Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 8)

— Не сіпайся, зараз витягнемо цю шпильку!

— Не буду. Витягайте швидше.

Деякі безбожники здавалися вельми схвильованими. Не зважаючи на розгубленого Ківейна, один чоловік звернувся до іншого:

— То що, правду я казав?

— Я думав, його голос звучатиме не так.

— Але все одно дуже схожий.

— Та де там! У Її Величності прекрасний золотий голос, а цей скреготить, як та ворона, що не може просратися. Нічим він не схожий.

— Е-е-е! Це ти з вороною вже дарма! Гарний у нього голосок!

— А от і нічого схожого!

— А мені здалося, схожий на голос Князя-блискавки.

— І що? Вони ж обидва наґи!

Ківейн уторопав, що люди обговорюють щось про його голос, але подробиць знати не хотів. Вигукнув якомога голосніше:

— Гей, ви двоє! Чи не підказує вам здоровий глузд, що непристойно отак балакати перед пораненим, у якого цвях стирчить із живота? Якщо вже так кортить почухати язики, потерпіть, будьте ласкаві, хоч поки з мене витягнуть цю залізяку!

Чоловіки обернулися до хранителя й загиготіли. Як і сподівався Ківейн, неймовірно великий лекон нарешті став навколішки й схопився за цвях.

— Що ж, наґу, доведеться тобі трохи помучитися!

— Я вийняв серце. Я не боюся якогось там цвяшка!

Безбожники залилися диким реготом. Лекон щосили смикнув цвях.

Сіверяни були вражені, що Ківейн не зойкнув, ба навіть не застогнав. А той не розповів їм, що від мислекрику в нього ледь не луснула голова.

Рюну вдалося врятувати й узяти в полон п’ятьох воєвод-хранителів. Вільфари прибили до землі значно більше хранителів, але деяких забрали із собою наґи, коли втікали, а деякі, на жаль, потрапили під вогонь Жара.

Усі п’ятеро пристали на пропозицію Рюна.

Роздивляючись шостого знайденого хранителя, обвугленого до чорноти, Рюн відчув наближення Жара. І допомогла йому не сила Богині. У тілі Жара зовсім не містилося вологи, тож він був єдиною істотою в Енґерській долині, за чиїми пересуваннями Рюн не міг стежити. Але гостра чутливість драконодухого дозволила йому відчути, як гарячішає повітря.

Рюн обернувся й побачив вогняні очі. Крадькома поглядаючи на Асхваріталя, значно вищого на нього, Жар спитав:

— Скількох я засмажив?

Намагаючись приборкати гнів, Рюн відповів якомога ввічливіше:

— Засмажили? Є в мене один друг, який теж уживає це слово стосовно наґів. Ви висловилися достоту, як він.

— То скількох, га?

— Не знаю. Кілька тисяч.

— Гм. І мені так здається.

— Це все були мої одноплемінники, пане Жаре! — не стримався Рюн.

Жар схилив голову набік.

— Слухай сюди, жениху ув’язненої Богині. Не приплітай сюди свої страждання через чвари з родичами. Вирішили засмажити наґів, то нічого тепер їх жаліти.

— Ви уособлення Бога, ви живете сам-один. А я жив у сім’ї. Жорстока доля змусила мене спалити надії власних одноплемінників. Я не можу не думати про це.

Наступних слів Жара Рюн передбачити не зміг, хоча й володів проникливістю драконодухого. Адже Жар був не такий як усі. Усміхаючись, Жар розмахнувся ногою й копнув обвуглений труп воєводи-хранителя.

Здійнялася невелика хмарка куряви й попелу. Рюн затулив долонею рота й відсахнувся. А Жар стояв, де й був. Огорнутий хмаркою попелу, він подивився в небо, на південь, і сказав:

— Усе просто.

— Що?

— Не треба ускладнювати собі життя пустопорожніми словами. Якщо хтось стоїть на шляху — пали. Пали, поки шкіра не обвуглиться, поки кістки не розплавляться й не закипить кістковий мозок! Потім наступи на купу попелу, щоб залишився твій слід, і рушай далі. І все в тебе вийде.

