Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 64)

— Ну... Ну...Трясця! Ох! Кейґане, скажи їй, бо я не стримаюся!

Кейґан люб’язно виконав прохання Тінахана.

— Ваша Величносте, будь ласка, врахуйте, що жарти про годувальницю або няньку дуже сердять Тінахана.

Само всміхнулася й похитала головою.

— Не хвилюйся, Тінахане. Я думала про своє. На батьківщині всі вважали, що я не збираюся народжувати дітей. А нині повертаюся в рідне місто з дитям, хоч і не зі своїм. Це дитя — леконеня, і на додачу — уособлення Богині, яка нижча за всіх. Чи не дивно?

Тінахан кивнув з роззявленим дзьобом. Само ніжним голосом мовила:

— Дитина не моя, але, Тінахане, хоробрий воїне королеви, я прощу тебе добре про неї дбати.

Тінахан радісно всміхнувся й хотів був дати королеві урочисту обіцянку, аж раптом помітив, що Біхьон нишком хихотить. Тінахан розгнівався на нього, але за мить збагнув, що Само щойно віддала йому наказ сумлінно виконувати обов’язки няньки. Перш ніж Тінахан вийшов з рівноваги, Само спритно вилізла на спину Хмари-громовиці й вигукнула:

— Уперед!

Сомеро Макероу сиділа у своїй спальні та намагалася розібратися з дошкульним передчуттям близького нещастя. У відчаї думала, що хотіла б собі такого зухвальства, як у Віас, і такого гострого розуму, як у Каріндоль. Сомеро знала, що в суспільстві її шанують, і була вдячна за визнання своєї доброчесності, проте шкодувала, що їй бракує жорсткості.

Віас увірвалася зі своїми вояками до зали Зібрання родин, зламавши споконвічні правила пристойності. І не понесла покарання, ба більше, її засипали похвалами. Сомеро подумала, що мусила б радіти за успіх сестри, яка укріпила славу сім’ї Макероу, але радості не відчувала. На неї тиснуло передчуття краху. Сомеро запідозрила, що її душу труїть заздрість. Але погане передчуття було занадто виразне. Тому вона глибоко замислилася, як можна запобігти біді, хоча й не сподівалася, що їй це вдасться.

Коли Сомеро вже втомилася від важких дум, слуга повідомив про прихід чоловіків. Наґиня подумала, що ці чоловіки хочуть приєднатися до родини, і розпорядилася, щоб їх поселили у вільному покої. Але це були дружинники Дзюера. Сомеро знітилася. Міркування виснажили її свідомість. Вона боялася робити припущення, для чого знадобилася Дзюеру. Тож просто пішла до вітальні.

У вітальні на неї чекали двоє чоловіків. Щойно Сомеро увійшла, вони почали підводитися, але вона дала знак, щоб сиділи. Сама всілася навпроти й доволі довго мовчки на них дивилася. Чоловіки почувалися незручно під її пильним поглядом: не знали, чи уникати його, чи сміливо зустріти. Нарешті Сомеро стримано мислемовила:

— Не розумію, чому Дзюер послав вас до мене. Я вже пояснювала, що без очільниці не можу нічого вирішувати. А якщо він хоче від родини Макероу чогось іншого, міг би звернутися до Віас.

Чоловіки перезирнулися. Один з них мисле-мовив:

— Пані Макероу, ми служимо в дружині Дзюера, але прийшли до вас не за його наказом. У нас є особиста справа.

— Особиста? Яка?

— Будь ласка, спробуйте пригадати, хто ми. Звісно, ви не можете пам’ятати всіх чоловіків, які побували в домі Макероу. Але, можливо, згадаєте нас? Ми були тут чотири роки тому, коли загинув Хваріт і зникла пані Каріндоль.

Сомеро примружилася. І враз її очі покруглішали.

— Згадала! Ви жили в нашому домі. Тільки от як вас звати...

— Я — Кару, а це мій друг Свачі.

Сомеро пронизала гостей поглядом. У неї перед очима ожило болісне минуле. Усе почалося того дня.

Сомеро не побувала на полях битв, тому жахи війни уявляла лише поверхнево. Їй вистачало буденних мук, у яких вона жила. Очільниця родини зникла, брат і сестра зникли. Інша сестра пішла воювати. Сомеро була змушена взяти на себе управління домом і родиною. Усі хотіли бачити її новою очільницею, але сама вона не визнавала себе гідною цього звання. Тому відчувала подвійну відповідальність. Адже вважала себе несправжньою очільницею. А нині, коли з’ясувалося, що зникла сестра зовсім поряд — ув’язнена в морозяному полоні у Вежі сердець, друга сестра, яка повернулася з війни, замислила перебудову всього життєвого устрою суспільства, який так любила Сомеро. Одна із цих сестер не могла, а друга не хотіла дбати про таку просту річ, як родина Макероу. Родина, управління якою перейшло до Сомеро, перетворилася на непотріб, жалюгідний тягар. І все одно Сомеро не стала його володаркою.

— Усе почалося після того, як ви оселилися в нашому домі. Чому ви повернулися?

— Перепрошую, ви дозволите розмовляти вголос?

Сомеро трохи роздратувалася, але повагом відповіла:

— Добре. Дозволяю.

— Дякую, пані. Ми прийшли до вас, щоб обговорити лихо, яке нависло над назьким суспільством.

