Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 15)

Само невдоволено цмокнула язиком, і тоді Деоні, яка вже була біля дверей, квапливо повернулася. Само лише головою похитала.

— Дозволите на хвилинку вийти?

— Дозволяю.

Деоні подякувала та побігла, задкуючи. Звісно, ударилася потилицею об двері. Але для Деоні падати й забиватися було так само природно, як і дихати. Не зважаючи на біль, вона вискочила надвір.

Само сіла й замислилася, чи на цьому метушливий ранок закінчився. Ні, все тільки починалося.

Невдовзі двері відчинилися. Само глянула на них, сподіваючись побачити Деоні, але то був людський чоловік — сивий як лунь, зі смаглявим обличчям. Він підійшов до Само й опустився на одне коліно.

— Ваша Величносте, полковник Барса Доль до ваших послуг.

Само скоса кинула на нього погляд і зітхнула.

— Полковнику Долю, здається, мені знадобляться пояснення. Ти не міг би викласти суть без зайвих подробиць?

І Барса Доль виконав наказ королеви. Вислухавши доповідь, Само недовірливо перепитала:

— Кажеш, усі пішли?

— Так, Ваша Величносте.

— Усі пішли, а поклажу покинули?

— Залишилися я, двісті вояків і двадцять ваших вартових. Я отримав наказ супроводжувати вас до замку Тисячі всесвітів, приєднавшись до доккебі, які прийшли забрати полонених.

— А де хатенґразький князь?

— Його Світлість вирушив з усіма. Це він прибрав з Вашої Величності хутро вночі.

— Підведися, полковнику Долю! Я даю тобі новий наказ: ми негайно відпустимо полонених хранителів і підемо наздоганяти військо!

Барса Доль підвівся з коліна. Проте виконувати наказ відмовився.

— Спершу вислухайте мене, Ваша Величносте, будьте ласкаві.

— Ні!

— Благаю вас, пані Само Фей.

Само здригнулася й подивилася в очі Барси Доля. Той відповів їй стриманим поглядом, у якому вона не побачила погрози. Само так нічого й не відповіла, і Барса почав трохи натужно розповідати:

— Три роки минуло відтоді, як загін розвідників знайшов перше божественне уособлення й скерував його до нас. Розвідники більше не надсилали звісток. Друге уособлення до нас поки не йде. Ми довго приховували пана Жара, щоб стримувати просування наґів. Але робити це вічно не могли. Тому старший воєвода Ласу Ґ’юріхар вирішив піти в наступ на наґів — відчайдушний наступ. Похід, з якого ніхто не повернеться. Хтозна, може, цей наступ — остання передсмертна судома північного війська, і користі від нього не буде. Але ми не повинні втрачати надію. Якщо це військо спіткає невдача, Ваша Величність згодом збере нове. Знаю, це майже немислиме завдання. Але хто, крім Вашої Величності, міг би до нього взятися? Не забувайте, що ви, а не хтось інший, — королева Півночі.

Барсу, здавалося, пригнічувала його власна промова. Йому не подобалося те, що доводилося казати. Та на останніх словах він відновив самовладання:

— Отже, Ваша Величносте, ви повинні стати насіниною Півночі.

Придушуючи гнів, Само сказала:

— Насіниною? Тобто, як драконова насінина, яка ховається під землею в очікуванні дня, коли зможе розправити крила?

— Так, Ваша Величносте.

Само Фей пронизала Барсу поглядом.

— Полковнику, а звідки тобі відоме моє ім’я?

— Я був у Великому храмі Хаінся. Супроводжував великого князя.

— Тобто ти служиш Ґвальхайду Ґ’юріхару?

— Так.

— І давно?

— Це вже вшосте воюю в його війську.

Само Фей зрозуміла, що за людина цей Барса Доль. Він був не просто відданий слуга, а давній бойовий товариш Ґвальхайда.

— Як ти сам гадаєш, Ласу Ґ’юріхар правильно чинить? Ти згоден з його рішенням повести голову ґ’юріхарського краю, якому ти служив усе життя, на вірну загибель?

Барса Доль прикусив нижню губу.

— Вибору немає.

— Я питаю, ти згоден чи ні!

— Я згоден із цим рішенням.

Само стиснула руків’я шиктоля. А Барса стояв непорушно, із суворим обличчям. Само вже усвідомила, що переконати його не вдасться, але все одно спитала:

— Полковнику Барсо Долю, хто в північному війську найголовніший?

Для співрозмовника, який щойно назвав її просто «Само Фей», це звучало непереконливо. Але Барса Доль зумів дати відповідь, яка не мала її образити:

— Ваша Величносте, я розумію, на що ви натякаєте. Проте не можу виконати ваш наказ. Вважайте мене державним зрадником, якщо ваша воля. Але спершу вислухайте.

— Що ти ще скажеш?

— Як Ваша Величність і наказує, ми мусимо негайно вирушати звідси. Тільки наш шлях лежатиме в північному напрямку.

— Чому це?

В очах Барси сяйнув вогник гіркого вдоволення.

— Нещодавно доккебінський старійшина повідомив, що багато наґів, імовірно, Бамбуковий полк, помічені на південь від Енґерської долини. Наґи будуть тут зовсім скоро. Доккебі, які прибули забрати полонених, запалили по всій долині свої чарівні вогні, щоб ввести ворогів в оману. Але обманювати їх тривалий час ми не зможемо. Назь-кий воєвода, який веде полк, відразу знищить усі ці вогні.

— Назький воєвода? Хто це?

— Доккебі та старійшини стверджують, що це, очевидно, Ґалотек.

Тансіль Ґумарі була старійшиною. Тому коли вона влетіла в гущавину назького полку, наґи не хвилювалися, що вона почне розмахувати доккебінським вогнем, хоча й бачили її. Вони лютували, деякі намагалися вразити її сайкером, розуміючи, що зусилля марні. А Тансіль з усмішкою поцілувала в губи одного наґа, який цілився в неї сайкером. Наґ страшно переполохався. Але, звісно, Тансіль не торкнулася його вуст, а лише залилася дзвінким сміхом і перевернулася з ніг на голову.

Витягнувши ступні в небеса, Тансіль долетіла до місця призначення.

Там був воєвода-хранитель, який доводив доккебі до сказу. Коли доккебі ширяли над Енґерською долиною на їздових жуках, щораз створюючи нові примари, напружуючи всю свою уяву, цей хранитель безпомилково розпізнавав їх і просто знищував силою води. Сіверяни знали, що такою потужною силою володів, крім хатенґразького князя Рюна Фея, лише один наґ — головний воєвода Ґалотек.

Коли Тансіль підібралася до Ґалотека, він саме зосереджено знищував триголового дракона, який несподівано з’явився в долині. Цей дракон був видатним витвором мистецтва: він співав на три голоси. Тому Тансіль із сумом дивилася на його загибель. Вправність Ґалотека вразила її. І Тансіль Ґумарі згадала, як хатенґразький князь колись визнав, що сила Ґалотека майже рівна його силі, тому висунув припущення, чи, бува, і Ґалотек не став драконодухим. Проте Рюн Фей сказав, що це неможливо. Щоб стати драконодухим, Ґалотеку потрібно з’їсти драконів корінь, а Рюн неодмінно відчув би, якби десь розпустився драконів квіт.

Спостерігаючи за тим, як гарно Ґалотек тримається в сідлі, досвідчена й хитромудра Тансіль щось запідозрила.

Ішов четвертий рік війни. Тобто Ґалотек майже чотири роки опановував верхову їзду. А це зовсім не по-доккебінськи, — подумалося Тансіль. Певна річ, старійшини бувають досвідчені й хитромудрі, але ця хитромудрість утворена з властивої доккебі нетерплячої непослідовності. Тож Тансіль, яка так і летіла догори дриґом, впритул підсунулася до обличчя Ґалотека й голосно крикнула:

— Агов! Тут що, є доккебі?

Переляканий Ґалотек не зміг стримати Ноґі Хасуона, і той вийшов на передній край.

— Так, пані старійшино. Мене звати Ноґі Хасуоном.

— Я вгадала! Збирач душ! Я здогадалася з того, що він вміє їздити верхи. А ти — Ноґі, значить? Невже коваль Ноґі Хасуон?

— Я справді зараз сиджу на коні?

Ноґі злякався й умить зник з переднього краю свідомості. Розлючений Ґалотек потягнувся до зброї при поясі, та Джукведо перехопив управління рукою, а відтак наполіг, щоб Ґалотек запросив до переднього краю декого іншого. І Ґалотек викликав лекона Ґрасве. Той на прохання Ґалотека повторив те, що один з леконів зробив у прадавні часи.

— Забирайся геть! — заволав Ґрасве.