Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 6)

Але Рюна Фея ніде не було видно. І Ґрос замислився, чому Ґвальхайд не випускає Рюна в бій.

Відповідь на це запитання лежала просто перед очима Ґроса. Тільки він її не помічав, як це зазвичай і буває в житті.

Конедо Вільфар зазвичай не любив жартувати. Але навіть у такого суворого й жорстокого чоловіка вироби доккебі вселили грайливість. Стоячи перед ворогом на полі бою, вельми задоволений собою Конедо Вільфар вигукнув, розмахуючи правою рукою:

— Ох зараз попещу тобі пику цією залізячкою!

Насолоджуючись пустотливим настроєм, який так несподівано в ньому прокинувся, Конедо додав:

— Чого мовчиш? Вважатиму це знаком згоди!

Супротивник, звісно ж, мовчав. А Конедо ввічливо кивнув і націлив праву руку точно в підборіддя хранителя.

Удар розколов обличчя наґа.

Конедо присвиснув і лівою рукою погладив себе по поясу. Трохи на віддалі його старший син, Ґрум Вільфар, виспівував голосом, схожим на вереск недорізаної свині, якусь божевільну пісню: «Жених, який ув’язнив свою наречену — клятий покидьок!». З іншого боку другий син Конедо, Токарі Вільфар, глузливо викрикнув, що братові не судилося бути співаком. Отак балакаючи, трійця Вільфарів просувалася вперед. Кількість розбитих хранительських облич зростала. Вільфарам потрібно було постійно подавати голоси, щоб не загубити один одного. Але ще більше їх спонукало до вигуків відчуття безкарності, яке приносило велику насолоду. Вони відверто збиткувалися з ворогів: дражнилися язиками — а наґи цього не бачили, попереджали вигуками, що зараз розтрощать пику, — а наґи цього не чули. Батькові й синам здавалося, що до наґів можна застосовувати необмежену жорстокість, бо тих дуже важко вбити.

Знімаючи з пояса величезного цвяха, Конедо злісно всміхнувся хранителю, який упав на землю перед ним. Хоч Конедо й не міг тримати в правиці молоток, штучна рука сама по собі нічим не поступалася цьому знаряддю. Мокрий сніг, який сипався на Жара, потроху вщухав.

Жар випускав струмені вогню, що прорізували снігову завісу. Ґрос здригнувся від страху й озирнувся на воєвод-хранителів. І сторопів від несподіваного видовища: усі вони лежали на землі.

— Фріате! Ківейне! Трясця, а що з тобою, Ґруйсе? Агов! Ви чого всі розляглися? Кокіто, що трапилося?

Воєвода-хранитель Кокіта, який лежав доволі далеко від Ґрума, розгублено подивився на нього. Ґрос ще раз мислеспитав, чому всі воєводи лежать, а Кокіта роззирнувся ще більш розгублено.

І тоді Ґрос побачив те, від чого в нього луска миттю стала сторч.

Обличчя Кокіти раптом розбилося, ніби його вразив невидимий молоток. Кокіта підскочив від удару й знепритомнів. Ґрос рота роззявив від подиву, прикипівши поглядом до тіла воєводи.

Зненацька Ґрос помітив біля живота Кокіти іскри. Він не вірив власним очам: просто в повітрі, нізвідки, з’явився здоровенний цвях, який пронизав черево хранителя та ввійшов у землю. Ґрос ще раз обвів поглядом усіх воєвод-хранителів, які лежали тут і там, і лише тепер помітив, що обличчя в усіх розбиті, а з животів стирчать цвяхи.

Та Ґрос був наґом, тому навіть зіткнувшись із незбагненним, не дав жахові себе заполонити, а зберіг холодну розсудливість. Він гнівно мисле-вигукнув:

— Отакої! На що здатні доккебінські шапки!

Віас, яка стояла поряд, мислемовила під шурхіт власної луски:

— Потрібно відступати!

— Скільки можна це торочити, Віас! — відповів Ґрос, не обертаючись до неї. — Якщо накажу відступати зараз, Жар спалить усю нашу піхоту!

Віас безпорадно свердлила поглядом потилицю Ґроса. Той не розумів цілком очевидного: поки бойовищем ходять убивці в шапках-невидимках, Жар не може бездумно палити все навкруги. Наґиня рішуче пішла геть. За мить вона зникла за пагорбом.

Ґвальхайд уважно спостерігав за мокрим снігом, який падав на голову Жара. Пославши піхоту вперед, від змусив кінноту чекати. Вершники вже згорали від нетерпіння, коли головний воєвода нарешті різко віддав наказ рушати, побачивши, що снігопад слабшає. З голосними криками кіннота, наїжачена численними списами, сунула на ворога.

Ґвальхайд віддав другий наказ, і поле битви аж закипіло.

Жар несподівано обернувся й рвучко розставив руки, ніби давно очікував на цю мить. Обабіч нього виросло по вогняній стіні. Смуги вогню піднімалися від землі та блискавично просувалися в обох напрямках. Наґи, які в цьому шаленому вогні обвуглювалися до чорноти, навіть не встигали збагнути, що з ними трапилося.

Вогняна стіна прорізала Енґерську долину зі сходу на захід, і назьке військо виявилося розділеним.

