Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 3)
— Хто там?
— Це Рюн Фей, Ваша Величносте.
— Заходьте, князю.
Покій був обставлений просто: тільки шафа для одягу та ліжко, на якому й сиділа Само Фей, вдягнена в кольчугу. У руці тримала маску й невідривно на неї дивилася. Рюн хвильку повагався на порозі, роздивляючись сестру.
Само, так і не піднімаючи очей, мислемовила:
— Підготовка завершена?
— Так. І старший воєвода Ласу вкрай збуджений.
— Це можна зрозуміти. Щоб підготуватися до сьогоднішньої битви, він за чотири місяці втратив п’ятнадцять тисяч вояків.
Рюн кивнув. Само на мить перевела погляд на стелю.
— А скільки ворогів ми знищили за цей час?
— Двісті тисяч.
Само трохи помовчала.
— Справжнє диво, що наше військо досі зберігає бойовий дух.
— Це все завдяки невтомним зусиллям воєвод.
Само помовчала, потім мислемовила:
— Пам’ятаєш Ґвіхатца, який казав, що ходить на бойовисько спати?
— Це той юнак, який бачив страшні сни?
— Зараз я почуваюся, як він.
— Що?
— Я погано сплю. Раз на кілька днів бачу майже той самий страшний сон. Я стою перед своїм військом. Проводжу огляд чи виголошую промову, іноді — споминаю полеглих або нагороджую когось... Щоразу різна причина. І от я стою перед військом, аж раптом хтось до мене кидається. Я не знаю, хто це. Не можу збагнути навіть, чи знайомий він мені. Не знаю, чи людина це. Але він наближається і зриває з мене маску. І мені відомо, навіщо він до мене біжить, та спинити його я не здатна. І всі вояки бачать моє обличчя, — Само ледь помітно всміхнулася. — А що далі — невідомо, бо я завжди прокидаюся на цьому.
— Маска тебе гнітить, тому ти бачиш цей сон.
— Рюне, ляж.
— Що?
— Ходи сюди, лягай.
Зніяковілий Рюн підійшов до ліжка. Само підвелася й посунулася вбік, щоб пропустити його. Рюн незграбно влігся, глянув на стелю й скрикнув від подиву.
На стелі був напис, нанесений тушшю на крокву таким чином, щоб його можна було помітити лише лежачи. Само кивнула й мислемовила:
— Атож. Вони передбачили, що ми займемо цей будинок, що саме тут буде моя спальня. І не надіслали листа, а передали повідомлення в такий спосіб, щоб вразити й налякати.
Рюн прочитав напис, слухаючи мислемовлення сестри. Зміст його був цілком передбачуваний: вимагали здатися. Тільки от умова висувалася дивна. Рюн підвівся, став біля ліжка.
— Якщо ми складемо зброю і здамося, нам віддадуть уже завойовані нами землі? Старшого воєводу Ласу ця пропозиція потішила б. Вони думають, що ми аж такі слабкі, щоб погодитися?
— Наґи замислили зібрати безбожників в одному місці, а років за п’ятдесят усіх вирізати. Але цікаво те, що пропозицію, певно, висунув той, хто знається на прагненнях не лише наґів, а й безбожників. Невже серед безбожників знайшовся зрадник, який співпрацює з наґами? Чи наґи почали зважати на інтереси безбожників?
Само замовкла, щоб поміркувати, а відтак продовжила:
— А якщо наґи й безбожники почали звикати до співіснування?
— Хтозна... Але якщо зараз сіверяни дізнаються, що їхня королева — наґиня, їхній жах буде безмежний.
Само зітхнула.
— Авжеж. Так і буде.
Рюн співчутливо глянув на Само. А вона всміхнулася кудись у порожнечу й надягла маску.
Маска була красива й водночас жаска.
Хмари поволі розходилися, і між ними показувалося синє небо. Непроглядний туман, який накривав Енґерську долину, випарувався, і всі побачили, що долина аж до самого виднокраю перетворилася на суцільне багно з калюжами. Оглянувши залиту водою долину, Рюн тяжко зітхнув. Для ворогів вигідніше було битися біля річки чи великого озера. Та Ласу Ґ’юріхар не підводив військо до водойм. Тоді наґи, припускаючи, що наступним місцем битви стане Енґерська долина, напустили туди хмар і заливали долину дощем протягом трьох днів. Старшого воєводу Ласу вразила винахідливість наґів. Ласу сказав, що битва — теж різновид спілкування, хоча, певна річ, вельми жорсткий, тому обидві сторони мусять іти на поступки. І вирішив зробити наґам приємність. Отже, військо чекало три дні, поки поле майбутньої битви розкисне під дощем.
Нарешті вороги спинили дощ. «Природний спосіб оголосити про початок битви», — подумалося Рюну. Він гірко всміхнувся. Слово «природний», ужите стосовно ворогів, які вміють управляти силою природи, здалося йому гірким жартом.
П’ять тисяч кінноти й тридцять п’ять тисяч піхоти вишикувалися в Енґерській долині, але там панувала така тиша, що можна було чути кроки тигра-богатиря, який сунув до скелі. Королева, як завжди, прибула верхи на Хмарі-громовиці, у супроводі вартових.
