Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 5)

— Порвіть їх на шмаття!

І зазубрені мечі почали змагатися з сайкерами за живу плоть.

Кожен рядовий піхоти сіверян носив при собі три зазубрених мечі. Такий меч — безжальне знаряддя для знищення наґів. Його дуже важко витягти з рани, він додає ворогові мук і сковує його рухи. Наґи, які не встигли прийняти содрак перед боєм, були безпорадні перед військом, наїжаченим зазубреними мечами. Та наґи вже призвичаїлися до цих мечів. Вони навчилися терпіти дошкульний біль. І навіть з мечами, що стирчали з ран, продовжували розмахувати сайкерами.

Долина повнилася жахливими криками й потоками крові.

Убивства множилися, втрачали свою страхітливу суть, як і будь-яка війна. Усі правила життя миттю розсипаються на порох, коли відбувається подія, що має увійти в літописи як суха розповідь. Але та мить була просякнута гарячою кров’ю. Хрустка земля, у якої несподівано вкрали вологу, жадібно всотувала кров. Ставала кривавою домовиною для тіл, які падали тут і там. Бездушна земля забирала собі тіла полеглих у бою як платню за залізо, видобуте ними з її лона. Просто холодний розрахунок.

Метушня. Галас.

Скорбота.

Чоловік на ім’я Каллік Місорес прибув з Фансая. Батько його помер, не залишивши спадку, мати тяжко хворіла. Він так довго не міг одружитися, що навіть уже відмовився від цієї думки. Усі батьки дівчат на виданні улесливо хвалили Калліка, називали турботливим сином, але дочок не віддавали. У його душі щоразу кипіло гарячкове бажання відказати, що йому потрібні не лестощі, а наречена, та він щоразу стримувався й скромно всміхався. Так і дожив парубком до тридцяти дев’яти років. А нині Каллік вправно разив наґів зазубреним мечем.

Меч прослизнув між відстовбурчених лусок і ввійшов у м’язи Джімборі Туни, застряг між кісток. Ця наґиня родом з Вісґраджа ще два роки тому була просто матір’ю маленької донечки. Та п’ятирічна дитина розбилася на смерть, впавши з балкону, і Джімборі була не в змозі залишатися в тому будинку, просякнутому жахливими спогадами. І вирушила на Священну війну. Біль від удару зазубреним мечем на коротку мить нагадав їй про біль, який вона відчувала, народжуючи яйце. Але той біль подарував їй миле дитя, а цей — пекучу муку від кожного руху. Джімборі, оскаженіла від болю й розпачу, але й далі махала сайкером.

Не встиг Каллік Місорес витягти з піхов наступного зазубреного меча, як відчув сильний удар у щелепу. Він відштовхнув плечем наґиню, ще не знаючи, що з ним трапилося. Джімборі Туна захиталася й упала. Каллік насилу витяг другого меча й застромив його нападниці в живіт. Пришпилена до землі наґиня звивалася від болю й надривно мислеволала, та Каллік, звісно, нічого не чув. Він хотів був облити її лайкою, аж раптом збагнув, що нижньої щелепи в нього немає. Підняв руку, щоб помацати обличчя, — і вона торкнулася оголеного піднебіння. Захлинаючись кров’ю і слиною, він по-звірячому заревів.

Каллік схопив кинджал і впав на груди Джімборі, мов у обійми коханої. Тільки губи її відчули не поцілунок, а удар кинджала. Каллік піддався спокусі затьмареного розуму й заходився відтинати воро-гині нижню щелепу. З гострим мислекриком вона колола його в бік, але Каллік різав і різав.

Раптом на цю пару, сплетену в смертельних обіймах, наступила велетенська передня нога слона. Вона мовби розчавила нарив на тілі землі, й навсібіч полетіли бризки крові та інших тілесних рідин.

Цей безіменний слон прожив шістнадцять років у Кентеропській долині й жодного разу не зазнавав незручностей через відсутність імені. Останнє, що пам’ятав велетень, — як зривав хоботом гілки акації; трапилася надто міцна, він напружив хобот, щоб її зламати... І все. Певна річ, слон знав, що відбувалося потім. Але нічого не розумів. Коли топтав ворогів, коли розчищав хоботом шлях, він знав, що відбувається, але не міг збагнути, як ці події пов’язані з ним. Мовби дивився на все збоку.

Джурата, вихідець із Касіди, завжди вірив, що все добре й буде ще краще. Він виріс сиротою в домі діда й бабці, але ніколи не занепадав духом, навіть по тому, як дізнався, що так не мало бути. Життєрадісність була його найціннішим скарбом. Дідусь і бабуся старанно приховували від онука свої сльози, а той не сумував. «Як, гадаєш, жилося мені — синові брата й сестри, які вступили в кровозмісні стосунки й були за це забиті односельцями? Ой, гірше ніж зараз!» — думав Джурата, завзято кидаючись із зазубреним мечем, якого схопив не за руків’я, а за клинок, на ошаленілого слона.

— Гей, тлустий бовдуре! Зараз уколю голочкою із замку Тисячі всесвітів!

