Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 2)
Рюн мав безтурботний вигляд, та насправді стежив за рухом води в долині й навколо неї. Саме Рюн припустив, що дощ невдовзі вщухне. Бау Морідолю запаморочилося в голові від усвідомлення, за яким великим обширом Рюн мусить постійно слідкувати. Він стежив не лише за простором над землею та небесами, а й за підземними глибинами, адже колись наґи влаштували потоп, випустивши підземні води, щоб стримати кінноту супротивника. Тобто Рюн вів спостереження в межах величезної кулі.
Рюн Фей мовив:
— Вам скоро йти, пане Бау.
Велике тіло Бау Морідоля здригнулося. Рюн Фей невідривно дивився в стіл, але каштеляна Бау теж добре бачив. Якби в Бау запитали, хто найдивніший з усіх його знайомих, він без вагань назвав би Рюна. Неможливо було не дивуватися з його здатності навіть із заплющеними очима «бачити» інших, відчуваючи рух їхніх тілесних рідин. Це вміння Рюна лякало навіть наґів. Полонені наґи відмовлялися вірити, що Рюн на це здатний. Але він був здатний, попри їхні вперті заперечення, породжені страхом.
— Зовсім скоро небо проясниться. Хранителі вже змінили погоду в Енґерській долині. Зараз вони чекають, коли дощ закінчиться і встановиться ясна погода. Мабуть, бережуть сили для майбутньої битви. Тож беріть доккебі та йдіть.
— Гаразд, князю.
Рюн трохи скривився від такого звертання. Насправді він усе-таки був князем. У великому Араджитському королівстві Рюна Фея визнавали шляхетною і шанованою хатенґразькою особою.
Усі сприймали це як належне. Було широко відомо, що Рюн — наґ знатного походження, якого витіснили з Хатенґраджа суперники в боротьбі за успадкування князівського звання; він був змушений утекти на Північ, де й зустрівся з королевою, яка щойно повернулася, і почав їй служити. Будь-кого, знайомого з назькими звичаями, таке пояснення, звісно, розсмішило б, але для мешканців Півночі воно було цілком прийнятне.
Те, що останнім часом доводилося миритися з брехнею про себе, бентежило Рюна. Але брехня щодо особистості королеви була ще більша. Рюн підвів голову — на другому поверсі хтось стояв. Рюн не міг бачити цю постать, але відчував її присутність.
Бау Морідоль підвівся з крісла, попрощався й вийшов. Він був радий, що йде звідти. Ставка воєвод розташувалася на першому поверсі двоповерхового селянського будинку, неподалік від місця розташування Ґвальхайда та війська. Будь-кому з людей ця будівля припала б до вподоби, проте Бау насилу терпів перебування в ній. Коли трупи селянина та його сім’ї звідти прибрали, на підлозі й стінах залишилися чіткі криваві плями. Бау погодився ввійти після того, як вояки позмивали всю кров, але страшний спогад з його пам’яті було неможливо змити.
Раптом Рюну спало на думку запитання:
— Чому вони залишили цей будинок цілим?
— Ви про що, князю? — здивувався Ласу.
— Наґи обрали Енґерську долину для битви з нами. Вони навмисно сюди заманили нас і заздалегідь спалили всі селянські господи й поля довкола, щоб позбавити військо запасів харчів. Кажу вам як наґ: зерно й колоски — теж рослини, тож цей вчинок дався наґам непросто. Але цього будинку вони не зруйнували. Значить, щось замислили.
Ласу відчув мороз поза спиною.
— Хочете сказати, нас заманили в пастку?
— Ні, пастки тут немає. Будівля стоїть на підвищенні, дощем її не затопить.
— Можливо, вони просто не встигли дістатися цього будинку. Спалювати зерно легше, ніж трощити стіни. Наґи не бажали марнувати час і зусилля на те, щоб просто завдати нам легких незручностей.
Рюн похитав головою, але сперечатися не став, бо не знав достеменно намірів і задумів противника. Відчув, як до будинку наближаються люди, і байдужим голосом сказав:
— О, до нас шановний полковник Конедо із синами.
Щойно Рюн побачив вираз обличчя Ласу — збагнув: даремно це бовкнув. Через холодну розважливість Ласу Ґ’юріхар більше скидався на наґа, ніж на людину. Та все одно він досі не звик до того, що Рюн здатний ніби бачити крізь стіни. Ласу встиг цілковито опанувати себе, перш ніж троє Вільфарів увійшли до ставки.
— Проходьте, прошу вас. Ближче, ближче.
Троє мужів підійшли до столу, і погляд Рюна мимоволі прикипів до правиці Конедо, чи то пак до місця, де вона колись була. Того дня Конедо почепив собі
— Забавки, на які ви так чекали, уже тут.
