Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 17)

— Авжеж! Ну ж бо, мислемов нарешті запитання, яке підкинула тобі доккебінка, та втікай мерщій.

— Утікати?

— Вона близько.

Ґалотек настовбурчив луску. Йому хотілося втекти, байдуже куди, та раптом він зрозумів, що прикипів до місця. Воно не відпускало його: мусив переповісти Хваріту розмову з Тансіль. Тому що Хваріт уже все «вислухав». Ґалотек не став марнувати час на роздратування, а натомість швидко передав Хваріту, про що говорив з доккебінкою.

Він закінчив переказувати і вже здобув свободу руху, як відчув чиєсь наближення.

На нього насувалася розлючена, мов небоплав, Каріндоль Макероу.

Її широко розплющені очі скидалися на двоє озер. Верхня частина тіла нагадувала хмару, що огортає гору, а нижньої зовсім не було видно. Каріндоль здавалася велетенською, більшою за найбільшого небоплава. Охоплений жахом Ґалотек дивився, як вона на шаленій швидкості мчить просто на нього — надприродна потвора, змучена спрагою так, що могла б випити море. Хваріт квапливо мислемовив:

— Лети до неї!

— Ти здурів?!

— Я допоможу тобі. Лети до неї. Трясця! Гадаєш, ти зможеш її уникнути? Глянь, які в неї довгі руки! Тож лети на неї!

Хваріт був правий. Ґалотек бачив, що кожен палець Каріндоль завбільшки як Вежа сердець. І пекучий, убивчий жах погнав його їй назустріч. Він був схожий на муху, що нападає на небоплава. Ґалотек не стримався й заволав.

Відстань між ним і Каріндоль дедалі скорочувалася.

Вона шалено розмахувала руками. Її руки не торкалися Ґалотека, хоча вона, здавалося, мала намір стерти його на порох. Це Хваріт змінив властивості простору, а Ґалотек так і не здогадувався, чому це відбувається. Каріндоль завила:

— Хваріте! Годі! Я вб’ю тебе!

Від несамовитої ненависті в крику Каріндоль у Ґалотека луска стала сторч. А Хваріту було байдуже. Він з гіркотою в мислевислові зізнався Ґалотеку:

— Я допомагаю тобі, бо ти єдиний, хто впорається з нею. Бачиш, як вона збільшилася? Каріндоль ніяк не знайде виходу нагору, тому нарощує свій розмір. Не може вигадати нічого кращого. Але це надійний спосіб вибратися. Величезна ненависть, величезне бажання колись нарешті прорвуться на поверхню. Затям це! Вона скоро вибереться «назовні». І я тоді не матиму змоги її втримувати.

І без того спантеличений Ґалотек розгубився ще дужче.

— Отже, ти весь цей час її стримував?

— Так. Я заплутував простір, щоб вона заблукала. Перш ніж дістатися до тебе, Каріндоль звільнить Богиню й змусить наґів повернутися в ліс. Змирися. Так буде правильно.

— Хваріте! Коли вона вирветься?

Хваріт щось відповів, віддаляючись. Ґалотек випірнув на поверхню свідомості, як прудка риба вистрибує з води, так і не вислухавши відповіді. Повернутися на глибину ще раз він не наважувався. Не встиг відсапатися, як негайно викликав Джукведо.

— О, давненько тебе не чув! — радісно відповів той. — Чим ти там займався?

— Давненько? Ти про що? — знітився Ґалотек.

Він роззирнувся і побачив, що навколо — не долина, якою він їхав верхи, а гірські вершини, і над ними низько нависали хмари. Його кінь крокував уздовж гірського хребта.

— Ми не спілкувалися десять днів, то хіба не доречний вислів «давненько тебе не чув»? — підозріливо запитав Джукведо.

— Десять днів? — спантеличено перепитав Ґалотек.

— Що це з тобою коїться?

Ґалотек здогадався, що ігри Хваріта з часом у світі свідомості спричинили часовий зсув і в справжньому світі. Він сумнівався, що Джукведо це зрозуміє, тому пояснювати не став.

— Були деякі справи. А де це ми зараз?

Джукведо здивовано сказав:

— І справді, у дивну пригоду ти втрапив! Ми на Сіґуріатському хребті. Поки ти спочивав на глибині, ми переслідували безбожників і опинилися тут. Паскудники доккебі вигадали новий жарт: створили примару на подобу Королеви-тигриці! І добряче нас потягали туди-сюди. Скрутно нам велося, а тебе не було. Я так намучився, віддаючи розпорядження. Голосно викрикую наказ — а ці телепні не чують! Довелося ляскати по плечі, показувати на вуха. Тільки тоді вони розуміли, гадючі діти!

Джукведо був страшенно розлючений. Але крім гніву, Ґалотек відчув у його словах ще й нетерплячку. Напружено намагався збагнути причину — аж раптом дещо пригадав.

— Стривай-но. Ми на Сіґуріатському хребті? Значить, тут проходить платна дорога?

— Еге ж. Тут, — злісно відповів Джукведо.

І Ґалотек зрозумів, що зробив правильне припущення.

Майстра смерті, який переміг смерть, переповнювало хвилювання від необхідності повернутися туди, де колись зазнав страшної поразки.

На Сіґуріатській платній дорозі Само Фей не натрапила на сліди жахливої війни, яка плюндрувала Північ.

Укріплення над пропускною брамою так само стояло на вершині гори — величне й урочисте. А начальник вартівні мав такий самий вираз обличчя, як і кілька років тому, коли Само тут проходила. На столі перед ним стояв незмінний глечик з архі. Змінилося одне: начальник вартівні вивчив назубок, яку платню слід стягувати з різних подорожніх. Він швидко проторохтів, скільки коштує прохід вояків-людей, наґів-хранителів, Хмари-громовиці та дуоксінів. Затнувся, лише побачивши полковника Барсу Доля.

— Перепрошую, скільки панові років?

— Шістдесят два.

— Тоді пан проходить безплатно.

Барса залився сміхом.

— Поважаєте старих?

— Так, пане. З людей, старших за шістдесят років, платня не стягується.

Така відповідь зацікавила Деоні. Вона нахилила голову набік і запитала:

— Пане начальнику, а як щодо літніх доккебі та леконів? Чому для них немає пільги?

Начальник вартівні люб’язно пояснив:

— Для представників інших племен, які досягли поважного віку, теж є пільги. Але цей вік не вимірюється кількістю прожитих років. Безкоштовно ми пропускаємо старійшин доккебі та леконів, які більше не в змозі тримати зброю.

Деоні погодилася з тим, що це справедливо.

— А як щодо наґів? — спитала Королева-тигриця.

Начальник вартівні зазирнув їй в обличчя та спокійно відповів:

— Щодо наґів рішення поки немає. У нас ще не проходили старі наґи.

Королева-тигриця кивнула.

Коли підрахунок платні завершився і Барса Доль привів підготованих заздалегідь десять голів гірських козлів, начальник вартівні сказав, що цього достатньо. Козлів можна було залишити собі як запас їжі, замість того, щоб віддавати вартовим. Але за прохід козлів теж стягнули б платню, тому вигідніше було їх позбутися.

Начальник вартівні відчинив пропускні ворота — величезну залізну браму — і всі побачили озброєних вартових, вишикуваних обабіч проходу. Барса насторожився й поклав долоню на руків’я меча, але начальник вартівні відразу це помітив і поспішив його заспокоїти:

— Не хвилюйтеся. Вартові нічого вам не заподіють.

— Навіщо ж тоді виставили вояків?

— Про всяк випадок. Ми ж не знаємо, чи не спробуєте ви захопити наше укріплення, щоби скористатися ним для війни.

— Розумію. Але ми теж не знаємо, чи не зібралися ви часом захопити нас у полон і передати ворогам.

Начальник весело розсміявся.

— Ворогам? Вороги варти платної дороги — подорожні, які не сплачують за прохід. Та навіть їх я не назвав би ворогами. Ми їх проганяємо з дороги, та й по всьому. Ми не маємо стосунку до ваших ворогів.

— Наґи вбивають усіх сіверян без розбору. Їм байдуже, що ви вартові платної дороги. Ви — люди, значить, наґи нападуть і на вас. Тому я не сказав би, що ви не маєте до них стосунку.

— Наґи мають право думати що завгодно. Ми не зобов’язані поважати їхню думку.

Барса хотів був заперечити, але королева, яка сиділа верхи на Хмарі-громовиці, втрутилася в розмову:

— Полковнику Долю, ми не підемо крізь ворота.