Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 19)

— А де драконодухий, якого називають Князем-блискавкою? Я думав, він охоронятиме вас.

Само затнулася. Відповіла не відразу.

— Він іде на південь, щоб захопити Хатенґрадж.

Помічник голови з помітним подивом вислухав пояснення Само. Коли вона закінчила, нарешті кивнув.

— Ласу Ґ’юріхар зібрав рештки північного війська й кидає його на смерть заради перемоги. Поставив на кін усе. Він же вчений. Так і буває, коли вчений веде війну.

— Що ти хочеш сказати?

— Не зважайте. Отже, військо прямує на південь. А ви навіщо його наздоганяєте? Чому не пішли до замку Тисячі всесвітів, як було задумано?

— Я не згодна з їхнім рішенням іти в Кіборен на самогубство. Постійно повторювала воякам, що готова сто разів пробачити їм повернення з поразкою, але не пробачу перемоги, здобутої ціною життів. А вони вирішили пожертвувати життями. Я не можу цього допустити.

— Розумію. Тільки от чому ви йдете особисто? Могли послати старійшину, щоб передав вашу волю воякам.

— Вони не послухаються наказу, відданого через старійшину. Недарма ж вирушили в похід таємно, без попередження. Я мушу сама їх повернути.

— Слушно. А що ви зробите, коли змусите їх повернутися? Що потім?

— Поки не знаю. Має бути якийсь інший вихід.

— Чи зможете ви набрати ще вояків? Чи впорається замок Тисячі всесвітів із забезпеченням війська всім необхідним? Адже не може військо існувати й збільшуватися без надійного тилу.

— Троє протистоятимуть одному! — зопалу вигукнула Само.

Помічник на мить завмер, зачарований красою голосу наґині, прекрасного навіть у гніві. Само зірвала маску й кинула на стіл. Зиркнула на помічника й гостро викрикнула:

— Розвідники вже знайшли уособлення Бога, який себе вбиває. Ми дочекаємося появи двох інших уособлень. І вони втрьох звільнять Богиню наґів.

— А ви впевнені, що це здійсниться, пані Фей?

Коли Само показала обличчя, помічник припинив звертатися до неї, як до королеви. Само зашурхотіла лускою. А старий суворо продовжив:

— Ніхто не знає, коли розвідники знайдуть ще два уособлення, чи не так?

Само поклала на стіл стиснуті кулаки. Вони тремтіли. Помічник заговорив трохи стриманіше:

— Чи можна платити сьогоднішніми стражданнями за відкладений на невідомий час порятунок? Нині страждають земні мешканці, а не божества.

— Ти згоден з рішенням Ласу та вояків?

— Пані Фей! Варта платної дороги не втручається в справи подорожніх. Я не даватиму оцінки їхньому задуму. Але як той, хто торує шлях, я схильний підтримати не тих, хто сидить на місці в очікуванні приходу божеств, а тих, хто іде вперед, хай навіть назустріч смерті. Будь-яке життя завершується смертю. Рано чи пізно вони все одно зіткнуться з нею.

У Само захололо в грудях, вона не відчувала ніг, не відчувала стільця під собою. Помічник твердо вів далі:

— Ліпше вам піти до замку Тисячі всесвітів. Чекайте на двох уособлень там. Я не дам вам дозволу на використання укріплення над пропускними воротами. А головний воєвода Ґалотек нехай робить вибір: або сплатити за прохід, або битися з нами. Ми впораємося з наґами.

Запала тривала мовчанка. Нарешті Само тихим низьким голосом сказала:

— Там мій брат.

Помічник мовчки дивився на королеву Півночі. А Само дивилася на свою маску, кинуту на стіл.

— Я не змогла запобігти тому, щоб Рюн з’їв драконів корінь, і тому, щоб він виховав з Асхваріталя безжального вбивцю. Рюн захотів стати для наґів почварою зі страшних снів. І для цього скористався всім, що міг йому дати дракон. Раніше він був зовсім інший... А я... Я просто дивилася, як він змінюється, і нічого не робила. Не зупинила його. Після того, як надягла цю маску, більше не могла діяти, як велить мені совість. Я почуваюся дуже дивно, ставши королевою.

Само відвернула очі від маски, ніби щось збагнула.

— Тому я не дозволю.

— Чого не дозволите?

— Якщо хтось має померти, хай це буду я. Тому що я — королева. Не Рюн. Я тепер усвідомила, що Рюн сам себе знищує. Колишній Рюн Фей, мій любий братик, майже зник. За його оболонкою ховається чудовисько, яке вбиває наґів, як Наґожер. Рюн став ще одним Кейґаном Дракаром.

* * *

Рюн відчув, що до Беміона наближається вода, і напружився. Але вмить зрозумів, що ця вода міститься в людині, розслабився й обернувся.