Обличчя Конедо, Ґрума й Токарі засяяли. Ласу обережно відкрив скриньку, що стояла на столі, й дістав три доккебінські шапки-невидимки. Конедо негайно зняв шолом, спритно підхопив шапку однією рукою, надягнув собі на голову — і зник.
Ґрум, Токарі й Ласу були свідками чарівного зникнення вже не вперше, тож нітрохи не здивувалися. Вони стривожено дивилися на Рюна. З порожнечі біля столу почувся голос Конедо:
— Князю, ви мене бачите?
Рюн деякий час мовчки вдивлявся в повітря. Троє чоловіків — а якщо врахувати й невидимого, то четверо — нетерпляче чекали, що він скаже. Нарешті Рюн мовив:
— Не бачу.
Пролунали чотири радісні вигуки. Ґрум і Токарі, не в змозі стримуватися, теж надягнули шапки-невидимки. Ласу задоволено всміхнувся. Але раптом Рюн крикнув:
— Сотнику Токарі, стійте, де стоїте! Ви зараз вріжетеся в полковника Конедо! Шапка зімнеться!
Ласу збагнув, що до чого, і розчарувано зітхнув. Розчаровані Токарі та Ґрум поскидали шапки. Конедо зняв шапку останній, поклав її на стіл і сказав:
— То ви нас усе-таки бачили? Як це розуміти?
— Не бачив. Але всередині кожного з вас міститься вода.
Конедо й Ґрум були спантеличені, а Токарі таки здогадався:
— А-а! Розумію! Отже, для інших наґів ми були б невидимі?
— Так. Нарешті вдалося. Навіть тепло тіл зуміли приховати.
Ласу й Токарі відчули полегшення.
— Батьку, — почав пояснювати Токарі, — звичайні наґи не побачать людину в шапці-невидимці. Це тільки князь бачить воду всередині тіл завдяки своїй незвичайній здатності. Гм... князю, а наші вороги — хоча ні в кого з них, звісно, немає такої здатності, як у вас, — можливо, навіть із трохи слабшою здатністю не зможуть часом нас побачити?
— Гадаю, не зможуть. Як
Ґрум і Конедо нарешті зітхнули з полегшенням. Мацаючи лівою рукою булаву на правій, Конедо проголосив:
— Що ж! Сьогодні я залюбки скористаюся своєю правицею!
Ласу похитав головою.
— Не перестарайся. Наґам відомо, що ми маємо вдосконалені шапки-невидимки. Шапки слід надягати лише в крайньому разі. Ох, хоча навіщо я це кажу балькенейцям...
Конедо й сини, дико всміхаючись, начебто пробачили Ласу його помилку. Їм, щирим балькенейцям, терпіння аж ніяк не бракувало. Адже терпіння — найголовніше знаряддя крадіїв. Кинувши погляд на сходи, Ґрум зауважив:
— Щоб визначити, Нані перед нами чи Боні, потрібні двоє. Чи не так кажуть? Було б краще, якби Її Величність теж сказала, чи бачить нас.
До кінця речення голос Ґрума згас, бо він відчув на собі ошелешені погляди Рюна й трьох чоловіків. Ласу роздратовано зиркнув на Конедо, той винувато схилив голову й безжально засадив старшому синові ногою по гомілці. Ґрум заволав, зігнувся навпіл і схопився за ногу. А Конедо вивергнув йому на потилицю потік пекучої лайки:
— Порожній твій казанок! Як Її Величність може це визначити?
Ґрум лише тепер усвідомив, що помилився.
— О! Ні-ні! Звісно, Її Величність не може!
— То що ти тоді верзеш?
— Либонь, я на мить з’їхав з глузду.
Ласу знову похитав головою.
— Пане Ґруме, надалі стежте за своїм глуздом.
Ґрум Вільфар зашарівся. А Ласу замислився, чи не варто прибрати цього неуважного сміливця з передової. Та відмовився від такої думки й вирішив обмежитися невеличким попередженням:
— Полковнику Конедо, сотнику Токарі! Доручаю вам турботливо стежити за глуздом сотника Ґрума!
Щоб уникнути пекучих поглядів батька й брата, Ґрум опустив очі.
Ласу Ґ’юріхар вдавано відкашлявся й сказав:
— Вирушайте. Нагадую: потрібно розійтися. Не скупчуйтеся. Бо ви не бачитимете один одного. А що робити, вже знаєте, чи не так?
Вільфари підтвердили, що все знають, і пішли. Ласу обернувся до Рюна.
— Князю, Її Величність повинна провести стройовий огляд. Мені піти до неї?
— Я сам її покличу.
Рюн піднявся сходами на другий поверх, постукав у двері ліворуч. Засвоїв цей людський звичай, хоча й досі не звик до його необхідності.
— Це Рюн. Можна ввійти?
З-за дверей почувся знайомий голос: