Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 11)

— Кажи вголос. Ти впевнена, що безбожники здатні вдертися до Хатенґраджа, якщо ми їх не спинимо?

— Ні, певності немає. Але з ними Жар і Рюн Фей...

— На шляху до Хатенґраджа їм доведеться пройти через Фероґрадж, Актаґрадж і Сімоґрадж.

— То й що? Наші міста відрізняються від міст безбожників. Вони не пристосовані до війни. Де на Півдні побачиш фортецю чи бодай якесь укріплення?

— Кіборен і є наша фортеця, наше укріплення!

— Так було кілька років тому. Людська кіннота не могла кроку ступити в нашому лісі, а великий загін не міг продертися крізь хащі. Але тепер у них є Рюн Фей. Він не тільки володіє силою Богині, він став чутливим драконодухим. Він — справжнє лихо! Ліс не спинить його. Навіть у густих нетрях він бачитиме наґів мов на долоні. Підкрастися буде неможливо. А Жар ітиме навпрошки, прокладаючи для війська широку дорогу.

Ґалотек вилаявся собі під ніс. Віас не помилялася. Зрештою Джукведо нетерпляче вирвався на передній край свідомості Ґалотека.

— Це Джукведо Сармак. Може, учитель з мене не найкращий, але й цього недоумка Ґалотека аж ніяк не назвеш найздібнішим учнем! Слухай сюди, сотнице Макероу!

На обличчі Віас на коротку мить промайнув стривожений вираз. Та вона опанувала себе й мовила:

— Слухаю вас, старший воєводо Джукведо Сармаку!

— Ти все правильно припускаєш. Іншої причини, з якої їм знадобилося виставляти Жара саме в долині, важко придумати. Тільки от чи зможеш ти здогадатися, навіщо Ґвальхайд Ґ’юріхар так відверто виставив напоказ свої подальші наміри? Чи не вигідніше було б йому пробратися в Кіборен, приховуючи Жара, як він це робив досі?

Віас зрозуміла, що Джукведо її випробовує, і невдоволено відповіла:

— Якщо вони зайдуть у Кіборен, на північних землях не залишиться вояків, які могли б протистояти нам. Безбожники змушені піти на небезпечний крок. І я вважаю, вони хочуть змусити нас якнайшвидше їх наздогнати, відмовившись від плюндрування Півночі.

— Чи не краще було б їм усе-таки нишком пробратися в Хатенґрадж і захопити його, не привертаючи зайвої уваги?

Віас усміхнулася. Принаймні вдала, що всміхається.

Старший воєвода Джікома похитав головою.

— Та це ж суперечність! Якщо ви справді хочете захопити Хатенґрадж, чому випустили Жара зараз? Чому не зробили це в Кіборені ба навіть краще, поблизу Хатенґраджа?

— Ви правильно кажете, старший воєводо. Усе так і є. Але виказавши наґам наш намір ми рятуємо населення Півночі від назьких лап. Ми готувалися до цієї битви чотири місяці. Ми влаштували наґам пастку. Немовби дражнили їх: «А ходіть-но сюди!». І зараз наґи припинять витоптувати північні поселення і кинуться за нами.

— А якби наґам вдалося-таки нас зупинити? Що тоді?

— Наше становище не дає змоги діяти необачно, наражаючись на загрозу поразки. Якщо хтось має іншу пропозицію, як нам захистити Північ, я готовий вислухати.

— А якщо вони не поженуться за нами? Тоді що?

Усі воєводи прикипіли до Ласу стурбованими поглядами. Той з холодним виразом на обличчі сказав:

— Певна річ, наґи можуть і не піти за нами, а й далі плюндрувати Північ, щоб змусити нас повернутися з Кіборена. Але ми не можемо давати їм вибір. Мусимо обов’язково повести за собою.

— І як ви збираєтеся цього досягти?

Ласу знову вказав на мапу.

— Як я вже зазначив, на шляху до Хатенґраджа стоять Фероґрадж, Актаґрадж і Сімоґрадж. Усе це назькі міста. А що є в кожному назькому місті?

— Вежа сердець! — вирвалося в ошелешеного Джікоми.

Ласу коротко кивнув.

— Так. Князь-блискавка поділився з нами таємницею знищення сердець. Ми поставимо під загрозу безсмертя наґів, яким вони так пишаються. Ми дамо їм зрозуміти, що обряд виймання, придуманий для досягнення безсмертя, — їхня найстрашніша зброя — може обернутися проти них. І їм неодмінно доведеться повернутися до свого лісу, хоч би що вони там собі не навигадували. Якщо наґи не прийдуть навіть після того, як ми знищимо Вежі сердець у трьох містах, потрібно буде переконати їх, що ми готові пройти всіма іншими містами на Півдні. Колись вони таки за нами поженуться... Украй важливо змусити наґів переслідувати нас до самого Хатенґраджа. Це питання життя і смерті! Там ми звільнимо Богиню. І погода у світі стане такою, як раніше. І наґи тоді не зможуть більше лізти на Північ.

Ласу ледь помітно всміхнувся переляканим воєводам.

— Ось що я замислив.

