Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 16)

І Тансіль Ґумарі, як і старійшина Загадкар свого часу, полетіла геть, немов осінній листок, підхоплений поривом вітру. Ґалотек зрадів, помінявся місцями з Ґрасве. Управління тілом у сідлі він, як зазвичай, доручив Джукведо. Але між леконом Ленукою, який у давнину на прохання Королеви-з’єднувачки прогнав Загадкаря, та леконом Ґрасве, який на прохання Ґалотека вийшов проганяти Тансіль, крім того, що перший жив дуже-дуже давно, була ще й інша різниця. Тансіль Ґумарі повернулася й сказала:

— Ох, і чого це я схарапудилася й утекла? Якось мимоволі вийшло. Ну, почула я з горла наґа кукурікання, то й що тут такого?

Ґалотек зашурхотів лускою, а Джукведо відчув жаль. Тепер Тансіль усміхалася й літала, лежачи на боці.

— Отже, ти вмієш лякати старійшин. Значить, давно носиш чужі душі.

Ґалотек відповів уголос:

— Не набридай, бо зараз покажу другий спосіб!

Тансіль глянула на пояс Ґалотека й перемінилася на виду. Проте Ґалотек не був переконаний, що вона справді злякалася, бо Тансіль почала кружляти навколо нього у вигляді голови без тіла.

— Так налякав, аж тіло в мене зіщулилося!

Ґалотек вирішив, що більше не зважатиме на старійшину. Тансіль здогадалася про це, але дражнитися не перестала.

— У тебе є і доккебі, і кім, певно, є, бо ти ж на коні їздиш, і лекон є. То як же ти збираєшся повбивати всіх сіверян? Відповідай!

Ґалотек надумав уже застосувати третій спосіб, щоб прогнати старійшину. Він мовчав. Тоді Тансіль усміхнулася й залетіла коневі в око. Кінь брикнув, ледве не скинувши вершника. Ґалотек несамовито закричав:

— Щоб ти луснула! Забирайся, звідки прийшла!

— Чого не відповідаєш? Молодий чоловіче, ти впевнений, що не помиляєшся? Невже гадаєш, що душі всередині тебе бездіяльно дивитимуться, як ти знищуєш їхніх одноплемінників?

— Дурна доккебінко! Оце спитала! Хіба можна сказати, хто одноплемінники мула — коні чи віслюки?

Тансіль скрикнула в захваті:

— О-о! Тобто ти — покруч, у якому змішалися всі племена!

Ґалотек креснув Тансіль поглядом.

— Забагато теревениш! Бачу, ти хибно вважаєш, що маєш скільки завгодно часу. А за плоттю своєю ніколи не сумуєш?

Ґалотек угадав. Тансіль багато чого сказала йому на прощання, але зрештою перетворилася на вогняний згусток і майнула в небо. Спостерігаючи за її польотом, Ґалотек намагався зібрати докупи власні думки. Але доккебі не вгавали, старанно прикрашали надто нудну буденність долини дивовижними, вигадливими примарами. І Ґалотек знову запалав люттю.

Вивергаючи прокльони, він знищив одним махом п’ять примар. Раптом подав голос Джукведо:

— Слухай, Ґалотеку. Годі марнувати силу. Це ж просто видіння.

— Це згустки вогню! Я не можу їх просто так облишити.

— Авжеж, вони гаряченькі, але якщо до них підійти близько, доккебі їх обов’язково приберуть. У жодного доккебі сили в пупі нема когось спалити. Щоправда, Жар не такий, та він — уособлення, що про нього казати.

Ґалотек подумав, що міг би допетрати й сам, і розгнівався ще дужче. Насилу пригасив збудження та послав потужний мислевислів:

— Доккебі вперті, нам їх не здолати. Не бійтеся їхнього полум’я, ідіть у наступ!

Його охопили суперечливі почуття. Доккебі бракує сміливості когось спалити, а наґам забракне рішучості сунути просто у вогонь. Ґалотек махнув рукою полковнику Бамбукового полку Бораку й мислемовив:

— Ми безсердечні. А бовдури доккебі — ні! Хай їхні серця захолонуть!

Наґи зрозуміли, на що натякає головний воєвода. Вони з виразом невдоволення на обличчях рушили вперед.

Сталося так, як передбачив Джукведо. Доккебі, що кружляли над Енґерською долиною, якнайшвидше прибирали свої вогні, щойно помічали наближення наґів. Один доккебі спробував обдурити наґів, зробивши ледь теплий вогонь, але наґи збагнули, що цей вогонь їм не зашкодить, бо вміли розрізняти ступені тепла. Наґи наступали на доккебінських примар і дедалі сміливішали.

