Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 63)

— Як це — зникнеш?

— Точніше, не зовсім зникну. Дуоксіни існуватимуть і далі. А от мене, струмка мертвеччини, який падав у пітьму, більше не існуватиме.

Само здригнулася.

— Виходить, ти помреш?

— Схоже, що так. Коли помирає жива істота, вона не зникає повністю. Залишається її тіло.

Мертвоспад засміявся, наче це його дуже тішило. А Само не було весело.

— Не знаю, що й думати. Ти здаєшся вдоволеним. Отже, мені не треба сумувати через твою смерть? Ти справді вдоволений?

Відповідь Мертвоспаду здивувала Само ще дужче.

— О-о-о, Само Фей. Я вдоволений. Неможливо бути вдоволеним більше, ніж я! — мислемовив Мертвоспад і додав: — А ще я співчуваю вам, бідолахам.

Само застигла від подиву.

Подумати лишень: її пожаліли дуоксіни! Вона гадала, що дуоксіни позбавлені будь-яких радощів, позбавлені законів, що допомогли б прикрасити їхнє життя, що вони нещасні через утрату Бога. І коли Само почула від дуоксінів слова співчуття, найпершим її почуттям був подив.

Само довго мовчала й нарешті насилу мисле-мовила:

— Це ти про мене? Про те, як жорстока доля переплела наші з братом шляхи? Хоча ні, ти, мабуть, не про нас із братом...

— Звісно, тобі й твоєму братові я теж співчуваю. Щиро бажаю вам щастя. У всьому світі вам ніхто не співчуває, крім мене. Хоча ще є тигр-богатир і дракон. Та от вони не співчувають вам. Але не ображайся на них, Само Фей. Я не можу більше мис-лемовити. Коли зможе ствердитися правда, коли право, яким довго нехтували, відновиться, коли троє зустрінуться з одним... Тоді, Само, ти все зрозумієш. І дізнаєшся, кого я назвав бідолахами.

До мислемовлення Мертвоспаду додався дивний відтінок. Він ніби перейшов на кволий шепіт.

— Ще одне, Само Фей. Вони не передбачили, але ти зможеш дещо зробити.

— Що зробити? Коли?

— Я чекав на тебе, щоб це повідомити. Я стільки всього накоїв через співчуття, якого не міг здолати. Само Фей, колись настане час... Ти тоді збагнеш, що він настав, тож я не мислемовлю, коли це буде. Так ось, коли настане той час, тобі потрібно буде зрозуміти, хто ти.

Само розгублено перепитала:

— Потрібно буде зрозуміти, хто я?

— Авжеж. Не знаю, чи покарають вони мене. Ні, не покарають. Адже я зникну. Але втручатися в їхні справи й далі було б несправедливо. Само Фей... Ці дуоксіни підуть за тобою до кінця. Вони тебе оберігатимуть. Я віддаю їх вам, нещасним сестрі й братові у спадок.

Само розхвилювалася від слів «ці дуоксіни». Мертвоспад раніше казав про них «ми», бо вважав усіх дуоксінів частиною себе. Слово «ми» здавалося чудернацьким, але вельми підхожим. А тепер Мертвоспад, утративши зв’язок із двадцятьма двома дуоксінами, позначив відстороненість від них словами.

— Я зараз зникну.

— Зараз? Ні! Чекай! Я нічого не зрозуміла...

— Не треба розуміти. Навпаки: я боюся, що ти зрозумієш, що зрозумієш приголомшеним розумом.

Само не могла більше мисле мовити. На неї навалювалися потужні хвилі мислемовлення:

— Живи, благаю тебе, живи!

Цей мислевислів був просякнутий любов’ю. Ніхто й ніколи не дарував Само такої великої любові. Її здивувало те, що в мислевислові можна передати любов, турботу, безкорисливу приязнь. Вона відчула в цих хвилях сміх, радість, повне прийняття загибелі. І не розуміла. Не могла зрозуміти приголомшеним розумом. Але радість Мертвоспаду просочила й переповнила її. Він зникав назавжди, та зникнення не супроводжувалося сумом. Він гинув, ніби заливаючись шаленим реготом. На прощання він мислемовив, як здалося Само, жартома:

— Прошу тебе, стережися того, хто живе заради самовдосконалення... Га-га-га!