Наїзниця слона, Суді Ґаріб, страждала від головного болю. Цей біль мучив її відтоді, як колись у лісі її зненацька вдарив по голові вогненаг, що ковтнув содраку. Біль то посилювався, то слабшав, але остаточно не зникав ніколи. Під час битви біль був нестерпний. Роздратована ним Суді помітила наближення Джурати й передала слонові мисленаказ. Той не зволікаючи застосував хобот.

Джурата повалився, стікаючи кров’ю з носа, рота й вух. Разом із кров’ю його залишила вірна товаришка — життєрадісність. На голову мертвого Джурати наступила нога слона. Шолом не захистив череп. Та лють Суді не вщухла, бо лещата болю стиснули її голову ще дужче. Її луска стала сторч. Відчуваючи настрій своєї повелительки, слон з налитими кров’ю очима, гучно тупаючи, кинувся шукати нову жертву.

Наступний противник був угорі. Суді Ґаріб і її слон, сповнені передчуття близькості смерті, підняли голови.

Джурадор, лекон з Давніх нижніх земель, вельми пишався своїм походженням, може, навіть занадто пишався. Він усе життя вважав свій гребінь розкішним, а дзьоб прекрасним. А того дня в Енґерській долині, коли кидався на Суді Ґаріб та її слона, надзвичайно пишався ще й здоровенною подвійною сокирою у своїх руках. Джурадор вирішив: удар по черепу слона дозволить підтвердити, що сокира справді варта такої гордості.

Передчуття смерті допомогло слонові враз звільнити свідомість від впливу наґині. Наляканий, він хотів був утекти, але сокира Джурадора встигла скористатися короткою миттю між наміром і дією.

Джурадор одним ударом перетворив бойового слона на гору м’яса. Виліз на тіло мертвого велета й переможно закукурікав. Від його голосу здвигнулися небо й земля.

Щойно Суді Ґаріб упала зі спини слона, на неї посипалися удари зазубрених мечів. Люди, наче змовившись, висмикували встромлені в її тіло мечі один за одним. Полетіли клапті плоті, й Суді зробилася схожою на драну ковдру. Можливо, помирала вона щасливою, бо загибель назавжди позбавила її дошкульного головного болю.

Але відчула Суді Ґаріб полегшення чи ні — це не мало жодного значення на тлі подій, що відбувалися на бойовиську.

Ґрос і воєводи-хранителі були змушені припинити поливати водою поле битви, щоб стримати Жара, однак цим вони створили найсприятливіші умови для леконів. Тепер назькі начальники шаленіли від безпорадного гніву. Лекони сунули на наґів, розкидаючи слонів, але хранителі не могли застосувати воду проти леконів. Ще більшу загрозу становив Жар, укритий страхітливим вогнем, він пробрався в самісіньку гущу назької піхоти. Земля зовсім пересохла, і хранителям довелося вишукувати підземні води та збирати вологу в небі. Від жадібності хранителів навіть забарвлення небес почало змінюватися.

Відтоді як наґи вперше зіткнулися в бою з уособленням Бога, який себе вбиває, усі вони, тобто ті, кому вдалося вижити, дотримувалися єдиного можливого способу взаємодії з ним: за будь-яку ціну його уникати. Але через жорстокий хитромудрий обман, який Ласу Ґ’юріхар готував протягом чотирьох місяців, наґам довелося зустрітися із Жаром у близькому бою. Воєводи-хранителі були змушені відмовитися від звичного способу, виправдовуючись тим, що потрібно пристосовуватися до нових обставин. І воєводи-хранителі пристосувалися до них таким чином: взялися до «охолодження» Жара, збираючи з усіх усюд вологу, щоб надати наґам з піхоти можливість знищувати безбожників.

Хоч як це дивно, Жар особливо не відрізнявся могутністю від звичайних доккебі. Доккебінський вогонь, який він створював, до снаги було створити будь-кому з його одноплемінників. Різниця полягала лише в тому, що простий доккебі не наважився б підпалити навіть дерев’яного боввана у вигляді наґа, а Жар без жодних вагань нещадно палив живих наґів, мов ті дрова.

Коли наґи довідалися про цю особливість норову Жара, у всіх них луска аж попідскакувала, наче її хотіла одним рухом висмикнути невидима сила. Вони збагнули, що якби світогляд племені доккебі бодай на волосинку відрізнявся від того, який вони мали зараз, і Кіборен, і наґи вже давно перетворилися б на попіл. Хоча Жар не був здатний викликати виверження вулкана або збивати зірки з небес, він міг «холоднокровно» повторити щось подібне до лих на острові Фесірон та в ущелині Акінсроу. Саме це й доводило, що його тіло є помешканням Бога, який себе вбиває.

І саме через це Ґрос, збираючи всю вологу, яку тільки могли дати земля й небо, щоб облити Жара, відчував безглузду вдячність: «Слава Богині, що із цілого племені телепнів, здатних учинити справжнє лихо, достатньо рішучості має тільки один!». У Червонодеревному полку служили зо два десятки воєвод-хранителів, і вони вже вичерпали всі можливості стримувати Жара силою води. Ґрос розумів: якщо зараз утрутиться той ненависний Рюн Фей, полк не зможе встояти.