Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 18)

— Що ви сказали, Ваша Величносте?

— Зупинімося тут. Вартові мають забезпечити нічліг подорожнім, якщо ті його потребують. Тож ми ненадовго зупинимося тут на відпочинок.

— Але, Ваша Величносте, вороги дихають нам у потилиці!

— Тому я й вирішила тут зупинитися. Захопимо укріплення та відіб’ємо противника.

Полковник Барса Доль і начальник вартівні були ошелешені. Маска приховувала від них вираз обличчя королеви, тому вони не розуміли, як сприймати її заяву.

— Ви справді збираєтеся так учинити? — спитав недовірливо перепитав начальник.

— Так. Я займу укріплення. Але не за допомогою списів і мечів. Передайте помічникові голови, що я вимагаю провести переговори.

Помічник голови варти дав згоду. Тому невдовзі почалися ускладнення.

Начальники варти платної дороги аж ніяк не могли спокійно допустити присутності в укріпленні сотень озброєних вояків. Вирішили розмістити їх частинами в різних приміщеннях. Проте Барса Доль на це не погодився. Сказав, що не дозволить забрати від королеви військо, що її охороняє. І всі розмістилися всередині укріплення. Понад дві сотні вояків-людей, два десятки здорованів-дуоксінів і Хмара-громовиця ледве вмістилися там сидячи. Помічник голови спустився до гостей і запропонував почати переговори.

Королева-тигриця і помічник голови стали на сходах, приблизно посередині приміщення.

За помічником вишикувалися вартові платної дороги, за королевою — її вояки. Усі напружено дивилися на сходи.

Помічник голови заговорив холодним, не вельми привітним голосом, який Само добре пам’ятала:

— Забагато зайвих очей, Ваша Величносте.

— Давно не бачилися, пане помічнику.

— Справді, давно. Що ви хотіли мені сказати?

— Я хочу скористатися вашим укріпленням. Яку платню за це призначите?

Помічник скоса глянув на Королеву-тигрицю й похитав головою.

— Це неможливо.

— З попередньої нашої зустрічі я виснувала, що ви не боїтеся нового. До вас прийшли незвичайні мандрівники — і ви спокійно призначили розмір платні. Вчиніть так само й зі мною. Прохання незвичайне, але подумайте, скільки це могло б коштувати, і призначте платню.

— Ваша Величносте, ви щось плутаєте. Ми торуємо шлях! Тобто обслуговуємо дорогу заради зручності подорожніх. Якщо ви залишитеся тут і битиметеся з кимось, подорожніми вас вважати не можна. А ще, як вам відомо, на дорозі заборонено вступати в сутички. Тому я не можу виконати ваше прохання. Проходьте крізь браму та йдіть собі далі.

— Тоді найміть нас.

— Що?

— Найміть нас на службу. За нами женуться наґи. Вони вбивають усіх, кого зустрічають, і для вас винятку не зроблять. Вам доведеться оборонятися, а ми вам допоможемо.

Здивований помічник деякий час дивився в обличчя королеви.

— Я не пристаю й на це, — він знову похитав головою. — Невже ви думаєте, що за весь час війни наґи жодного разу не пхалися сюди?

Само здивувалася. Укріплення й пропускні ворота були неушкоджені, тож вона припустила, що наґи тут досі не побували.

— Вони були тут? І як ви відбилися? Як ви змогли протистояти силі воєвод-хранителів?

— Розташування укріплення — наша зброя, наш щит. На такій висоті назьким хранителям нелегко підтримувати теплу погоду, щоб наґи могли битися. Один хранитель наслав на нас кілька буревіїв, але в наших краях такі буревії цілком звичні. Нас цим вразити не вдалося. А без сили воєвод-хранителів наґи — не більш ніж надокучливі нападники. Ось як ми змогли відбитися від них.

— Але цього разу буде інакше. З ними головний воєвода Ґалотек. Той, хто затопив Фансай.

— Він іде сюди?

— Іде. Старійшини доповіли.

Помічник на хвильку замислився.

— Потрібно порадитися з пані головою. Підете зі мною?

Барса Доль, який стояв поряд, удавано кашлянув, виказуючи незгоду, але Само кивнула.

— Гаразд. Я піду.

Обернулася до Барси, заспокоїла його:

— Я піду не сама, а з Хмарою-громовицею.

Та Барса все одно був невдоволений.

— Ваша Величносте, вам не можна туди. Нехай пані голова варти спуститься до вас.

Помічник мотнув головою.

— Пані голова варти не спускалася, відколи їй виповнилося вісімдесят. Уже двадцять років вона перебуває в покої нагорі.

— Тоді йдіть у супроводі своїх вартових чи вояків. І я піду з вами, Ваша Величносте.

— Ні, ти залишайся, наглядай за військом. Хмаро-громовице, до мене!

Здоровенний тигр-богатир підвівся на пружних лапах. Барса Доль хотів заперечити ще раз, але його випередив помічник:

— Я дам під ваш нагляд десятьох своїх підлеглих. Тримайте їх у заручниках, поки королева не повернеться.

Барса більше не сперечався. За наказом помічника голови десятеро вартових склали зброю і ввійшли в юрбу сіверян.

Королева-тигриця подякувала помічникові голови й разом із Хмарою-громовицею почала підійматися сходами. Помічникові довелося помізкувати, як провести тигра-богатиря, щоб він, бува, не застряг у якомусь завузькому переході.

Невдовзі вони опинилися нагорі, у покої пані голови варти.

Королева-тигриця насамперед зауважила дивну тишу. Для наґині це було незвичне відчуття. Тиша здавалася не просто відсутністю звуків. Немов на підтвердження її припущення помічник указав на стілець і сказав:

— Сідайте, прошу вас. Пані голови тут немає.

Само сіла, нахиливши голову до плеча. Помічник обійшов стіл і став навпроти неї.

— Це справді покій пані голови, але вона нездужає, тому її перемістили в спокійніше місце. Я привів сюди Вашу Величність, щоб нам ніхто не заважав. Дозволите мені сісти?

— Сідай.

Помічник зробив легкий уклін і сів. Само подумала, що давно вже не сиділа на такому чистому стільці, у чистому покої. А Хмара-громовиця геть не дбав про чистоту. З лап звіра часом сипалися грудочки землі.

Спостерігаючи за тигром, помічник не міг позбутися думки, що вартовим доведеться займатися прибиранням. Він насилу перевів погляд на маску королеви й мовив:

— Гадаю, запитувати, як ви жили всі ці роки, не варто.

— І я так вважаю.

— Ваша Величносте, дозвольте нагадати, як ви минулого разу сплатили за прохід дуоксінів, що гналися за вами, щоби припинити кровопролиття. Чому ж сьогодні прагнете битися з переслідувачами?

— Тоді мені потрібно було йти на північ. А цього разу я йду в протилежний бік. І переслідувачі не дають мені пройти. Я заманила їх сюди, щоб скористатися вашим укріпленням і розбити їхнє військо.

Само говорила відверто, по-простому. Помічник здогадувався, чому вона відкинула королівську зверхність, але поки не виказував цього.

— Ви привели їх сюди навмисно?

— Так.

Помічник замислено опустив очі.

— І з ними той, хто затопив Фансай?

— Так.