Спершу в охорону королеви хотіли призначити людей і леконів. Але цей задум не здійснився. Лекони, заповітною мрією яких була перемога над наґами, воліли не охороняти королеву, а вирушити на передову. Доручати ж охорону королеви лише людям ніхто зі ставки не хотів. Тож королева, як і завжди, рушила до скелі в супроводі варти з двадцяти двох дуоксінів. Вигляд дуокісінів переконував людей у тому, що в ставці ухвалили правильне рішення. Дуоксіни завдяки сумлінним і турботливим ковалям тепер носили різноманітні залізні пристосування, що замінювали їм частини тіла, яких бракувало, і мали ще страхітливіший вигляд.
Побачивши королеву, Рюн зосередився і за допомогою свого чуття кілька разів перевірив, чи не відбувається десь підозрілого руху води. Він не виявив жодної небезпеки для королеви, та все одно пильно спостерігав за нею, перебираючи в пам’яті все, що можна зробити, якщо раптом відчує загрозу.
Хмара-громовиця дістався до скелі й легким стрибком заскочив на неї. Само з підвищення обвела військо поглядом. Славнозвісна маска справляла таке враження, мовби королева дивиться в усіх напрямках одночасно.
Коли вона зайняла своє місце, до скелі підійшов лекон і став спиною до неї. Це було не порушення правил пристойності, а необхідність. Переконавшись, що лекон стоїть, як треба, королева повільно заговорила:
— Слухайте мене всі!
— Слухайте мене всі! — громоподібним відлунням повторив лекон.
Тільки так сорок тисяч осіб, присутніх під час стройового огляду, могли чути звернення королеви. Хоча, можливо, особливої допомоги лекона й не було потрібно, бо Її Величність щоразу виголошувала ті самі слова:
— Я ладна хоч сто разів пробачити вам повернення з поразкою, але не пробачу перемоги, здобутої ціною життів.
Рюн Фей зауважив, що Ласу Ґ’юріхар зітхнув. Старший воєвода давно благав королеву бодай раз вигукнути перед військом щось на кшталт: «В ім’я любові до мене закликаю нещадно рубати ворогів!», та її думка залишалася незмінною, мов та скеля, на якій вона височіла зараз. Якось вона довела Ласу до відчаю своєю впертістю, а потім щиро запитала: «Якби я сказала таке тобі, як би ти вчинив?» Ласу на те тільки пхикнув: «Я відповів би, що люблю життя більше за королеву». Рюн та інші присутні аж зблідли від нахабства Ласу, але королева ледь помітно всміхнулася, ніби пробачала йому нечемність. І відкинула пораду Ласу.
Рюн не розумів затятості сестри. Прохання старшого воєводи Ласу перед боєм загострити рішучість вояків здавалося цілком доречним. Проте королева ніколи не вимагала від них перемоги, не закликала здобути славу й зберегти честь, не бажала, щоб вони нехтували страхом смерті й доводили свою сміливість. Вона завжди наказувала повернутися живими.
— Та хіба є у світі вояк, який цього не хоче?
Рюн на мить поринув у роздуми, а королева тим часом спустилася зі скелі й пішла в супроводі моторошної варти. Сурма оголосила початок битви, і вся старшина розійшлася до своїх підрозділів. Усі заметушилися, здійнявся гамір, пролунали вигуки — начальники віддавали суворі накази, обсипали підлеглих добірною лайкою.
Битва вже почалася. Ще до промови королеви, яка, здавалося, мусила вселити відчай у вояків, вони добре знали, де опинилися. Знали, що воєводи вже поставили їх на тонку межу між життям і смертю.
Страхітливу, нечітку, безжальну межу.
Хмари, які нависали над Енґерською долиною три дні, нарешті розсіялися. Полковник Червонодеревного полку Ґрос, милуючись ясним небом між хмарами, пишався своїм досягненням.
Так, це було його досягнення.
Ґрос самовпевнено роззирався. Особливо його тішив слоновий підрозділ. Залучити до бою слонів довелося, щоби протистояти кінноті безбожників, яка нещадно топтала назьку піхоту. І користь від слонів виявилася напрочуд великою. Захоплювачки свідомості на чолі з видатною майстринею цієї справи Суді Ґаріб злилися зі слонами водно. Було таке враження, що слоновий підрозділ складається з істот, які мають назькі мізки та тіла слонів. І ці істоти мали насправді руйнівну силу. У пам’ять Ґроса назавжди врізалося видовище: слон, керований Суді Ґаріб, затоптав коня безбожника, а самого вершника настромив на бивень і так походжав полем битви.
Вигляд двадцятитисячного піхотного Червонодеревного полку теж уселяв Ґросу впевненість. Його честолюбний задум — одягти всю піхоту у важку броню, яка захищала б від зазубрених мечів безбожників, — інші воєводи не схвалили, бо для цього бракувало ковальок. Та все одно Ґросу здавалося, що його піхота, озброєна сайкерами, могутня й невразлива.
До вдоволеного Ґроса підійшла сотниця.
— Пане полковнику, дозвольте уточнити: ви остаточно вирішили починати битву?
Настрій у Ґроса вмить зіпсувався. Він глянув на підлеглу роздратовано, але швидко відновив самовпевненість. Його підлегла — жінка. Жінки більше не опиралися наказам начальників-чоловіків, але досі були переконані, що мають право ці накази обговорювати. Ґрос вирішив переконати сотницю: