Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 59)

Ореноль згадав, як Робс просив його теж підняти на небоплава.

— Але ж небоплав не стоїть на місці!

— Робс вирахував його шлях. Зараз він з товаришами, мабуть, зібрав поклажу й вирушив до місця другого польоту. Ми довго готувалися. Усе продумали. Навіть... е-е-е... про мішки для випорожнень подбали. Ось ви замислювалися, як тут справляти нужду? Ми вирішили, що не слід тут це робити. Я от не зрадів би, якби хтось наклав купу мені на спину.

Ореноль подумки погодився, що справляти нужду на небоплаві було б нечемно, і з гидливим виразом кивнув. Вирішив більше не заважати шукачам розпитуваннями, адже здогадався, що підготувалися вони бездоганно. Припущення підтвердилося зовсім скоро, коли Дзукі глянув униз і сказав:

— Усе-таки він не боїться лоскоту.

Кільсо й Мактад усміхнулися. Мактад пояснив здивованому монаху:

— Ми боялися, що від наших кроків небоплаву буде лоскотно, і він смикатиметься.

Ореноль уявив, що було б, якби небоплав боявся лоскоту, — і його пробрав дрож. Мактад поспішив заспокоїти монаха:

— Це неможливо. Якби небоплав був такий чутливий, йому б дошкуляла кожна пташка й кожна хмарка, він просто не міг би літати.

Переконавшись, що шукачі й справді передбачили все, Ореноль остаточно заспокоївся. Загін саме дістався до вершини пагорба.

Оренолю здавалося, що той пагорб має бути хребцем небоплава, але огляд місцевості з підвищення довів, що він помилявся. На неозорій спині істоти подібних горбиків було безліч. Спантеличений Ореноль знову піддався грі уяви й подумав, що опинився на чиряку небоплава. Звідти шукачі розгледіли руїни. Простуючи до них, Кільсо пояснював:

— Ми прив’яжемо мотузку до руїн. До чого ще прив’язати? Не забивати ж йому в спину кілки чи щось таке. А руїни вистояли тисячі років під дощами й вітрами. Сподіваємося, вони достатньо надійні.

— А мотузки вистачить, якщо прив’язати до руїни? До краю спини далеко.

— Вистачить. Робс відтяв із запасом. Тому й потрібні четверо, щоб упоратися із цією мотузкою.

Ореноль поринув у роздуми й не відразу помітив, що відстав. Троє чоловіків значно пришвидшили крок. Монах насилу їх наздогнав. Вони майже перейшли на біг. Ореноль розумів їхнє збудження. І сам неабияк хвилювався. До руїн, які тисячі років чекали, щоб їх хтось знайшов, залишилося кілька кроків.

Аж ось і вони.

Загін різко зупинився. Від руїн його відділяв невисокий пагорб, але за ним добре виднілися дахи споруд. Усі перезирнулися, але мовчки. Кільсо махнув рукою, запрошуючи товаришів іти далі. І четвірка першовідкривачів з острахом піднялася на пагорб.

З його вершини відкрився краєвид на руїни.

Вони були прекрасні.

Напіврозвалені, і все одно найпрекрасніші у світі будівлі. Дахи подекуди обвалилися, багатьох колон бракувало, ніби зубів у старечому роті, стіни й огорожі обсипалися. Але виглядало все, як твір мистецтва. Шукачам скарбів і Оренолю аж мову відібрало. Монах ніколи не думав, що руїни можуть бути такими красивими.

А за мить він збагнув, що перед ним воістину найдивовижніші руйни.

Ореноль зазирнув у обличчя чоловіків. Вони теж обмінялися розгубленими поглядами. Адже руїни мали незбагненний вигляд. Наприклад, ліворуч увагу Ореноля привернув напівзруйнований гостроверхий дах небаченої краси. Він придивився і помітив, що це не дах будівлі, як здалося спочатку. Гострокутне накриття підпирали три стовпи, розміщені так, що не могли б витримати його вагу. А ще, як на диво, один стовп не мав середньої частини — вона мовби випала. Вершина стовпа підпирала покрівлю, а внизу впиралася в землю, себто в тіло небоплава. І водночас скидалося на те, що саме на цей стовп і припадає основна вага накриття.

Така ж химерна була й вежа трохи на віддалі. Незрівнянна краса, незрівнянна загадковість. Як вона не падала — годі було зрозуміти. Більшої частини основи вежа не мала, проте залишалася стрункою, без найменшого нахилу. Що далі дивилися мандрівники, то більше помічали серед тієї краси дивовиж, які суперечили здоровому глузду. Дзукі висловився дуже влучно:

— Схоже, наче ми дивимося не на руїни міста, а тільки на малюнок, який де-не-де стерся. І крізь дірки просвічує порожнеча.

Усі погодилися із Дзукі. Пояснень знайшлося два. Або місто спорудили із чогось надзвичайно міцного, або із чогось зовсім невагомого. Але обидва пояснення не вкладалися в голові. Кільсо стурбовано сказав:

— Он там, на площі, є якісь стовпи. Здається, міцні. Може, прив’язати до них мотузку й нашу поклажу, щоб не ходити з тягарем, поки оглядаємо руїни?

Стовпи, на які вказав Кільсо, ніколи не були частиною будівлі, бо шикувалися рядком просто посеред площі. Ореноль здогадався про призначення стовпів.

— Це стародавні пам’ятники. На них мають бути висічені написи або зображення, у яких увічнені важливі події. Як у фансайських вежах Шестеро братів. Тільки там різьблення зроблені всередині будівель, а тут — просто неба.

— Дивно. Чому їх виставили на поталу негоді?

— Так, тут вони не захищені, зате їх могли бачити сотні перехожих. Написи й зображення всередині будівель не призначені для зайвих очей. Ось фансайські різьблення приховували навмисно. А тепер і взагалі їх ніхто не побачить. Якщо ці пам’ятники виставлені на загальний огляд, напевно, вони містять відомості про місто та його будівельників.

В Ореноля калатало серце від передчуття: зараз він може дізнатися, хто, як і навіщо спорудив те, що згодом стало руїнами на спині небоплава. Він сподівався виявити на пам’ятниках не зображення, а саме написи, бо слова здатні передати значно більше знань. Тож коли він побачив, що стовпи поцятковані дрібними буквами, неймовірно зрадів.

Але вже за мить Ореноля спіткало неабияке розчарування. Він побачив розчарування і в очах трьох супутників. Робс і шукачі покладали на монаха великі надії. А він не розумів мови написів.

Четверо людей з важкими серцями споглядали пам’ятники. Тепер Ореноль шкодував, що на них немає зображень. Тоді можна було б зрозуміти бодай дещицю й не скаженіти від безсилля й сорому перед розлогим, але незрозумілим повідомленням. Дзукі вперто втупився в написи, ніби це могло допомогти проникнути в чари чужомовних слів. Кільсо водив головою то туди, то сюди й белькотів щось невиразне, ніби лічив букви. Написи однаково спантеличили всіх. Мактаду швидко набридло розглядання, і він заходився розмотувати мотузку. До нього підійшов Ореноль, а потім і Кільсо, який теж вирішив полишити марні спроби щось зрозуміти. Вони разом узялися за кінець мотузки і потягли його до стовпа, до якого впритул наблизив обличчя Дзукі.

— І як, щось уторопав? — пожартував Кільсо.

Збентежений Дзукі повільно обернувся до товаришів. Побачивши мотузку, скривився: чи то засміятися хотів, чи заридати.

— Ви зібралися сюди її в’язати? — мовив він.

— Сюди.

— Справді?

— А куди ще? Ти до чого хилиш?

— Гадаю, нема потреби.

Троє товаришів з мотузкою підозріливо глянули на Дзукі. Ореноль навіть подумав, що з тим щось негаразд, і запитав:

— Чому ви вважаєте, що потреби нема?

І Дзукі поділився своїми міркуваннями.

Коли він договорив, дзвінкий крик Ореноля прокотився від голови до хвоста небоплава.

Пересувне сховище глечиків зі зміями нещадно трясло. Щоб запобігти падінню глечиків, зміїний тлумач прив’язував їх мотузочками, заклопотано бігаючи вздовж полиць. Поштовхи стрясали не лише будиночок на колесах, а й тіло Ґалотека, який стояв біля столу, міцно вчепившись у нього.

Тут, де вирував жорстокий буревій, наґи були не в найкращому становищі. А змії передавали страхітливі звістки. Луска шурхотіла на Ґалотеку зі страшною гучністю. Отруйним злісним поглядом головний воєвода пронизував змій на столі й мислеволав:

— Віас Макероу — невдячна негідниця!

Тлумач був зайнятий глечиками й мотузочками, тому не послав мислевислів Ґалотека його співрозмовникові. Ґалотек якраз хотів, щоб тлумач знав якомога менше, тому не кликав його. Через хитання сховища зміям було важко вкладатися доладними візерунками, і Ґалотек насилу розбирав повідомлення:

— Якнайшвидше повертайся в Хатенґрадж. Віас змовилася зі впливовими родинами. Якщо жінки захоплять посудини із серцями, захоплять і владу над нами. Я їм мислемовив, що більшість імен на посудинах замазана тушшю, і вони тимчасово вгамувалися. Хоча не знаю, чи повірили вони.

— Візьміть одну посудину, таку, де ім’я видно. І знищте! Покажіть їм приклад! Після цього ніхто більше не підтримуватиме Віас, — прозвучали в сховищі глечиків слова, яких ніхто не почув.

А змії звивалися далі.

— Ніколи не подумав би, що Віас безумна до такої міри, щоб розпатякати найважливішу таємницю. Мерзенна Віас! Нічим не ліпша за доккебі! Вона має хоч крихту розуму? Про що тільки вона думала? Невже не передбачила, що станеться, коли її задум здійсниться? Тепер ніхто не захоче виймати серце. Не всі наґи здатні на холодну розсудливість. Ґалотеку, покинь завоювання Півночі. Потрібно підкорити Хатенґрадж!

Від глибокого переживання в Ґалотека ослабли коліна. Суворість зміїного повідомлення злякала його.

— Зрозумів? Повторюю: ми мусимо завоювати Хатенґрадж. Щоб не допустити поширення іншими містами чуток про знищення сердець. Якщо це станеться — назькому добробуту кінець! Ми повернемося до життя, яким жили наші предки півтори тисячі років тому! Мерщій вирушай у Хатенґрадж і вгамуй його мешканок! Ти зрозумів?