілося напучити жінку, щоб не поспішала й дивилася під ноги. Та він передумав. Тому що побачив, як Деоні перечепилася, упала, відразу скочила на рівні, наче нічого не сталося, і побігла далі. Хранитель, який лежав біля Ківейна, зауважив, тримаючись за пов’язку на животі:

— Не знаю чому, але не здивуюся, якщо дівчисько прибіжить зараз зі жмутом трави, невимовно пишаючись собою.

Ківейн зрозумів, що на інших вона справила таке саме враження, що й на нього. Та невдовзі всі п’ятеро засоромилися своєї упередженості. Деоні знала, що робити.

П’ятеро воєвод-хранителів побачили диво спритності.

Деоні бігла, тримаючи два зазубрені мечі, а на кінці кожного був настромлений залізний шолом, у якому вирував доккебінський вогонь. І з такою ношею Деоні бігла! Ківейну хотілося крикнути: «Обережно! Полум’я вихлюпнеться!». Але він збагнув, що така пересторога звучатиме дурнувато, і знітився. А Деоні знову заточилася, і хранителі здригнулися. Та вона втримала рівновагу, полегшено зітхнула, і п’ятеро наґів зітхнули разом з нею. Дівчина знову побігла. Хранителі спостерігали з настовбурченою лускою.

Нарешті Деоні дісталася до місця, гордовито підсунула до наґів шоломи й випалила:

— Ось, принесла вогонь, пане воєводо-хранителю!

— Дя-дякую. Це ж вогонь, створений доккебі?

— Так, пане воєводо-хранителю. Його створив для вас пан Жар.

Деоні на мить замислилася, де краще поставити шоломи. Поставила й зазирнула Ківейну в обличчя:

— Маєте ще побажання, пане воєводо-хранителю?

— Справді? Це вогонь Жара?

З голосу Ківейна можна було здогадатися, що він ще не встиг оговтатися від потрясіння.

— Саме так, пане воєводо-хранителю!

— Я чув, що ніхто не може навіть наблизитися до Жара, бо він дуже лютий.

— Ви щось переплутали, пане воєводо-хранителю. Пан Жар лагідний і турботливий.

Ківейн здивувався, бо не міг розібратися, чи то він щось переплутав, чи Деоні. Йому не вірилося, що Жару підходить таке визначення.

Хранитель мовчав, і Деоні вказала на шоломи:

— Посунути ближче, пане воєводо-хранителю?

— Що? Ні, не треба. Так добре. Тепло досягло мого тіла, і я вже почуваюся краще.

Деоні засяяла.

— Пан Жар буде радий це чути. Вам більше нічого не потрібно?

— Ні, дякую.

— Тоді, пане воєводо-хранителю, я передам повідомлення. Чи згодні ви або хтось із ваших товаришів співпрацювати з північним військом?

Ківейн знизав плечима й глянув на товаришів. Потім вибачився перед ображеними хранителями за цей погляд і сказав:

— А що з нами буде, якщо не погодимося?

Хранителі скривилися від зухвалого висловлення Ківейна. Але Деоні не зналася на виразах облич наґів, тому оминула це увагою.

— Зазвичай хатенґразький князь особисто допитує полонених, не згодних співпрацювати, пане воєводо-хранителю. Його Світлість вміє визначати нещирість і читати мовчанку.