Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 61)
— О! Справді, далі не йде.
Ореноль і Мактад теж спробували штовхати руку Дзукі. Пхали щосили, та рука не зрушила з місця, наче вперлася в справжню стіну. А от руки інших чоловіків проходили наскрізь. Тоді вони спробували прикласти свої руки до того місця, де торкався стіни Дзукі. Безуспішно. Стіна чемно пропускала їхні руки. Усі троє повикочували очі на Дзукі. Хоча він і сам не міг уторопати, що коїться, йому ніхто не вірив.
Тоді Дзукі почав обмацувати різні ділянки стіни, не довіряючи власним очам. Рука ніде не провалювалася на той бік. Та сама стіна, крізь яку він пролетів з розгону, тепер його відштовхувала. Дзукі, зовсім роздратований, хотів був уже закричати на все горло, коли до нього наблизився Ореноль.
Губи в монаха були стиснуті, обличчя рішуче й суворе. Уся постать виказувала легке збудження. Він відкашлявся й урочисто мовив:
— Я хочу тебе торкнутися. Хочу помацати.
У трьох чоловіків покруглішали очі, коли Ореноль простягнув руку і вона не пройшла крізь стіну.
Весь загін зробив те саме, що Ореноль. Стіна виконала їхні бажання. Коли Мактаду вдалося помацати стіну, по нетривалому ваганні він сказав:
— Я більше не хочу торкатися.
І його рука знову провалилася на той бік. Усі були вражені.
— Не хочу бачити стіну, — обережно мовив Кільсо й за мить здригнувся.
Інші троє не могли розділити з ним подив, адже бачили стіну, як і досі. Проте Кільсо клявся й божився, що стіна перед ним зникла. Товариші зробили, як Кільсо, і переконалися, що він не брехав. Тепер стіни не бачили всі четверо. Потім вони навперебій гукали: «Хочу бачити стіну!», бо злякалися, що можуть пошкодити руїни.
Щойно стіна знову постала перед шукачами скарбів, вони, нажахані, відступили на крок і почали підморгувати один одному, щоб хтось випробував руїни ще раз. Нарешті Кільсо набрався хоробрості й заговорив:
— Потрібно дещо прояснити. Поки ми не впевнені, як руїни виконують бажання, пропоную нічого не загадувати. Коли стіна зникла з моїх очей — як я перелякався! Наче занапастив усе, що простояло тут тисячі років... Ледь не зомлів.
— Але я в той самий час бачив стіну, — зауважив Ореноль.
— Так, — погодився Кільсо. — Стіна чиюсь руку пропускала, а чиюсь — ні. Тобто, мабуть, наслідки стосуються тільки того, хто задумав бажання.
Приголомшений Ореноль промимрив:
— Йой... треба нам бути обережними.
Обличчя монаха скам’яніло. Кільсо насторожився.
— Ви про що, преподобний?
— Якщо зі стіною не відбувалися зміни, коли вона пропускала руку одного чоловіка, а руку іншого не пропускала... Виходить, що висловлене бажання впливало не на руїни, а на того, хто його задумав. Тож якщо хтось навіть жартома скаже, що хотів би чогось, це справдиться.
Спинами трьох слухачів пробіг мороз. А Ореноль вів далі:
— О, ні. Не так. Точніше буде сказати, що змінюються стосунки між мовцем і руїнами. Але якщо змінюємося ми самі, тоді... Треба перевірити.
— Що перевірити?
Ореноль зненацька нахилив голову й зиркнув собі під ноги.
— Хочу, щоб біля моїх ніг з’явився глечик з вином.
Кільсо, Дзукі й Мактад аж дихати забули, так пильно дивилися під ноги Оренолю. Але нічого не побачили. Дзукі обережно спитав:
— Ну що, преподобний? З’явився?
Ореноль незграбно підняв голову.
— Усе-таки змінюються стосунки між нами й руїнами. Глечик не з’явився.
Усі зітхнули з полегшенням. Мактад трохи повеселішав.
— Скромне у вас бажання. Глечик вина? Я загадав би сто скринь із золотом.
Монах недоладно всміхнувся, але помітив стражденні обличчя Дзукі та Кільсо й покотився з реготу. Кільсо обурено гримнув:
— Ет! Кляті розвалини! Краще б ми змінювалися. Сто скринь із золотом, кажеш?