— Що вийде?

— Змиритися.

— Що?

Жар не став повторювати. Не став нічого розтлумачувати. Залишив Рюна з Асхваріталем і пішов до дальнього пагорба. Лише кинув наостанок:

— Передай Королеві-тигриці, що я пішов допалювати тих, хто ховається.

Хмарка куряви й попелу помалу осідала, а дракон і драконодухий провели Жара поглядами й рушили в протилежний бік.

У будівлі, де розташувалася ставка воєвод, Рюн побачив начальників, які жваво й радісно обговорювали довгоочікувану перемоіу. Досі більшість із них уникала Рюна й не бажала спілкуватися, але нині всі щиро віталися з ним. Деякі були доволі чуйні й здогадалися, що, мабуть, не слід перед наґом виявляти таку бурхливу радість із приводу вбивства безлічі його одноплемінників. Рюн відчув цей настрій співрозмовників і всміхнувся, щоб їх заспокоїти. Щоб не ятрити собі душу й не завдавати нікому незручностей, Рюн поговорив з ними недовго — тільки стисло передав останні вісті — й непомітно вийшов.

Рюн повернувся у свій намет і зняв кольчугу. Біля входу лежав Асхваріталь, тож місце було найспокій-ніше, найбезпечніше. Рюн узяв стілець і вийшов з ним надвір. Сів біля Асхваріталя відпочити.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі. У таборі сіверян де-не-де почали запалювати вогні. Повсюди була помітна метушня, спричинена збудженням від перемоги. Проте намет Рюна залишався острівцем спокою.

У темному небі сновигали жорстокі птахи — справжні переможці всіх битв. Стерв’ятники, жадібні до мертвеччини. Темрява густішала, але це не заважало Рюнові бачити гарячі плями в повітрі. Спостерігаючи за їхніми рвучкими переміщеннями, Рюн раптом відчув напад нудоти.

Насилу стримавшись, Рюн сказав тому, хто підійшов ззаду:

— Я слухаю тебе, Беміоне.

З темряви за спиною в Рюна виринув людський чоловік.

Його волосся скидалося на сплутаний залізний дріт, а цупка щетина на підборідді не поступалася гостротою голкам їжака. Щоки під маленькими очима й чоло вкривав чорний бруд. Зігнута спина нагадувала про пережиті страждання, а дрібне тремтіння в руках і ногах виказувало страх, який він мусив носити в собі до скону. Його вже не можна було назвати чоловіком, радше просто самцем, чи навіть річчю, бо він повністю втратив гідність, притаманну живим істотам, хоча в його очах ще світилися рештки розуму. Беміон зазирнув Рюну в обличчя й сказав:

— Но... ноги промокли.

Наґ ледве змусив себе всміхнутися й подивився на ступні прибульця: з них рясно стікала вода й всотувалася в землю. Чоловік намацав сухе місце, всівся й заскиглив:

— Мене хочуть... хочуть помити.

— Хто? — запитав Рюн, хоча й мав сумніви, що це могло комусь спасти на думку.

— Деоні... Деоні Дальбі.

Рюн здогадався, у чому річ.

— О, вона, напевно, просто забризкала тебе водою, коли бігла по калюжах!

— Вона хотіла мене помити! Насвари її!

Рюн не збирався цього робити. Якщо вона дізнається про скаргу Беміона, побіжить кудись, гнана муками совісті. Проте Рюн кивнув.

— Не хвилюйся. Насварю.

Обличчя Беміона Ґульдохара посвітлішало. Його наступні слова здивували Рюна.

— Та не будь з нею надто суворий! Це добра дівчина. Могла би бути подружкою моєї дочки...

Рюн застиг, щоб не виказати свого подиву. Згадав, як необдумані слова та вчинки в деяких випадках шкодили йому та його оточенню. Він глибоко й повільно зітхнув, постарався якомога повільніше відвернутися, щоб не тривожити Беміона, і заговорив так, ніби ненароком дещо пригадав:

— Князю Беміоне...