Схвильовані доккебі зрозуміли, що програють, і почали радитися, як їм бути. Щоб дотримуватися таємності, перемовлялися тільки їм відомими знаками, а не словами. Невдовзі всі вогняні примари в долині зникли, небо над долиною очистилося від їздових жуків. Наґи радісно загукали — звісно, без звуку, — і подвоїли натиск.

Але Ґалотек не відчував радості, адже тепер не мав на кого спрямовувати гнів.

— Зараз буде твій вихід, Джукведо.

Джукведо слухняно вийшов на передній край свідомості, а Ґалотек відсунувся на глибину.

Ґалотек утратив крила, які давало йому сприйняття навколишнього світу, і його затягло в болото свідомості, у мішанину переплутаних спогадів. Печера досвіду, підсвічена ліхтарем самосвідомості, була захаращена сміттям, залишеним сплесками жадоби. У світлі цього ліхтаря зникало спершу нещодавнє сміття, а за ним — і старе. Ліс занепаду, освітлений світлячками. Ґалотек збагнув, що заглибився надміру, і розправив сприйняття.

«Я... тут... зараз... десь...», — думав Ґалотек.

Аж раптом зупинився.

— О, це ти, Ґалотеку?

«Невже я сягнув аж такої глибини?»

Ґалотек зашурхотів лускою, обернувся і побачив Хваріта, який стояв до нього спиною. Але водночас Ґалотек відчув, що Хвартіт уїдливо посміхається.

— Пан зараз на службі в суспільства і, певно, весь у клопотах. Не чекав на пана тут.

— Я лише на хвильку спустився, щоб позаважа-ти. Тож не міркуй.

Ґалотек зауважив, що переплутав місцями слова «заважати» та «міркувати», коли вже закінчив мислевислів. Ось як на нього впливав Хваріт. І це розлютило Ґалотека.

— Припини дражнитися. Не смішно.

— Вибач. Я забув, що сила й напрямок бувають постійними.

Ґалотек не зрозумів, чому Хваріт замість слів «час» і «простір» ужив «сила» й «напрямок». Хваріт обернувся й знизав плечима. Його постать неначе мерехтіла: ставала то розмитою, то чіткою.

— Розкажи, що там, нагорі відбувається?

— Просив же, не заважай.

— Ти сам мене потривожив, Ґалотеку.

Ґалотек недовірливо примружився. Хваріт наполягав на тому, що ця місцевість належить йому. І заперечити Ґалотеку не було чим. Щоби приховати збентеження, він роззирнувся навкруги. Але скрізь бачив тільки Хваріта. Той холодно всміхався.

— Тобі з думки не йдуть слова тієї доккебінки, так?

Ґалотек сіпнувся.

— Як ти міг їх чути? Ти ж був тут, унизу.

— Ти мені розповів. Ну, тобто невдовзі розкажеш.

Ґалотек спантеличено витріщився на Хваріта й насилу збагнув, що той змінює не лише порядок слів, а й плин часу. Ґалотек боявся й уявити, які ще вміння розвинув у собі Хваріт, а той грайливо мислемовив:

— Йой, чого це я. Як же не додумався? А це дивно, дуже дивно. Ти в гніві сказав їй про мула, але то були просто слова. Тобі й самому невідомо, чому люди, доккебі та лекони, які живуть у тебе всередині, такі байдужі до вбивства їхніх одноплемінників.

— А ти... знаєш відповідь?

— Узагалі-то, нічого складного в тому нема. Але є одна заковика: ти ще не помер. Тому пояснити тобі буде непросто.

— Хіба померлим не байдуже до живих одноплемінників?

— Ти занадто спрощуєш, Ґалотеку. От якби в тебе запитали, скількох друзів маєш, ти не включив би у це число померлих, чи не так? Ось і міркуй далі сам.

Ґалотек замислився над висловом Хваріта. Здавалося, дещо прояснилося, та певності не було.

— Є такий вислів: «Юність належить юності, життя — живим, але минуле не належить літописцям». То чому ж душі хочуть оселитися всередині збирача?

— Ти в мене запитуєш? Ґалотеку, я ніколи не хотів стати душею, яка живе у збирачі. Ти мене викрав! Хай Джукведо тобі скаже!

— А чого ти хотів би?

— Щоб ти звільнив Богиню, відвів усіх наґів на південь від Кордону. А після — здох, і щоб сліду від тебе не лишилося!

— Ти ж розумієш, що я не виконаю такого твого бажання?