На південній половині залишився Жар і частина назької піхоти. Воєводи-хранителі вже були знищені, стримувати Жара було нікому, і він по-звірячому жорстоко розправився з беззахисними піхотинцями. Він спалював усе навколо, рубав усіх підряд вогняним мечем, шмагав полум’яною нагайкою і вдягав полеглих у вогняні савани. Але наґи, які опинилися на південь від стіни, могли бодай спробувати втекти, тому їхнє становище було краще, ніж у тих, хто опинився на північному боці.

А в тій частині долини відбувалося щось жахливе. Піхота сіверян, яка йшла підковою, зі сходу й заходу тепер тиснула на наґів. Ті кидалися крізь вузький простір між рогами «підкови» потужним потоком, ніби вода крізь діру в загаті. А на виході їх перехоплювала кіннота з бадьорими звуками сурм. Слони на той час уже були переможені леконами, тому кінноті північного війська ніщо не загрожувало.

На північ від вогняної стіни сорокатисячне військо сіверян повністю взяло в оточення десять тисяч вояків із Червонодеревного полку — частину, відрізану від основного назького війська. Цим наґам не було куди втікати чи відступати. На півдні височіла вогняна стіна, зі сходу та заходу їх затримували піхотинці, а з півночі — кіннота.

Навіть якби наґи могли втекти вгору, їм не вдалося б навіть це.

— Дракон летить! — вигукнув воєвода Мупінто, який вів східний ріг «підкови», щоб підтримати бойовий дух своїх підлеглих.

І тоді, ніби відлунням озвався завзятий голос воєводи Семіквора із західного рогу:

— Дракон летить!

Долиною покотилася хвиля радісних криків:

— Князь-блискавка!

На полі бою з’явився останній учасник задуму Ласу Ґ’юріхара. Звісно, Ласу Ґ’юріхар хотів використати дракона наприкінці не через пересторогу, що наґи, загнані в оточення, зможуть у відчаї розкрити в собі нове вміння й злетіти в небо. Призначення цього учасника битви полягало не в тому, щоб узяти ворога в оточення, а в тому, щоб його спалити. Наґи, усвідомлюючи, що опинилися в безвиході, дивилися вгору божевільними від страху очима.

Асхваріталь кружляв над оточеними наґами. А на зашийку в нього сидів ненависний для них, клятий драконодухий — Рюн Фей.

Довжелезна шия Асхваріталя напружилася й випросталася, ніби він хотів у польоті пронизати небеса. На грудях стирчали незліченні шпичаки різної довжини й товщини. Який вигляд мали величезні крила дракона, роздивитися було неможливо, бо з них раз по раз вискакували з гуркотом блискавки. Здавалося навіть, що блискавки і є плоттю, з якої складаються крила істоти. З п’яти відгалужень, на які розділявся кінчик хвоста дракона, і з третього «крила», що стирчало вздовж хребта, також сипалися блискавки, хоча й трохи менші.

Раптом небо потемніло, і з нього на голови наґів посипалася злива блискавок. Асхваріталь повільно описував кола, і всі могли добре роздивитися Рюна Фея. Він старався не дивитися вниз, лише легко попліскував дракона по шиї, а той висів у повітрі та сипав блискавками. На кожній щоці — якщо це слово тут доречне — дракон мав по п’ять навскісних заглиблень, схожих на зяброві щілини акули, але трохи ширших і здатних відкриватися вперед, а не назад, як риб’ячі зябра.

Дракон, який уже не був дитинчам і не вміщався в Рюна на плечі, тепер запалював вогонь інакше. Раніше він трусив китичкою хвоста, і від цього спалахував холодний дим, випущений із щілин на морді. Тепер вогонь вивергався безпосередньо зі щік — десятьма іскристими струменями.

Тієї миті, коли засяяв яскравий вогняний вибух, майже всі наґи заплющили очі. І більшість їх вже не розплющила.

Ківейн не знав, що битва закінчилася.

На його думку, вона ще тривала. Будь-кому знадобилися б певні умови, щоб відчути гірку журбу й похмурий смуток, що витали між трупів на бойовищі. Приміром, для цього варто було б прибрати цвях завбільшки як рука, устромлений у його живіт.

Кровотечі з рани майже не було, адже цвях увійшов у тіло дуже швидко. Цьому посприяли м’якість землі та неймовірна сила того, хто забивав цвях. Невидимий нападник упорався за чотири удари. Саме тому пошкодження плоті були незначні. Ківейн уже давно полишив спроби звільнитися. Щойно він торкався голівки цвяха в рані, тіло пронизував такий невимовний біль, що голова зсередини палала вогнем.

«А це, виявляється, зовсім не весело», — подумав він.

Ківейн був хранителем, мав непогане становище в назькому суспільстві. Ставши одним з воєвод-хранителів Червонодеревного полку, він займався тим самим, що й інші. Тобто управляв вологою, залишаючись віддалік поля битви, у відносно спокійному місці. Так воєвода-хранитель Ківейн бився з ворогом. І був щиро переконаний, що його служба нічим не відрізняється від служби рядового, який намагається вразити сайкером лютого супротивника, що вже встромив у його тіло одного зазубреного меча й несамовито старається встромити другого. Ківейн не особливо на це сподівався, але в душі був упевнений, що колись-таки настане його час і він теж не зганьбиться в бою, хай навіть з його тіла стирчатиме зазубрений меч.