Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 4)
— Так, сотнице. Я хочу почати битву. Королева-тигриця відкинула мою пропозицію.
— Ви могли б напустити дощ іще на три дні й дочекатися прибуття головного воєводи Ґалотека.
— Це геть виснажить наших воєвод-хранителів. Немає потреби зволікати.
— Проте головний воєвода наказав чекати на нього.
— Ми так повільно просуваємося саме через прагнення головного воєводи бути присутнім під час усіх битв. Йому варто довіряти полковникам і не втручатися в усе підряд. Я розумію його: боїться, що підлеглі припустяться помилки, і не хоче давати їм забагато влади. Але він один не може керувати всім військом. Настав час нам показати, на що ми здатні.
— Ви слушно мислемовите, пане полковнику. Але безбожники мають королеву. І з ними Рюн Фей. Ви вважаєте, що наші воєводи-хранителі спроможні протистояти силі Рюна Фея, і я вірю вашому судженню. Але якщо хранителі будуть зайняті Рюном, нашому полкові доведеться виступати проти ворога без підтримки воєвод-хранителів.
— А ми діятимемо жорстко. Слони Суді затопчуть ворожу кінноту, а з піхотою розправитися не важко. Одна наґиня вкладе десяток вояків противника.
Сотниця не мала, чим заперечити. Червонодеревний полк складався з двадцяти тисяч піхотинців та п’яти сотень слонів. Така чисельність означала безсумнівну перевагу над сорокатисячним військом ворогів. Та сотницю щось тривожило. І цю тривогу роздмухував досвід попередніх битв. Щось було не так.
Перш ніж наґиня зібралася з думками, щоб пояснити свої сумніви Ґросу, той передав їй урочистий мислевислів:
— Я пропонував їхній королеві здатися. Склали б зброю — отримали б можливість спокійно жити. Та вони відмовилися. Тож ми їх усіх сьогодні виріжемо. Ось так, сотнице.
Така заява не заспокоїла її. Часу на ухвалення рішення було обмаль.
— Так, пане полковнику. Але знайте, що я особисто не згодна починати битву зараз.
Ґрос гнівно скривився. Яка зухвала впертість!
— Гаразд, я зрозумів, — гостро мислемовив він. — Ти не згодна, Віас Макероу!
— Дякую, — холодно відповіла Віас і пішла. Ґрос проводив її пронизливим поглядом, потім обернувся до війська та наказав іти в наступ.
Смолоскипи зрушили з місць. Слони й піхота посунули вперед.
Прибувши на місце битви, Ґрос побачив, що на північному боці Енґерської долини безбожники вже закінчили шикування. Здогадався, чия це заслуга. І подумки щедро похвалив за це головного воєводу Ґвальхайда. Та Ґрос не поспішав вишикувати свій полк. Нехай Ґвальхайд зачекає. Колись наґи ввели його в оману, удаючи, що зайняті шикуванням. Ґвальхайд наважився скористатися миттю й напасти зненацька, але потрапив під удар мокрого снігу й виверження підземних вод. Якби тоді не втрутився Рюн Фей, наґи завдали б Ґвальхайду нищівної поразки. Відтоді Ґвальхайд завжди виявляв пошану й чекав, поки наґи вишикуються. Ґросу кортіло навмисно подражнити Ґвальхайда.
Та невдовзі його дещо насторожило.
Військо безбожників заворушилося. Ґрос здивувався, проте не розгубився. Він послав потужний мисленаказ приготуватися воєводам-хранителям, які розташувалися вздовж переднього краю. Потім пересвідчився, що інші начальники теж приготувалися застосувати силу води, оглянув вороже військо та спокійно продовжив розстановку вояків.
Як Ґрос і передбачив, противник не мав наміру нападати. Військо лише розходилося на два строї. Мети перешикування Ґрос збагнути не міг. Пересування піхоти заважало кінноті негайно нападати. Для чого Ґвальхайд влаштував це безглуздя?
Ґроса охопило лихе передчуття. Він прикипів очима до ворожого війська. Віас, яка відчувала щось подібне, звернулася до Ґроса:
— Це не вогняні примари. Справжні вояки. Але чому вони переміщуються?
Ґрос хвильку поміркував і мислевідповів:
— Мабуть, хочуть випробувати якесь нове шикування. Спершу не наважувалися, а зараз передумали. Та це зовсім не в дусі Ґвальхайда. Значить, вони у відчаї.
— Ґвальхайд — бувалий воїн. Він точно приготував нам якусь несподіванку.
Ґрос хотів був відповісти Віас, але вмить забув, що збирався мислемовити.
Він побачив, кого пропустило військо, коли розійшлося на два підрозділи, і зрозумів, чому Ґвальхайд не зачекав і чому піхота розступилася.
І чому безбожники відмовилися здатися.
Ця істота мала вигляд доккебі. Тобто найбільше була схожа на доккебі. Його шкіра світилася вогнем, мов розжарений шмат заліза, із суглобів сотався дим. Очниці були порожні, але в них палахкотіло бурхливе полум’я. Таке саме полум’я вивергалося з його ніздрів, рота, з усіх пор. То був справжнісінький згусток яскравого вогню в шкірі доккебі, найкраще у світі знаряддя убивства й руйнування. Ґрос зашурхотів лускою і скрикнув:
— Жар!
Жар стояв, широко розставивши велетенські ноги. З його вогняного волосся раз по раз вилітали іскри. Страховисько вивергнуло вогняну кулю завбільшки як гора й занурилося в неї. Жар побіг, і вогняна оболонка на бігу тріпотіла в нього за спиною, наче довгий плащ.
