Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 7)

Набираючи повні легені вечірнього повітря, просоченого смородом крові, Ківейн мусив визнати, що був надміру самовпевнений.

«Добре, усе-таки, що я переконався в цьому в інший спосіб».

Над долиною літала хмара попелу, схожа на зграю вороння. Хоча й стояла ясна погода, Ківейну відкривалася моторошна картина неба. Таке небо не сподобалося б нікому, не тільки наґу з його особливим зором. Небо затуляла димова пелена, а під нею сумно пурхали клапті попелу й курява.

— О, мені теж не до вподоби це видовище.

Ківейн повернув голову в той бік, звідки долинув чийсь мислевислів. Рух збудив у тілі страждання й водночас нагадав, що воно ще живе.

На нього згори дивився наґ. Але увага Ківейна була прикута не до нього, а до дивовижної істоти в нього за спиною. Там був велетенський дракон, який теж дивився на Ківейна. І тому здалося, що це не дракон, а пагорб. Розміри істоти справді приголомшували. «Який великий! Жахливо!». Дракон склав крила й блискавок поки що не кидав, але самого його розміру було достатньо, щоб засумніватися, що все відбувається наяву.

Ківейн насилу опустив погляд із дракона до молодого наґа, який на тлі чудовиська здавався неприродно маленьким. Запитувати в наґа ім’я не було потреби, тож Ківейн звернувся до нього з таким запитанням:

— Отже, це правда, що ти вмієш читати чужу свідомість?

— У мене просто загострені відчуття. Ви теж, певно, можете часом здогадатися, про що думає ваш друг. І це не вважається читанням думок. А ще бувають надзвичайно проникливі й спостережливі особи. Так ось, моє вміння приблизно таке саме.

— Ти хочеш мислемовити, Князю-блискавко, що драконодухий — просто дуже здогадливий? Невже?

— Не потрібно бути драконодухим, щоб здогадатися: вам неприємно бачити все це. Як вас звуть, до речі?

Від проникливості молодого наґа в Ківейна настовбурчилася луска. Він не завагався з відповіддю й мислемовив без затримки:

— Ківейн.

І відчув полегшення. Драконодухий не збентежився. Значить, ім’я Ківейна ще не відоме противнику. Рюн твердо мислемовив:

— Ви готові здатися, Ківейне?

— Яка мені від того користь?

— Ви отримаєте право шкодувати про те, що здалися в полон.

— Спокуслива пропозиція, Рюне Фею.

Рюн не відчув у мислевислові Ківейна глузування. Поранений наґ і справді був глибоко зворушений.

— Я вдячний за пропозицію. Але як ти мене зв’яжеш, якщо не маєш мотузки? Хіба сплетеш її з піску?

— Ви зв’яжете себе самі. Я відчуваю, ви вже готові до цього.

— Так, ти дуже прозірливий, драконодухий.

Рюн гірко всміхнувся:

— Не варто заздрити, Ківейне. Я хотів би колись показати вам, що надмірна чутливість — не благословення, а важкий тягар. Щоб ви зрозуміли, яка це мука — постійно знати, що думають і відчувають усі навколо, навіть коли я не бажаю цього знати.

Ківейн не второпав, про що мислемовить Рюн, та й не хотів розуміти. Не відводячи погляду від жахливої почвари за спиною в співрозмовника, він ледве вичавив із себе мислевислів:

— Дозволь дещо запитати.

— Не дивуйся, що дракон дозволяє наґу їздити на собі верхи. Наґи такі пихаті, що вважають, буцімто він мав би не підпускати мене, бо знають, що наґи ненавидять драконів. Але він на це не зважає. А своїми коренями дракони не опікуються. Адже жодна рослина не піклується про своє насіння. До того ж, якби драконів корінь не хотів, щоб я його з’їв, він узагалі не виріс би. Той корінь виріс навмисно, він дозволив себе з’їсти.

Ківейн закрив свідомість. Рюн похитав головою.

— Не бійтеся, я не читаю думок, я лише проникливий.

— Хай тобі грець! Проникливий? Я ще не встиг мислемовити...

— Так, не встигли мислемовити, а я почав відповідати на ваше запитання. І це вас збентежило, я знаю. Але у вас обмаль часу. Там ще багато хранителів лежить у такому стані, як і ви. Я мушу йти до них. І заради вас та ваших товаришів прагну скоротити нашу розмову. То як?

— Так, я...

— У вас немає вибору. Краще здатися. Ви правильно вирішили. Відкрийте свідомість.

— Що?

— Відкрийте вже свідомість. Я повинен зав’язати ваше храмове ім’я.

Ківейн зашурхотів лускою. І відразу пошкодував про це, тому що до нього повернувся біль, який мало не довів його до божевілля. Дивлячись згори вниз на хранителя, що схопився за живіт, не в змозі дихати від болю, Рюн твердо мислемовив:

— Зрозумійте, Ківейне. Я не можу залишити вам таємне ім’я. Я здатний стерти його.

— Невже можливо...

— ... стерти ім’я? Так. Ви тоді назавжди його забудете.

— Я не...

— ... не погоджуєтеся. О, розумію вас. Тому не знищу ім’я у вашій пам’яті, а тільки тимчасово зав’яжу. Так, я й це вмію. Колись мій друг зробив дещо подібне зі мною. Він зав’язав у вузол почуття провини в моїй свідомості. І я відтоді зберігаю всі спогади про нього, а провини за його смерть не відчуваю. Мій друг мертвий і розв’язати цей вузол уже не зможе.

— Без таємного імені...

— ... ви не зможете керувати силою води. Більше ви нічого не втратите. Ваші любов і повага до Богині не зникнуть. Повірте! Навіщо мені обманювати вас? Подумайте самі: було б простіше віддати вас товаришу за моєю спиною, замість того, щоб обманом вдиратися у вашу свідомість і стирати ім’я.

Ківейн переполохався від згадки про дракона.

— Тобто...

— ... колись, коли настане час, я розв’яжу вузол у вашій свідомості й поверну вам храмове ім’я.

Ківейн мав холодний розум, як і всі наґи, тож визнав, що на пропозицію Рюна варто пристати. Умови були несприятливі для довгого обмірковування, та Ківейн і не бажав цього. Вирішив удовольнитися обіцянкою Рюна.

— Присягаюся іменем Богині. Але зізнайтеся, що ви боїтеся втратити? — Рюн, певна річ, випередив Ківейна.

— Що?

— Ви розгублені й налякані. Ви не хочете віддавати таємне ім’я, бо з ним щось пов’язане, і ви не бажаєте це втратити. Що це?

Ківейн ледь стримав крик. А Рюн продовжив, перш ніж поранений почав пояснювати чи виправдовуватися:

— Гаразд. Не хочете, не мислемовте. Ви не дуже боїтеся це втратити. Тому я не буду допитуватися. Ну що, ви дозволяєте зав’язати ваше храмове ім’я?

— Так. Зав’язуй.

Зморений болем Ківейн відкрив для Рюна свідомість, стараючись притлумити страх утрати. Рюн пильно подивився на нього.

— Ви справжній наґ!

— Ти про що?

— Не зважайте.

Рюн обережно проник у свідомість Ківейна.

Ківейн не відчув страшних мук чи душевного потрясіння. Не відчув зовсім нічого й недовірливо втупився в обличчя Рюна. Але вмить збагнув, що не може пригадати своє таємне ім’я. Він його більше не знав. Так само, як не пам’ятав вигляду заднього боку обкладинки книжки, яку читав дуже давно, як не пам’ятав першого запаху, відчутого цього дня після пробудження. Рюн спокійно мислемовив:

— Готово. Зав’язав. І не намагайтеся пригадати, у вас не вийде, хоч би скільки ви напружували пам’ять.

— Що ж. Тоді...

— Я залюбки допоміг би вам звільнитися від цвяха. Та мені треба поспішати до інших храни-телів. Цвях із вас виймуть ті безбожники. Он вони вже йдуть. Виконуйте їхні накази. Користуйтеся слухом.

Рюн указав кудись рукою, відвернувся й пішов. За ним рушив Асхваріталь. Ківейн уже зосередився на звуках, як наказав йому Рюн, і почув страшний шум, який здіймав дракон. Ківейн не хотів більше бачити дракона, щоб не зомліти від жаху. Тож він якнайшвидше спрямував погляд туди, звідки мали прийти його рятівники.

До нього наближалося кілька безбожників. Вони не мали при собі щипців чи якогось іншого знаряддя, щоб ним вийняти цвях. Проте Ківейн не занепав духом, адже попереду безбожників побачив лекона. Той ішов велетенськими кроками, а за ним поспішали кілька людських чоловіків.

Лекон мовив низьким громоподібним голосом: