Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 62)

— Не спробуємо — не дізнаємося, — відповів Кільсо й мовив до стовпа: — Хочу прочитати ці написи.

Для трьох його супутників нічого не змінилося. Але Кільсо з радісним криком прикипів поглядом до букв на поверхні стовпа. Інші троє, керуючись попереднім досвідом, задумали таке саме бажання. І букви зробилися їм знайомими.

Усі почали захлинаючись читати написи на пам’ятниках.

Верховний хранитель Ківейн не міг дібрати пристойних слів, щоб описати, ким він є. Усвідомлював, що став верховним хранителем завдяки своїй глупоті, але це не означало, що він ненавидів себе чи відмовлявся боротися. Він ледь не піддався слабкості, однак опанував себе завдяки любові до розваг. Той, хто полюбляє розважатися, ніколи не здається.

Тож почувши від Ґалотека надмірну хвалу, Ківейн не піддався спокусі й не повірив у те, що він величний і мудрий, адже чудово знав, що це неправда. Натомість Ківейн відчув зацікавлення: чому це Ґалотек не шкодуючи красномовства підлещується до нього. Коли врешті Ґалотек заявив, що вручає Ківейну життя і смерть усіх наґів, цим змусив його замислитися не про те, як вигідніше скористатися новим становищем, а про те, чому, власне, йому надана така честь.

Знайти відповідь було не дуже складно. Ґалотеку знадобився сильний верховний правитель, наділений надзвичайною владою, аж до права вирішувати, кому жити, а кому померти. А знадобився цей верховний правитель, щоби протистояти сильному ворогові. Цей ворог несе таку страшну загрозу, що Ґалотек навіть знехтував тією обставиною, що Ківейн походить не з Хатенґраджа, а з Дзідоґраджа.

Ось яких висновків дійшов Ківейн. Та він не запитав у Ґалотека прямо, що за ворог у нього з’явився, а пообіцяв обміркувати пропозицію. Бо йому здалося, що так розвага буде ще цікавіша. Ґалотек затято напосідав, тому Ківейн удавано поскаржився на печаль через утрату храмового імені. Ґалотек подумав, що верховний хранитель у відчаї через важку втрату і тому не здатний ухвалювати рішення, тож більше не наполягав.

Коли Ґалотек пішов, Ківейн поринув у роздуми. Можливість розпоряджатися посудинами з серцями нітрохи його не приваблювала. Адже той, хто знається на розвагах, не бажає стати рабом сили. Кі-вейну хотілося розгадати, якого ворога так боїться Ґалотек і чому він не влаштує похорон попереднього верховного хранителя та не посяде його місце. Обидва запитання виявилися доволі складними. Ківейн розсіяно думав, що було б цікаво передати владу над посудинами Ґалотеку.

Раптом він кутиком ока помітив теплову пляму.

Придивився уважніше. Пляма стрімко переміщувалася. Ківейн гукнув уголос:

— Сотнице Дальбі!

Гаряча пляма змінила напрямок руху. Ківейн був задоволений собою: він не помилився. За мить перед ним постала Деоні Дальбі.

— Ви мене кликали, пане верховний хранителю?

— Так. Чому ти постійно бігаєш?

— Я збираю хмиз, превелебний. Ми не можемо їсти сире. Нам потрібне багаття, щоб зварити їжу.

— Он як. Справді. Та все одно, навіщо так бігати?

— Тому що ліс вологий через буревій.

Деоні пишалася цією відповіддю як вичерпною. Але Ківейн не відразу зрозумів, що до чого. Йому довелося трохи помізкувати, щоб додуматися: пошуки сухої деревини у вологому лісі займають багато часу, і якщо Дальбі не поспішатиме, приготування обіду сильно затримається.

— А я думав, ти хочеш бути непомітною для наших вояків.

— Чому ви так подумали, превелебний?

— Ну, щоб нікого не дратувати. Адже наґи дуже не люблять, коли хтось палить дерева.

— Не дратувати?

Ківейн уже пошкодував, що почав цю розмову. Він зрозумів, що Дальбі на бігу не встигає дбати про чужі почуття, і замахав руками.

— Годі, годі. Іди. Я тобі заважаю. Хоча ні, стривай. Я хочу дещо спитати в тебе.

— Слухаю, пане верховний хранителю.

Ківейн злегка всміхнувся.

— Деоні, уяви, що в тебе є влада над життям і смертю всіх людей у світі. Що ти зробила б, маючи таку владу?

— Влада над життям і смертю? Як це?

— Ну, просто уяви. Якби від тебе залежало, хто житиме, а хто помре, що ти зробила б?

Деоні схилила голову до плеча, але за мить підняла її. Ківейн сподівався, що вона щось скаже, проте Деоні схилила голову до другого плеча. Ківейн зітхнув. Деоні заговорила не відразу.

— А я могла б оживляти мертвих, превелебний?

— Ні. Я невдало висловився. Ідеться лише про здатність убити кого завгодно.

— Який зиск від такої здатності?

— Згоден з тобою. Але все-таки, сотнице Дальбі, ти могла б прибрати тих, хто збирається тобі заподіяти лихо. Хіба це погано?

Деоні невпевнено кивнула. Ківейн трохи стривожився.

— Це ж не погано, правда, сотнице Дальбі?

— Ох, не знаю, превелебний. Якщо хтось захоче мене знищити, я помру. Якщо я випереджу ворога й знищу його перша, помре він. Хтось загине в будь-якому разі. Але можна відрадити ворога від убивства, і тоді не помре ніхто.

Було помітно, що Деоні сама розчулилася від власних слів. А Ківейн здивувався, що особа, яка служить у війську, може розводитися про таку чесноту як уміння переконувати.

— Так, це був би найкращий вихід. Але трапляється, що жодна зі сторін не погоджується на примирення й поступки. Як у нинішній війні. Можна донести своє бажання до іншого, та не обов’язково це посприяє здійсненню бажання.

Деоні ще раз невпевнено кивнула. Ківейн раптом збагнув, що займається марною справою. Його гризоту міг зрозуміти тільки наґ. І він відпустив Деоні. Вона вклонилася й побігла геть.

На самоті Ківейн знову замислився. Його ставлення до питання трохи змінилося. Він вирішив, що впорається з ним без сторонньої допомоги.

Само закуняла сидячи. Коли її збудив мислевислів, вона, ледве отямившись, вхопилася за шиктоль. Мислевислів повторився:

— Королево-тигрице! Само Фей!

Само напружилася. Ім’я Королеви-тигриці знало лише обмежене коло осіб — найвищі воєводи північного війська. А мислемовити вмів тільки Рюн Фей. Та мислемовлення було не його. Само підвелася із шиктолем у руці. Здогадалася, хто ще це міг бути.

— Мертвоспаде, це ти?

Само роззирнулася. Дуокісни досі кружляли в танці. І від них передавався потік свідомості.

— Колись я був Мертвоспадом.

— А зараз уже ні?

— Зараз ні. Уособлення Бога, який себе вбиває, змінило мене.

Само глянула на гарячу піраміду.

— Це пан Жар... спалив тебе?

— Так.

У відповіді не відчувалося ні журби, ні гніву. Само повернула шиктоль у піхви й мислезапитала:

— Я бачу, тебе це не засмучує. З тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд. Пан Жар розповів мені.

— Розповів, чому дуоксіни втратили Бога?

— Еге ж. Але тобі я не мислемовлю. Пан Жар не дозволив. Загадкар колись дуже хотів це всім розбовкати. Тому й капостив. І Богині, яка нижча за всіх, довелося змусити його замовкнути.

Само не розуміла, про що мислемовить Мертво-спад.

— Вибач, я не все зрозуміла. Хто такий Загадкар?

— Доккебінський старійшина. Він жив на Півночі в давнину. І ти мені пробач. Я завів розмову про перше, що спало на думку, бо не зможу поспілкуватися з тобою вдруге.

— Це наша остання розмова?

— Так. Пан Жар дав мені тільки одну. Ось я і чекав на тебе. Він забрав у мене все, що я крав весь цей час, тому я мусив очікувати твого приходу. А ти прийшла швидко! Я думав, чекатиму цілу вічність. Ти наздоганяєш північне військо й пана Жара?

Мислемовлення Мертвоспаду було нелегко розібрати. Те, що Само вдавалося зрозуміти, дивувало її.

— Що це означає — дав одну розмову? — перебила вона Мертвоспад.

— Саме те й означає. Коли наша розмова закінчиться, я зникну.