До наґів бігло уособлення Бога, який себе вбиває.
Спосіб шикування ворожого війська більше не цікавив Ґроса. За його негайним мисленаказом усі воєводи-хранителі, розсіяні долиною, почали мислевигукувати власні храмові імена, зосереджуючи силу води проти Жара.
Вода, яка накопичилася в долині за три дні безперервної зливи, піднялася, ніби розпливчастий привид.
І перетворилася на хвилю.
Неймовірного розміру хвиля здіймалася над широчезною Енґерською долиною, зростала, жадібно поглинаючи залишки води з усіх западин і калюж. І ця хвиля спрямувала удар в одну точку — на Жара. Жар несамовито заревів, коли побачив, як на нього зусібіч рине вода.
Водяна гора з пінистою шапкою обвалилася на Жара.
Здійнявся стовп водяної пари.
Оголеною долиною прокотився гарячий вітер, породжений зіткненням уособлення Бога вогню з велетенською хвилею. Видовище показало всю жахливу міць природи. Ґрос мимоволі відвернувся в мить зіткнення, а коли обернувся знову, на тому місці ще вирувала гаряча пара.
Раптом за паровим стовпом блиснув моторошний вогник. І водяна пара стрімкою круговертю злетіла вгору. Ґрос спостерігав за цим з настовбурченою лускою й безгучним криком жаху.
Хоча Ґроса відділяла від Жара значна відстань і очниці чудовиська були порожні, він усвідомив, що зустрівся з Жаром поглядами. Опустившись на одне коліно, чудовисько випустило зі свого тіла струмінь полум’я, від якого зникла водяна пара та закипіло багно навколо. Поки Ґрос стояв, скам’янілий від жаху, Жар поволі встав з коліна.
А звівшись на рівні ноги, випустив удвічі більший струмінь полум’я. І знову побіг.
Ґрос, розуміючи невідворотність загрози, подумав, що слід відступити. Але полк займався шикуванням, і прибрати всіх з долини швидко не вдалося б. Було очевидно, що зараз зчиниться щось дике. Тоді Віас струснула свідомість полковника потужним мислевисловом:
— Накажіть відступати!
— Що?
— Накажіть відступати! Нас обдурили! Не можна битися з Жаром!
Ще мить тому Ґрос був близький до рішення про відступ, але втручання сотниці його розлютило.
— Ти зовсім без мізків?! Якщо я накажу відступати, Жар спалить весь полк дощенту! Хіба не знаєш, що сталося в ущелині Акінсроу? Ми мусимо нападати!
Віас кортіло відповісти Ґросу брудною лайкою. Той відчув це бажання в її свідомості й зміряв її презирливим поглядом.
— Нападати! Тільки вперед! Якщо ми змішаємося з військом ворога, Жар не зможе застосовувати вогонь.
Наґи почули мислевислів полковника. Усі погоджувалися, що вступити в близький бій — єдиний спосіб стримати Жара. І наґи кинулися до безбожників, щоб вижити.
Через раптову розгубленість Ґрос не врахував, що його вояки не встигли ковтнути пігулки содраку.
За спинами сіверян пролунав чистий і сильний голос сурми. Начальники підняли зброю і віддали підлеглим наказ рушати. Піхота сунула вперед, але неспішно, на відміну від наґів. Тримаючи в руках
Вони йшли, не впізнаючи землі під ногами. Рідке місиво, на яке перетворила долину триденна злива, миттю висохло, потріскалося й дивно шурхотіло під ногами. Земля обурилася тим, що з нею зробили, і була непривітна. Та начальники, пильнуючи, вели військо далі й далі.
Піхота просувалася нерівномірно: середина лави йшла трохи повільніше, ніж краї. Зрештою піхота сіверян з тридцяти п’яти тисяч осіб утворила підкову.
У середині цієї підкови біг Жар, нещадно спалюючи все навкруги. Назькі вояки жахалися його ще здаля, бо на них займався одяг. А він відчайдушно й нестримно сунув на них.
Але воєводи-хранителі, які стояли в тилу назького війська, уже назбирали нової води. Краплі скупчилися зовсім низько над землею, значно нижче, ніж висять зазвичай дощові чи снігові хмари. Жар зиркнув на небо, грізно загарчав і випустив ще потужніший струмінь полум’я. І тут на нього посипався водоспадом мокрий сніг, викликаний десятками хранителів.
Після зіткнення Жара з мокрим снігом почувся гуркіт грому, вивергнулася парова хмара.
Наґи не могли й не бажали пхатися близько до Жара. Тому назька лава розділилася надвоє, мов ножиці. Таким чином їм удавалося обійти його й кинутися на піхоту безбожників.
Хоча наґи щодалі шаленіли, їхні супротивники просувалися з незмінною швидкістю.
Земля невблаганно стугоніла. Ревіння слонів прорізувало повітря. У грудях сіверян божевільно калатали серця. Їхні зіниці розширилися, але крок не сповільнювався. Ближе, ближче, ближче. Дуже близько. Надто близько. «Так я і загину?» «Можливо, цей сайкер летить просто мені в горло. Чи можу я вийти з цієї дурнуватої гри у війну?» «Чи начальники, бува, не проковтнули язики?» Душі вояків пропікали сумніви. Раптом вождь Семіквор і вождь Мупінто, які вели за собою обидва крила війська, майже водночас вигукнули: