Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 60)

У повідомленні й без того вчувався прямий натяк, але Серізма для певності люб’язно пояснив, на що натякав:

— Уклади союз із північним військом.

— Прокляття! — вигукнув уголос Ґалотек. — Прокляття! Прокляття!

— Пообіцяй сіверянам, що звільниш Богиню. Об’єднайся з ними. І не бреши, бо Рюн Фей — дра-конодухий, він тебе розкусить. Ми справді повинні відмовитися від божественної сили, щоб не зник обряд виймання. Якщо вам із сіверянами не вдасться захопити Хатенґрадж, я поб’ю всі посудини у Вежі сердець, а наостанок уб’ю себе. Пробач, але не можу пообіцяти, що охоронятиму твоє серце.

Хоч як ретельно Ґалотек шукав, серед посудин, на яких збереглися імена, своєї не знайшов. Упізнати її було неможливо. Змії на столі тривожно ворушилися.

— Мені треба йти. Вони знову нападають. Ґалотеку, я не можу цього допустити. Благаю, прийди із сіверянами й підкори Хатенґрадж!

Змії застигли. Ґалотек так і стояв, упившись пальцями в стіл.

Здавалося, буревій не вляжеться ніколи.

Чотири роки тому Ґалотек з душевним трепетом прийняв у себе божественну силу й відтоді користувався нею без вагань і докорів сумління. Але нині, через жахливу помилку недалекоглядної дурепи, перед ним постала необхідність застосувати силу проти рідного міста. Він затопив Фансай і нічого не відчув при цьому, проте з Хатенґраджем усе було інакше.

Ґалотек замислився: як переконати наґів, що обряд виймання вкрай важливий? Заприсягнутися, що хранителі назавжди відмовляться від знищення сердець? Дуже сумнівний спосіб. Ґалотек вірив, що наги здебільшого розважливі й обачні, але й цілком припускав, що колись виступить і друга, і третя Віас. Сила Богині доступна лише хранителям, яким вона дарувала ім’я. А от знищити серце може будь-хто. Достатньо розбити посудину. Кожен наґ зможе зазіхнути на владу над серцями, тож ніхто не погоджуватиметься пройти обряд виймання. Ґалотек не бачив виходу із суперечливого становища.

Зміїний тлумач покінчив із закріпленням глечиків і помітив, що збентежений Ґалотек більше не читає повідомлень. Він простягнув руку, щоб зібрати змій зі столу. Ґалотек пропустив його, а сам відступив. Аж раптом сховище знову сильно здригнулося. Ледь стримуючи бажання вилаятися, Ґалотек вийшов.

Полковник Борак зрадів, що головний воєвода вийшов, і підбіг до нього. Але Ґалотек непривітно мислемовив:

— Нічого не запитуй! Чому досі не впоралися із цим клятим вітром?

Ображений Борак і воєводи-хранителі намагалися зазирнути Ґалотеку в обличчя. Цей буревій, який виник над землею, а не в небі, був дуже незвичний для наґів. Якби не полковник Кактусового полку Секірі, вони у відчаї подумали би, що це витівки уособлення Бога, якого ніде немає. Проте полковник Секірі, який приніс сумні звістки про знищення шести полків та падіння Актаґраджа, пояснив, що вітер є відголоском шаленого пекла, створеного Рюном Феєм і Жаром. Вітер породили спека двох несправжніх сонць і зібрана Рюном нагріта водяна пара.

Борак, приборкуючи в душі свою ображену гідність, заявив:

— Пане головний воєводо, ми безсилі проти цього вітру.

— Залиште, як є! Ви чотири роки управляєте водою, а досі нічого не тямите? Вода утримує тепло. Тут до моря далеко, води для нагрівання буревію немає. І ті два зайві сонця вже зникли, тож скоро він ущухне сам по собі.

Мудрість збирача душ пройняла воєвод-хранителів до живця. Борак поміркував і мислемовив:

— Але наших вояків вітер дуже турбує. Пан верховний хранитель і воєводи-хранителі Червонодеревного полку, звільнені з полону, не можуть нам допомогти, бо їхні храмові імена зав’язані.

— Що? Стривай. Що ти мислемовив?

— Та ні... Я... Я не хотів принизити превелебного, я просто...

Борак ще довго мислебурмотів, що не уявляє, як можна вижити у світі без верховного хранителя, і що він його найвірніший послідовник. Але Ґалотек не слухав Борака.

Він зосередився на пошуках виходу із жахливого становища.

І думав не про буревій.

Що як віддати владу над усіма посудинами із серцями верховному хранителю Кіборену?

Ківейн здобув високе звання завдяки не заслугам і чеснотам, а загальній згоді, змові та збігу обставин. Але він був найважливішою, найшанованішою особою. Міг одним порухом пальця стривожити двоє міст — Хатенґрадж і Дзідоґрадж. Якщо вплив Ківейна перевершує вплив зухвалих очільниць родин, які насмілилися прибрати женихів Богині, очільниці мали б поступитися. Проте верховний хранитель нині був безпорадний, як ніхто. Адже його таємне храмове ім’я зав’язане. Думки Ґалотека розбіглися, в нього запаморочилося в голові.

«Як узагалі це спало мені на думку?» — схаменувся Ґалотек.