Приголомшені воєводи обмірковували слова Ласу. Раптом звідкись із темного кутка, де скупчилися тіні, долинув голос:

— А що потім, пане старший воєводо? Ви навмисно недоговорюєте?

Усі обернулися, щоб визначити, хто говорить. Але Ласу розпізнав печаль, що бриніла в цьому голосі, й відповів, так і не побачивши обличчя співрозмовника:

— Може, скажеш сам, що я недоговорив, воєводо Джаборо?

Кітата Джаборо підвівся.

Майже всі присутні мали свіжі чи давні шрами й каліцтва. Тому Конедо Вільфар, у якого не було правої руки (хоча він і втратив її не на війні), та інші воєводи підозріливо подивилися на чепурного й неушкодженого Кітату Джаборо. Та ніхто не насмілиться заявити, що людина складається лише з кісток, м’язів і тілесних рідин. Насправді Кітата був одним з тих, хто втратив найбільше. Важко було сказати, що пригнітило Кітату сильніше — падіння міста Джаборо чи загибель усього його роду.

Кітата спокійно мовив:

— Якщо нам усе вдасться, як каже старший воєвода, зрештою розлючені наґи оточать нас у Кіборені. Ми опинимося в руках одержимих прагненням у найжорстокіший спосіб розправитися з нами за те, що ми позбавили їх можливості перетинати Кордон, зруйнували їхні Вежі сердець, вдерлися до їхнього священного міста, куди ніколи не ступала нога чужинця.

Ласу на хвильку заплющив очі. Потім сказав, утупившись у порожнечу:

— Так, воєводо Джаборо. Скажу ще простіше. Дороги назад для нас не буде. Я показав наґам Жара саме тут, щоб вони здогадалися, як рішуче ми налаштовані.

У приміщенні запала важка тиша, яка, здавалося, пригнітила всіх воєвод.

— Так ось, імовірність, що ми повернемося, украй низька, — упевнено вів далі Ласу. — Але якщо нам удасться доправити до Хатенґраджа або пана Жара, або Князя-блискавку — хоча б одного з них — уважайте, ми досягли успіху. А ймовірність успіху підвищиться, якщо всі ми будемо готові йти до кінця.

Хтось сказав хрипким від хвилювання голосом:

— І для того, щоб супроводити до Міста мовчання одну особу, сорок тисяч осіб повинні пожертвувати життями?

— Так.

Ласу невідривно дивився на Кітату, відповідаючи на запитання невідомого.

Останній представник могутньої родини сказав, не виказуючи жодних почуттів:

— Я згоден. Але не всі зможуть на це погодитися.

Ласу відчув полегшення.

— Дякую тобі, воєводо Джаборо. Прошу сідати.

Кітата сів. Ласу хотілося на щось спертися, але він боявся здатися слабким, тому підійшов до грубки й підняв очі до стелі.

— Воєвода Кітата правий. Не кожен погодиться на таке. Якби я схитрував, скористався вашим сп’янінням від перемоги, більшість вас дала б згоду. Але мої хитрощі завжди спрямовані тільки на наґів. Тому я даю вам час на обмірковування. Вирішуйте не гарячим серцем, а холодною головою. Але до ранку, не довше. Тепер, коли наґам відомо, де пан Жар, ми не можемо зволікати. Нам потрібно вирушати на південь якнайшвидше. Уранці скажіть, чи погоджуєтеся стати на шлях, звідки немає вороття. Тих, хто не хоче, доккебі та старійшини проведуть до замку Тисячі всесвітів.

Ласу сказав наостанок, у душі бажаючи, щоб ця ніч тривала вічно:

— Усі вільні.

Джукведо замислено кивнув.

— Слушно кажеш, сотнице Макероу. А чи можеш ти запропонувати вихід з нинішнього становища?

— А що тут особливого вигадувати? Потрібно їх зупинити біля Фероґраджа чи Актаґраджа, чи бодай біля Сімоґраджа. Нізащо не підпускати до Хатенґраджа. Мусимо показати, що Кіборен стане могилою для всіх безбожників! Зробімо, як вони хочуть: скличмо всі наші полки, усіх воєвод-хранителів, усіх простих хранителів. Безбожники самі йдуть нам до рук! Ми зможемо впоратися з найбільшим нашим клопотом на своїй землі.

— Гаразд, полковнице Макероу. Вирушай негайно до Хатенґраджа.

— Що?

— Погано чуєш? Я тебе щойно призначив полковницею Червонодеревного полку. Рушай з вояками до Міста безсердечних. Там набери нових вояків і готуйся до оборони Хатенґраджа. Чекай на наступний наказ, який надійде зміїним повідомленням.

Очі Віас засяяли. Ґалотек, який усе чув, сам заворушив губами:

— Стривай, Джукведо! Полковником може бути тільки воєвода-хранитель.

— Ґалотеку, хіба ми не переконалися вже, що від цього дурнуватого правила немає жодної користі? Що можуть воєводи-хранителі? Тільки воду ганяють сюди-туди. Який стосунок має це вміння до управління полками? Хіба сьогоднішня поразка нічого тебе не навчила? Твій Ґрос занапастив полк!

— Але правило є правило. Звісно, рівність важлива, але таке призначення принизить хранителів, ти мусиш це врахувати...