Дзукі був у подібному настрої. Він звернувся до Ореноля:
— Ви припустили, що змінюються стосунки між руїнами та нами. Ми казали, що хочемо або не хочемо їх торкнутися, хочемо чи не хочемо їх бачити. Тобто наші бажання стосувалися руїн.
— Що? Гм. Так, здається, ви праві.
— Я хочу, щоб стіна стала золотою!
Вигук Дзукі ніби розбудив усіх від сну. Стіна для них мала такий самий вигляд, а от Дзукі, справдешній балькенеєць, просто засяяв. Коли товаришам уже урвався терпець, він радісно скрикнув:
— Золото! Ось воно! Стіна з чистого золота!
— Справді? Вона стала золотою?
— Авжеж! Кажу вам, вона золота! О Боже!
Кільсо з Мактадом мерщій вигукнули те саме бажання. І теж побачили золоту стіну. Широченний шматок золота блищав у щедрому сонячному світлі, якого на спині небоплава було вдосталь. Мактад, який шаленів від щастя, помітив усмішку Ореноля.
— Преподобний! І ви задумайте.
— Ні. Не треба. І що ви, шановні, збираєтеся робити із цим золотом?
Дзукі хвацько мовив:
— Заберемо! Ми знайшли — значить, буде наше!
— Так. Залишиться вам на згадку про нашу прогулянку.
— Я ж не святенник, щоб золото тримати просто на згадку.
Ореноль усміхнувся й похитав головою.
— Дзукі, ти, мабуть, не зрозумів. Тобі здається, що раптом став багатієм. Але, на превеликий жаль, забрати це золото звідси неможливо. Так, воно твоє. Проте для інших це звичайні каменюки.
Сум’яття змінилося розумінням, а за ним прийшло розчарування. Дзукі мало не плакав. Кільсо й Мактад теж не приховували, що засмучені, хоча й не до такої міри. Дзукі не погоджувався відмовлятися від золота. Він знайшов вихід: потрібно лише попросити всіх побажати, щоб камені сталі золотом. На це Ореноль відказав, що скарб не має цінності, якщо будь-хто може задумати бажання, щоб він перетворився на купу каміння. Адже тоді так і станеться. Не було також певності, що частини руїн виконуватимуть бажання, коли їх спустять на землю. Міркування Ореноля звучали переконливо. Дзукі подивився на купу золота, як на купу гною. Так насправді й було. Дзукі розпачливо викрикнув бажання:
— Хай ця стіна перетвориться на золото для всіх!
Він з надією в очах подивився на Кільсо й Мак-тада. Та вони помотали головами. А Ореноль засміявся.
— Отакої! Можна донести своє бажання до когось, але це не сприятиме його здійсненню. Інша людина має носити в душі таке саме бажання. Як смішно.
— Преподобний, можете мене вважати жадібним честолюбцем, якщо ваша ласка. Але мені анітрохи не смішно, — понуро буркнув сердитий Дзукі.
Кільсо всміхнувся, а Мактад знизав плечима.
— Що ж, ми таки не марно стільки пережили заради висадки на небоплава. Подумати тільки: побачили неймовірну дивовижу — руїни, які виконують бажання. Шкода, що здійсненим бажанням не можна ні перед ким похвалитися. Та я все одно задоволений.
Обличчя Дзукі посвітлішало. Він знову перетворився на шукача скарбів, який мріяв досягти руїн на спині небоплава.
— Так, Мактаде. Ми недарма сюди прилетіли. Гм. Зусилля були того варті. Принесемо добрі вісті для ватажка Тінахана. Його заповітна мрія оселитися на спині небоплава цілком може втілитися в життя. І дім у нього тут буде, і корчма для постояльців. А щодо задоволення... Я його поки не відчуваю. Не розумію, як усе це сталося.
Ореноль, Дзукі й Мактад обернулися до Кільсо. Той обвів їх усіх загадковим поглядом, наче володів таємними знаннями, змахом руки запросив іти за ним, підвівся й пішов.
Він привів загін на середину площі, де стояли пам’ятники. Оглянув їх, усміхнувся й зазирнув Оренолю в очі. Монах, здогадавшись, що замислив Кільсо, захоплено скрикнув.
— На цих стовпах, як ви й сказали, преподобний, мають бути висічені записи про важливі події давнини. Мабуть, правда там дуже прикрашена, проте й відверту брехню не увічнили б на камені посеред міської площі. Отже, нам необхідно ознайомитися зі змістом написів.
Ореноль з надією в голосі запитав:
— Гадаєте, у нас вийде?