Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 58)

Змій підняв Ореноля на достатню висоту над спиною небоплава — у сліпучу синю височінь. Монах побачив руїни на небоплаві, якими їх ще не бачив ніхто. Вони були далеко, на виднокраї, і виднокрай цей був не звичайний, а піднесений над землею.

Ореноль почав замислюватися, як йому висадитися на небоплава, але навіть не пригадував, чи чув бодай щось про те, як правильно це робити. А сам нічого придумати не міг. Він безпомічно висів, самотній, над неозорою спиною чудовиська, а вітер хилитав його з боку в бік.

«Може, відв’язатися від змія і зістрибнути?»

На щастя, Робс знав, що робити. Він і товариші на землі припинили будь-які дії. Розпустили мотузку, скориставшись слушною миттю. І в повітрі над Кіджунським хребтом почало розгортатися величне й гостре видовище.

Небоплав зачепився плавцем за розпущену мотузку. Змій, який і далі підіймався, раптом змінив напрямок польоту. Від цього різкого поштовху Ореноля ледь не вивернуло. Трохи оговтавшись, він побачив, що спина небоплава наближається. Змій почав падати, але завдяки тому, що чоловіки внизу відпустили мотузку, швидкість падіння не була вбивча. Мотузка розмотувалася дедалі більше, поверхня наближалася. Монаху забракло хоробрості дивитися на незвідану «землю», якої ось-ось мали торкнутися його ступні. І він заплющив очі.

Змій нарешті опустився на спину небоплава.

«Приземлення» було аж ніяк не схоже на падіння пір’їнки.

В Ореноля на мить перехопило подих від потрясіння. Прикріплений до змія, він не міг ніяк вплинути на події, хіба що безладно мотати ногами. Але необхідно було щось вдіяти, бо швидкість падіння стрімко зростала. Ореноль зміг підвестися не відразу. Він ледь не зламав палець, розплутуючи вузли, але зрештою звільнився від пут і змія.

До нього якраз підбігали троє інших літунів, які теж звільнилися від зміїв. Бігли вони з криками, та Ореноль нічого не міг розібрати. Розсіяно витріщився на те, що було в них позаду, і зауважив, що їхні змії поволі зісковзують з місць. Їх тягнули мотузки, приєднані до лебідок унизу. Оренолю сяйнуло, що без мотузки спуститися не вдасться. Він озирнувся на свого змія і здогадався, що кричать йому чоловіки.

— Хапай! Прокляття!

Змій під’їхав до ніг Ореноля. Сам не усвідомлюючи, що робить, монах кинувся на нього долілиць і міцно вчепився. Але змій зісковзував далі, та ще й тягнув із собою Ореноля. Той чудово розумів, що змій тягне його до загибелі, але не розтискав рук. Саме тоді троє літунів добігли до нього.

Один стрибнув на змія, як Ореноль. Ще двоє спіймали мотузку, для надійності намотали її собі на руки й заходилися щосили тягнути. Проте мотузка перетягувала змія і чотирьох чоловіків. Обдертий від тертя живіт завдавав Оренолю сильного болю. Він уже не вірив, що троє літунів знають, як його врятувати.

Аж раптом двоє чоловіків, які утримували мотузку, звалилися з ніг.

Змій зупинився. Третій, який вчепився за змія, покинув ошелешеного монаха й побіг допомагати товаришам. Схопившись за мотузку разом з ними, він заволав:

— Преподобний! Як отямитеся — ходіть допомагати! Треба змотати мотузку, щоб не впала!

— Щоб не впала? Значить...

— Аякже! Від лебідки відрізали, так! Робс прослідкував і відтяв дуже вчасно. Якщо впустимо мотузку — нам кінець! Мерщій сюди!

Незадовго до цього Робс обрубав мотузку сокирою і застиг, не прибираючи сокири від лебідки. Його погляд був звернений до неба.

Решта три змії, мотузки яких залишилися цілі, зісковзнули зі спини небоплава. Виконавши своє призначення, змії сумно впали. А шукачі скарбів дивилися тільки на небоплава. Мотузка, обрубана Робсом, ще довго звисала зі спини істоти. Утримати мотузку такої ваги можна було тільки спільними зусиллями чотирьох чоловіків. Робс несамовито викотив очі, намагаючись побачити, чи скорочується мотузка.

Нарешті її почали повільно підтягувати.

Коли небоплав перетнув долину до протилежного краю, хвіст мотузки звисав уже на висоті верхівок дерев. Та це не заспокоїло Робса. Щоб мотузка не з’їхала, слід було затягнути на небоплава щонайменше половину її довжини. Геть забувши прибрати сокиру, Робс проводжав очима мотузку й небесного велетня.

Невдовзі Робс із товаришами радісно закричали.

На небоплава затягнули більш ніж половину мотузки. Тепер четверо літунів могли її більше не тримати. Вага більшої частини не пускала її донизу.

— Вийшло! — загорлав Робс.

Решта шукачів викрикнули щось подібне. Вони обіймалися з радощів, підстрибували, пританцьовували. Щастя душило Робса так, що його голос змінився. Гучно щось викрикуючи, він змішався з гуртом. Перед очима в нього нависла біляста пелена, але він не змахував сліз.

Коли літуни затягли на спину небоплава більше половини довжини мотузки, Оренолю запропонували перепочити. І він не відмовився, бо хвилювання, переляк і тілесна втома давалися взнаки. Захеканий монах умостився на полотнищі змія. Троє товаришів усміхнулися й продовжили трудитися: двоє підтягували мотузку, а третій згортав її охайними кільцями. Утворилася широчезна мотузяна гірка. Було схоже, що мотузка тепер ніяк не зісковзне. Надійний засіб для спуску був готовий. Це дуже заспокоїло Ореноля. Він навіть розслаблено розлігся, забувши про свою монашу гідність. Надзвичайно близьке небо сліпило йому очі.

Але він раптом підскочив і обвів усе навколо пекучим поглядом. Місце було не підхоже для того, щоб вилежуватися на відпочинку. З тремтінням у голосі Ореноль вигукнув:

— Я на спині небоплава!

Троє товаришів обернулися на його вигук і знову всміхнулися. Ореноль, не в змозі впоратися з напливом почуттів, додав:

— Це правда? Скажіть! Ми вилізли на спину небоплава?

— Так, преподобний. Нарешті вилізли.

У чоловіків теж тремтіли голоси. Один з них, особливо чутливий, сів на мотузяну гірку, зітхнув і дав волю сльозам. Ореноль насилу підніс пальці однієї руки до чоток на зап’ястку другої.

Він став навколішки на спині небоплава й почав молитися, перебираючи чотки. Пальці тремтіли й не втрапляли на зерна, та монах на це не зважав. З його вуст невпинно лилися слова вдячності.

Якщо казати спрощено, вилізти на спину небоплава — те саме, що вилізти на спину коня. Бо обидва — тварини. Але таке спрощення нічим не допомогло Оренолю та іншим трьом літунам.

Затамувавши подих, вони всі роздивлялися те, чого не бачив ніхто й ніколи.

Там були пагорби й горбики. Цілком прості, звичні слова. Але ті пагорби й горбики належали тілу живої істоти. Тож звичні слова набули загадкового значення. Усім хотілося поглянути на справжні пагорби й гори, ті, що на землі, але ніхто не насмілився визирнути вниз. Спина небоплава була трохи опукла, і з неї можна було скотитися. У новому неземному світі літуни знали лише самих себе. Думка про це різко підштовхнула Ореноля до усвідомлення, що товариші дуже милі його серцю. Йому кортіло дізнатися про них більше, бо він навіть імен їхніх не встиг спитати. Ореноль запропонував познайомитися, і чоловіки закивали.

— Дуже слушно, преподобний. Ми були такі заклопотані спорядженням, що не познайомилися. Кільсо Фен. До ваших послуг.

— Мактад Сінбюре. Зі Шрадоса.

— Дзукі Немі. Я балькенеєць. І, як велить звичай моїх предків, я хочу вкрасти скарби з руїн.

Спантеличений Ореноль ніби закляк. А Дзукі Немі, не відвертаючи від нього погляду, засміявся. Тільки тоді Ореноль зрозумів, що це був жарт. Коли зі знайомством було покінчено, четвірка знову почала роззиратися. Нікому не полегшало. Краєвид навколо так і залишився приголомшливо чужорідним. Доволі довгу мовчанку перервав Кільсо Фен:

— Перед польотом я твердо вирішив спробувати заговорити до небоплава, якщо висаджуся на нього. А тепер... Я тут, і мені здається, що я зібрався поговорити з мертвою землею. Ось ви, преподобний, відчуваєте бодай якісь порухи?

Троє слухачів похитали головами. Небоплав, без сумніву, рухався, але дуже повільно, тому ніхто нічого не відчував. Кільсо знизав плечима.

— Може, оглянемо руїни?

— Так, ходімо. Але куди?

Вони стояли біля плавця небоплава, звідки бачили дуже мало. Спина істоти була нерівна. Виступи різного розміру, які хотілося назвати пагорбами й горбами, не дозволяли побачити, де розташовані руїни. Думка, що на спині живої істоти їм доведеться блукати між западинами й підвищеннями, налякала літунів. Мактад Сінбюре почухав потилицю:

— Гм! Та яка різниця. Блоха теж, напевно, не знає, де в собаки голова, а де крижі. Гадаю, нам туди. Бо там — плавець. Он пагорб, чи, радше бугор... З його вершини можна буде побачити більше, ніж звідси.

Перш ніж піти в обраному напрямку, шукачі швидко розібрали на частини змія Ореноля. Відірвали від плоті змія жердини та встромили їх у мотузяний моток. Дзукі й Мактад підняли жердини на плечі й понесли змотану мотузку, а Кільсо згорнув полотнище змія і припасував до себе, як наплічник. Побачивши, як злагоджено працюють чоловіки, Ореноль припустив, що вони присвятили підготовці дуже багато часу. Кільсо зібрав і зв’язав різні дрібні речі та доручив їх нести Оренолю.

На початку походу спиною небоплава Ореноль стривожено запитав:

— Невже й справді ми спустимося за допомогою цієї мотузки?

Кільсо здивувався:

— Преподобний, ми щойно сюди висадилися, а ви вже думаєте про спуск? Не поспішайте! Скоро ще піднімуться товариші, доправлять нам харчів. Ми їх витягнемо мотузкою. Перший з них принесе додаткову мотузку. А тоді візьмемося до іншої роботи.