Беміон, сидячи долі, набирав повні жмені землі й запихав до рота. А до нього крокував Кітата Джаборо. Воєвода Джаборо нагримав на Беміона, шоб не їв землі, а той без суперечок упокорився. Кітата обтрушував долоні Беміона від бруду, коли раптом зловив на собі погляд Рюна, і на мить застиг, ніби замислився, а по тому рішуче попрямував до наґа. Рюн привітав його кивком.

— Дякую вам. Я відволікся й не бачив, що він робить.

— Земля була майже суха, тому він і наважився її їсти.

— Так. Я вбиватиму наґів.

Кітата пронизав Рюна поглядом і пригладив бороду. Рюн прочитав його невисловлені думки й сказав:

— Пробачте.

— Не перепрошуй. Вищий не повинен почуватися винним перед нижчими. Проте, князю...

Кітата замовк на півслові.

— Кажіть уже, я вислухаю, — криво всміхнувся Рюн.

— Ви справді не проти?

— Не проти.

— Старший воєвода Ґ’юріхар замислив проти наґів нечувану жорстокість.

Звісно, Ласу Ґ’юріхара можна було назвати старшим воєводою Ґ’юріхаром, але, щоб не переплутати двох Ґ’юріхарів, його зазвичай називали старшим воєводою Ласу, а його двоюрідного брата — головним воєводою Ґвальхайдом. Так само чинили й із трьома Вільфарами — до звання приєднували їхні імена. Але Кітата Джаборо вперто вживав тільки прізвища й цим часто збивав слухачів з пантелику. Дехто припускав, що таким чином він прагнув добитися того, щоб його не кликали воєводою Кітатою. І проникливий Рюн це врахував.

— Воєводо Джаборо, я розумію, чого хоче Ласу Ґ’юріхар.

— Старший воєвода Ґ’юріхар хоче заманити військо наґів до Кіборену за будь-яку ціну. Для цього ладний навіть руйнувати Вежі сердець. Проте вдертися до Вежі сердець у Хатенґраджі вам не вдасться. Адже там зберігається серце Її Величності. Тому найімовірніше, що під удар потраплять Вежі в Фероґраджі, Актаґарджі та Сімоґраджі. Вежі сердець — вдало обрані цілі. Навіть якщо не брати до уваги заманювання назького війська до Кіборена. Це дозволить заразом знищити всі сили противника просто в його лігві. Певний спосіб. Але вкрай жорстокий.

Рюн махнув рукою в бік Беміона.

— Коли наґи затоплювали фансайські вежі Шестеро братів, совість їх анітрохи не мучила.

Кітата глянув на Беміона. Той сидів із заплющеними очима, підставляючи сонцю відкритий рот, ніби пив сонячні промені. Рюн сказав:

— Він досі відмовляється пити воду. Тому я посилаю вологу в його тіло. Іноді мені здається, що я чиню неправильно, бо позбавляю його можливості подолати страх перед водою. Та щоразу, коли побачу, як відчайдушно він сахається води, навіть якщо відчуває пекучу спрагу, проймаюся співчуттям і крадькома «напуваю» його тіло.

— Коли наґи вбили весь рід Джаборо, крім мене, їхні душі теж не діймали докори сумління. Я знаю, князю. Мені їх не шкода. Нехай журяться й плачуть біля Веж сердець, що розвалюються в них на очах. Я тільки радітиму. Ніколи не забуду, як волали перед смертю мої родичі, розчавлені уламками джаборського муру. Наґи не чують звуків, тому я приготував для них це.

Кітата Джаборо показав Рюну свій щит. Рюн чудово знав, що було на щиті, але відчув, що Кітаті дуже кортить це показати, тому уважно подивився. До дерев’яного щита були прибиті мідні букви: «Помста за Джаборо». Мідний напис мав впадати в око кожному наґу. Кітата спершу хотів, щоб йому вживили букви з мідного дроту в шкіру на чолі, але всі вправні доккебінські ковалі, які володіли достатніми вміннями, відмовили йому. Вони падали непритомні, коли дізнавалися про намір Кітати. Тож йому довелося вдовольнитися щитом.

— Раз вони не можуть почути моїх прокльонів, я пхатиму їм під ніс цього щита. Я підготувався, щоб показати їм, що таке жорстокість. І дозвольте спитати у вас, князю, чи підготувалися ви подібним чином.

— Так, підготувався.

— Навіщо це вам? Я не розумію. Наґи, ясна річ, не вважають вас одноплемінником, бо ви не вийняли серця. Послали рідну сестру вас убити. Та я не вірю, що ви йдете на страшну бійню через це.

— Справді, я маю інший привід.

— Може, бажаєте наблизити закінчення війни?

— Це одне з моїх бажань.

— А що ще вас веде?

— Так, я розумію.

— Що розумієте?