Само широко всміхнулася. Вона стала свідком загибелі в блаженстві.

Хмара-громовиця ледь чутно завив.

Само розплющила очі й роззирнулася. Дуоксіни припинили своє кружляння й дивилися всі в одному напрямку. І Хмара-громовиця дивився туди, напруживши плечі. Само теж глянула в тому напрямку й побачила, як з темряви висуваються три теплові плями — усі різного розміру.

Само впізнала ці обриси. Вона ще не оговталася від попередньої радості, як до неї прийшла інша. Нарешті постаті наблизилися, і Хмара-громовиця заспокоївся.

— Ваша Величносте!

— Кейґане!

Кейґан, очевидно, не сподівався зустріти в лісі Само. З-за його спини вийшли Біхьон з Нані й Тінахан. Доккебі й лекон теж не йняли віри власним очам. Кейґан обвів поглядом усе довкола й мовив:

— Ваша Величносте, чи в доброму ви здоров’ї? І ще дозвольте запитати: ми в Кіборені?

Запитання дуже спантеличило Само, та вона забарилася з відповіддю не лише через це. Відлуння радості ще звучало в її душі. Само зробила крок уперед. Кейґан мовчки дивився на неї. Коли вона простягнула йому обидві руки, байдуже обличчя Кейґана немов сколихнули почуття, та він миттю їх приборкав. Само привіталася:

— Рада бачити вас знову.

Кейґан хвильку вагався, перш ніж потиснути простягнуті руки наґині. Потім Само потиснула руки Тінахану й Біхьону. Доккебі всміхнувся й мовив:

— Ваша Величносте, у вас щасливий вигляд. Сталося щось приємне?

Само розуміла, що її відповідь усіх дуже здивує, але вирішила не приховувати правди.

— Так. Зовсім нещодавно помер мій друг.

Розвідники були вражені, як і передбачала Само.

Давнім знайомим потрібно було багато чого розповісти одне одному. І місце, де вони випадково зустрілися, якнайкраще сприяло відвертим розмовам про пережиті дивовижні пригоди.

Ясне зоряне небо над спекотним лісом зачарувало розвідників, які ще кілька днів тому вирушили в путь із краю, де мороз обпікав шкіру. Ліс тихо дихав уві сні. Біхьон запалив великий доккебінський вогонь і запустив його в небо. І стародавні будівлі ожили в його світлі, заколихалися загадкові тіні. Здавалося, камені, з яких були споруджені будівлі, здригнулися від несподіванки. Побачивши метушливих істот, які вимірювали час незбагненно короткими хвилинами, а не тисячоліттями, камені здивувалися й висловили свій подив у танці світла й тіней. Вітер розносив пахощі лісу, повсюди панувала тиша.

Само Фей, королева Півночі, привітала поклоном Богиню, яка нижча за всіх.

— Пресвята Богине, прийми вибачення за те, що ми, нечестивці, потурбували тебе.

Дитина всміхнулася.

— О назька жінко! Тобі випало йти складним і небезпечним шляхом, на твоїх плечах лежить непомірний тягар. А ти не скаржишся. Не вибачайся за інших. Ніхто не вибачатиметься за все це.

— Мої одноплемінники зневажили Богиню, яка не залишає слідів.

— Вам це понад силу.

Само пригадала одну давню розмову.

— Пан Жар казав те саме. Тільки висловився грубіше.

— А, я знаю. Це було в місці, що називається Секвірадо?

— Ти знаєш усе, що відбувається на землі? Тоді, пресвята Богине, скажи, будь ласкава, чи живий мій брат?

Дитина м’яко глянула на Королеву-тигрицю.

— Хіба він не володіє чутливістю драконодухого та божественною силою ? Хіба його не захищає найсильніший з усіх досі відомих драконів?

— А ще він не вийняв серця.

— Так. Він живий.

Обличчя Само засяяло. Дитина сказала:

— Що ж, ми мусимо йти. Жар там, з ними, Тіна-хане?

Тінахан посадив Дитину в сідло. Поправляючи лямки, він зауважив на собі косий погляд королеви Півночі й розпалився:

— Королево! Королево, і ти теж?!

— Що — теж?