Він запідозрив, що ці думки належать не йому, а якійсь душі, що полюбляє плести підступні задуми. Почувався він дуже дивно. Ніби спостерігав збоку, ні, радше зсередини, за тим, як діє не його сила, а не знати чия. Ґалотек розхвилювався, і свідомість відразу затуманилася. Тож він знову зосередився на потоці мислення. Розпорошив увагу на різні питання, та все одно не почувався в безпеці.

До цього дня Ґалотек без обмежень користувався чужими силами. Він зосереджено міркував про Ківейна. Хотів скористатися ним, як звик користуватися здібностями душ у себе всередині. Верховний хранитель Ківейн — наймогутніший, та водночас і цілковито безсилий наґ — був у руках Ґалотека. Ґалотек відчув, як у глибині його свідомості витворюється рішення, і повністю поринув туди.

Ошелешений Мактад Сінбюре мовив:

— Преподобний, оце у вас голосочок! Не боїтеся переполохати небоплава?

Ореноль витягнувся, мов струна, і глянув собі під ноги. Кільсо кинувся заспокоювати монаха:

— Нічого не станеться, не хвилюйтеся. Якби небоплав був такий полохливий, лякався б звуків грому. А такого ніхто й ніколи не бачив. Мактад пожартував.

Ореноль кинув обурений погляд на Мактада, і той з усмішкою перепросив. Ореноль обернувся до Дзукі, досі прикладаючи долоню до грудей, бо серце в нього шалено калатало, і запитав:

— Мені здалося, вам відрізало руку. Як ви здогадалися?

— Хотів помацати напис і раптом здогадався, — відповів Дзукі, не повертаючи голови до монаха.

Дзукі ще раз зробив те, чим ледь не до смерті налякав Ореноля: випростав руку. Ореноль стежив за ним, затамувавши подих.

Рука Дзукі зникла в стовпі, наче занурилася у воду. Дзукі водив рукою з сюди-туди, не зустрічаючи жодних перешкод. А пам’ятник не змінював свого вигляду.

Дзукі витяг руку й подивився на долоню, наче на щось досі не бачене.

— Тепер зрозуміло, що це за дивовижі й чому та вежа не обвалюється. Але маленьке запитання переростає у велике. Що все це таке? Із чого складається? Воно не гаряче, отже, це не доккебінський вогонь. Хоча доккебі, мабуть, уміють робити свої примари й негарячими.

— Так, це не витвір доккебі. Ніколи не чув, щоб вони запалювали такі продумані чудернацькі примари.

— Справді чудасія. Чому ми троє бачимо те саме видіння? А ще хіба у примар бувають тіні? Стовпи відкидають тіні, погляньте.

Як і сказав Дзукі, біля кожного стовпа лежала чітка тінь. Мактад вийшов наперед. Дзукі дав йому знак рукою, щоб подивився на тіні, але той підвів очі до сонця. Воно ще було не високо. Визначивши розташування сонця, Мактад став поряд з пам’ятником і простягнув руку. Решта троє членів загону мовчки спостерігали.

Рука Мактада опинилася на шляху сонячних променів, та тіні на стовп не відкинула. Мактад прибрав руку та вказав на тінь під ногами.

— Тінь несправжня, як і цей пам’ятник.

Дзукі вимучено всміхнувся й мовив:

— Ми витратили стільки зусиль, щоб знайти тут це безглуздя? Тисячі років усі вірили в диво, але то була облуда...

І усмішка на його обличчі зів’яла.

Дзукі замахнувся на стовп кулаком. Кулак ні в що не врізався. Дзукі спересердя почав гамселити кулаками й ногами найближчі до нього руїни. Кожен удар віддавався в душі Ореноля моторошним холодком. Йому все здавалося, що в Дзукі зламається кістка й прорве шкіру. Але кулаки й ступні Дзукі проходили крізь стіни, сходи й колони.

— Хай йому грець! Нічого твердого тут немає! Що це за мара?!

З лютим ревінням Дзукі розбігся, стрибнув і плавно налетів на стіну. Точніше, спробував налетіти, проте опинився по той бік. Він хвильку витріщався на спантеличених товаришів крізь стіну, а потім повернувся до них. Кільсо Фен тяжко зітхнув.

— Ватажкові Тінахану сподобалися б ці уявні руїни. Хто не хотів би їх побачити!

Дзукі, на відміну від Кільсо, не міг змиритися з крахом сподівань. Він ще раз обвів руїни поглядом, сповненим ненависті.

— Я так хотів дізнатися, що тут є! Хотів торкнутися, побачити... А воно ось яке.. Е-ех!

Дзукі знову вгатив кулаком.

І раптом зіщулився й осів з несамовитим криком.

Зморені переживаннями товариші здригнулися й кинулися до нього. Дзукі потирав забитий кулак і зі слізьми на очах дивився на стіну. Рука йому вочевидь боліла, проте обличчя виражало не біль, а подив.

— Щось таки є! Я вдарився об щось!

Дзукі зірвався на рівні. Троє його супутників уже були поряд. Мактад сторожко випростав руку.

На його розчарування, рука пройшла крізь стіну. Мактад розгублено глянув на Дзукі. Той з помітним подивом теж випростав руку, і вона торкнулася стіни. Кільсо вибухнув гнівом:

— Це не смішно!

— Я не жартую! Сам спробуй. Підштовхни мою руку.

Кільсо так і зробив. І ще більш розгублено подивився на Мактада й Ореноля.