У Сомеро настовбурчилася луска. Двоє гостей якраз приготувалися до спілкування вголос, тож почули шурхіт. Сомеро сказала, стараючись укласти луску:

— Що за страшна розмова? Яке ще лихо? Зараз наґи здобувають неперевершені перемоги. Усі безбожники тремтять від страху, щойно почують слово «наґ».

— Хранителі та впливові родини вступили у відкрите протистояння. Влада над життями наґів утратила власника. І на неї полюють ті, кого до неї допускати в жодному разі не можна!

— Поясність.

Кару полегшено зітхнув. Сомеро не прогнала їх, а хотіла вислухати.

— Спершу я розповім про нещодавню помилку Віас Макероу, — почав Кару. — Вона розкрила містянам таємницю знищення сердець. Надзвичайна дурість. Тепер очільниці впливових родин переконані, що зможуть як заманеться гратися з хранителями нарівні з Віас. Хочуть зробити хранителів своїми безкоштовними усемогутніми рабами, які служитимуть, не знаючи відпочинку. Таке уявлення недоумкуваті земні мешканці мають про божеств. Усі сподіваються, що всемогутні божества виконають будь-які їхні бажання з любові до них. А очільниці вирішили, що всемогутні хранителі безвідмовно служитимуть їм через страх за посудини зі своїми серцями. Але обряд виймання проходять усі наґи у двадцятидворічному віці. Мені відомий лише єдиний виняток.

— Рюн Фей.

— Так. Він. Решта дорослих наґів вийняли серця. Отже, той, хто захопить владу над посудинами, зможе погрожувати не лише хранителям. Поки незрозуміло, хто це буде, але ця особа стане най-могутнішою в Кіборені. Гадаю, кожна з очільниць, які змовилися з Віас, потай мріє сама заволодіти посудинами.

— Цілком вірогідно.

— Якщо очільниці або Віас переможуть хранителів, охочих вийняти серце більше не буде.

— Так, справді. Але особа, яка захопить владу, зможе винайти спосіб примусу наґів до виймання сердець. Вона скористається своєю вседозволеністю і накаже матерям приводити на обряд дітей, а тим, хто відмовиться, погрожуватиме знищенням серця.

Кару різко похитав головою.

— З дітьми не все так просто. Подумайте про Рюна Фея. Йому вдалося уникнути обряду.

— Це виняток...

— Ні, пані, не в тому ріп! — Кару зірвався на крик.

Сомеро розлютила його нечемність, проте вона вирішила дослухати до кінця. Їй здалося, що він має на думці щось суттєве, якщо дозволяє собі кричати на неї. Кару сказав:

— Наше суспільство вдає, що не помічає очевидного. У нас чоловіки та діти, які ще не вийняли серця, геть безправні, їх не вважають повноцінними членами громади. Вони — іграшки в руках дорослих жінок, які чинять з ними, як заманеться. Але це неправильно. Ось узяти хоча б Дзюера чи Рюна Фея! Дзюер насмілився вимагати звання очільника родини, хоча він і чоловік. Нечувано! Юнак Рюн Фей, який не пройшов обряду, для вас усе одно, що дитина, але він став найстрашнішим ворогом назького війська. Але ви, жінки, не берете їх до уваги, аби не постраждало ваше зарозуміле самолюбство. Не бажаєте бачити того, що у вас перед очима! І чоловіки, і малі діти можуть становити для вас загрозу! Ви, шляхетні жінки без сердець, вразливіші за вогненаґів!

Сомеро придушила гнів, намагаючись зрозуміти, до чого хилить Кару. Його слова зачепили її увагу. Схвильований до нестями Кару перевів подих і заговорив далі:

— Пані Макероу, так, як ви припускаєте, не буде. Якщо хтось утече до лісу, його там не знайдуть. Наґи можуть безтурботно провести в лісі хоч і все життя. Вогненаґів із часом більшатиме. А колись залишаться тільки вони. Суспільство занепаде, міста спорожніють. Ми повернемося до дикунства. А що потім? Потім почнеться нове Велике завоювання. Але почнуть його не наґи, а безбожники. Землероби-безбожники завиграшки переб’ють здичавілих наґів зі смертними тілами. Нас відкине в добу Короля-героя. Це і є крах наґів.

Сомеро довго мовчала. Кару й Свачі згорали від нетерплячки. Але Кару не наважувався перервати мовчанку, бо вже осоромився, коли накричав на жінку, а вона відповіла дивовижною великодушністю.

Сомеро насилу заговорила:

— Жахливе майбутнє ти змалював, Кару. І, на жаль, імовірність цього висока.

— Дякую за розуміння, пані Макероу.

— Якщо ти мені все це розповів, мабуть, знаєш, як цьому запобігти? Я вгадала? Що ви надумали?

Кару зітхнув з полегшенням. Він і Свачі прийшли до Сомеро, тому що вірили в її чесноти. Завоювати її довіру було непросто, зате тепер Сомеро відкрилася їм. Кару палко мовив:

— Перш за все потрібно звільнити Богиню.

— Богиню?

— Так! Тоді сила, украдена хранителями, повернеться до неї. І впливовим родинам влада над хранителями буде ні до чого. Хранителі опікуватимуться посудинами, як раніше. Наґи житимуть по-старому.

— Стривай, Кару. Якщо я не помиляюся, очільниц і все одно прагнутимуть заволодіти посудинами. Принаймні для того, щоб не віддавати владу над життями всіх наґів до рук хранителів.