Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 57)

— Ч...чому? Це якийсь забобон?

— Оце ви сказали! Забобони тут ні до чого. Щоб не померти на небоплаві з голоду, а повернутися на землю, доведеться спускатися довжелезною мотузкою. Мотузка в нас тонка, хоча й міцна. Але через велику довжину вага її непомірна. А небоплав не стоїть на місці, й вітер заважатиме. Утрьох там не впоратися. Якби тільки серед тих трьох був наш ватажок Тінахан з його видатною силою, тоді все було б гаразд. Та наш шанований ватажок не з нами. І тому летіти повинні четверо.

— Стривайте. Тобто якщо я відмовлюся, спроба взагалі не вдасться?

— Ви правильно вловили суть, преподобний!

Знічений Ореноль сховав очі від Робса. Йому аж мороз спиною пробіг. Почало розвиднятися, і тепер він міг розгледіти шукачів. А вони всі, своєю чергою, крадькома поглядали на монаха. Вигляд він мав жалюгідний. А схід сонця швидко наближався, і всі вже шаленіли від нетерплячки. Від мовчазного тиску Ореноль мало не зомлів.

На жаль, монаху забракло сміливості для того, щоб розчарувати шукачів, які заради висадки на небоплава зійшлися з далеких країв, покинувши все. Навколо почулися радісні вигуки, й Ореноль зрозумів, що мимоволі кивнув. Поки всі раділи, у нього в голові крутилася думка, що такої безглуздої смерті він собі не уявляв.

Коли його поквапливо повели прив’язувати до повітряного змія, щоб викинути в небо назустріч смерті, Ореноль не міг жодним словом виказати свою незгоду. Йому звеліли перевдягтися й потягли до змія. Робс похапцем дав стислі настанови щодо поведінки під час польоту, з яких монах затямив лише одне.

— Якщо переріжете не ту мотузку — впадете, як ватажок Тінахан.

Ореноль затремтів і попросив якось позначити потрібну мотузку. Робс сказав, що зробить позначку — надріз ножем. Ореноль, почувши це, зблід, і тоді Робс, заливаючись сміхом, прив’язав до потрібної мотузки клаптик білого полотна.

— Ось цю ріжте!

Ореноль відчув певність: у небі йому конче забагнеться перерізати ту, на якій немає позначки. «Коли на чомусь є знак, він підкреслює важливість цієї речі. У збентеженні я точно подумаю, що різати треба іншу, бо саме вона не важлива. І помру!» Поки Ореноля гризли сумніви, шукачі повели коней до місця запуску. Робс, залишаючись із чоловіками, які займалися змієм Ореноля, сказав:

— Преподобний, як же я вам заздрю! Сам би полетів, але треба знизу віддавати накази. Бажаю щиро, щоб вам усе вдалося. А потім ви мене теж туди піднімете.

Ореноль мовчки кивнув, бо якби розтулив губи, з них полилися б слова, зовсім не гідні священного звання монаха. Час, який досі повз, ніби равлик, раптом різко розігнався. Щоразу, коли Ореноль повертав голову на схід, він помічав значне посилення яскравості. Сонце от-от мало з’явитися з-за обрію, і це доводило Ореноля до божевілля. Він силкувався себе заспокоїти: поки що сонця не видно й можна ще довго дихати вільно. Але Робс позбавив його цієї примарної надії.

— Ми в долині, тож сонце ховається за горами. Воно вже зійшло. Зараз прилетить небоплав.

Ореноль злякано сіпнувся.

— Га?! Зараз? Не після сходу сонця?

— Зараз прилетить.

— Ти... Ти, значить, навмисно сказав, що...

— Так. Я сказав, що це станеться після сходу сонця. Щоб ви менше хвилювалися. Навіщо зайві тривоги? Он де! Он він!

Ореноль підвів голову й забув про все на світі, так само, як і чотири роки тому.

З іншого боку долини показався велетенський небоплав. Навіть гордовитий і величний Кіджунський хребет затамував подих. Ранок так і не настав. Натомість під черевом небоплава в долину повернувся вечір. Милуючись приголомшливим видовищем, монах зрозумів, чому шукачі готові пожертвувати чим завгодно заради можливості вилізти на небоплава.

Щоб поділитися враженнями, Ореноль обернувся до Робса. Але того вже не було поряд. Спантеличений Ореноль роззирнувся й помітив Робса на значній відстані від себе. Приклавши долоні до рота, Робс закричав:

— Ватажок Тінахан пишатиметься вами, преподобний! Готуйтеся!

— Готуватися? Як? Що це? Ні, стривайте, я передумав. Я не можу!

Розуміння, яким щойно перейнявся Ореноль, кудись зникло. Залишилася тільки думка, що трапилася страшна помилка. Ореноль з німим благанням зиркнув на чоловіків, які підтримували його змія, але вони дивилися на Робса в очікуванні. Коли Ореноль насилу зібрався вичавити з неслухняних губ волання, Робс холоднокровно віддав наказ:

— Рушайте!

Коні побігли, Ореноля зненацька потягло, аж ребра стиснулися. І крик, готовий зірватися з губ, так і не пролунав. Помічники, які підтримували змія, розганялися щодуху, але, певна річ, не могли зрівнятися швидкістю з кіньми. Невдовзі змій вирвався з їхніх рук, і чоловіки покотилися по землі — навмисно, щоб змій не зачепив їхніх голів. Цієї миті Ореноль зауважив, що його ступні відірвалися від землі.

Він злетів.

«Куди ти?» — безгучно репетував Ореноль. Він безпорадно смикав ногами в повітрі, але земля нестримно віддалялася. Ореноль у розпачі вирішив був розпустити кріплення й зістрибнути, та поки ця думка промайнула у свідомості, змій піднісся так високо, що стрибок неминуче призвів би до переломів кісток. Вітер до болю шмагав Ореноля по щоках, міцно зціплені зуби перегрілися від тиску. Люди, долина, ба навіть гори під ногами більше не спантеличували монаха.

Робс на землі раптом замахав руками. Це був знак: час перерізувати мотузку. Долаючи спротив вітру, Ореноль витягнув з піхов кинджал. І зіткнувся зі страшним вибором.

«Яку різати?»

Від змія тягнулися дві довжелезні мотузки, кінці яких губилися далеко внизу. На одній з них була прив’язана біла стрічка. Від споглядання стрічки, що шалено тріпотіла на вітрі, Ореноля охопила нудота.

«Стрічка — різати? Чи навпаки? Що робити? О-о-о! Чому я не підписав стрічку? О Боже, якого ніде немає, благаю, порятуй! Робс мені казав. Я щось чув. Казав щось про надріз. Який ще надріз? Щоб тобі... А! Він пропонував позначити надрізом. От мерзотник! Та чого це я? Я згрішив, пробачте мені, Робсе. Але яку різати все-таки? Яку? Зараз буде запізно! Годі. Ріжу! Ні! Раптом ця мотузка веде до лебідки?»

Ореноль приставив лезо до однієї з мотузок. Мотузка була добре натягнута й пружна. З одного руху вона не піддалася. Дбайливо, потрошку перепилюючи мотузку, Ореноль почувався так, ніби обережно перерізував собі горло. Зрештою кинджал здолав міцність мотузки, і її нижня частина вмить зникла з поля зору. Так здалося, бо її понесла від Ореноля страшна швидкість падіння. А верхня частина підскочила й дала монахові ляпаса. Ця несподівана зухвала образа допомогла йому отямитися.

«Якщо ти — потрібна мотузка, я пробачаю тобі ляпас. На тобі є стрічка! Я вгадав чи ні?»

Це була потрібна мотузка.

Змій шугонув у височінь. Від різкого підйому в Ореноля потемніло в очах. Змій тремтів і стрімко мчав вище й вище, наче хотів летіти вгору вічно. Ореноль злякався, що помре вже зараз. Але змій вирівняв політ.

Переляканий до напівсмерті Ореноль розплющив очі й радісно зойкнув.

Змій тримався на одній мотузці — тій, що з’єднувала його з лебідкою. Люди внизу нагадували мурашок, та Оренолю здалося, що він бачив, як його вітають змахами рук. Кілька чоловіків метушилися навколо лебідки, допомагаючи Оренолю летіти плавно. Монаха переповнювала радість.

— Я лечу-у-у!

Одяг так тріпотів, що натирав шкіру до болю. Вуха заніміли, повіки поважчали. Але вітер тримав Ореноля в польоті. Краєвид був прекрасний. Монах бачив мов на долоні весь Кіджунський хребет, бачив, як над імлистим обрієм сяє синявою небо. Вранішнє сонце світило збоку, не засліплюючи Ореноля, і дозволяло насолодитися красою світу. Він відчував за собою повне право на замилування й захват, адже недарма погодився злетіти вище гір, тримаючись за землю лише однією мотузкою. Він обернувся, щоб подивитися, чи все гаразд у інших літунів, і зустрівся очима з поглядом небоплава.

Хоча навряд чи можна так сказати про небоплава, бо ця істота має багато тисяч очей і на Ореноля дивилися, звісно, не всі. Але навіть такою незначною увагою небоплав досі не обдаровував жодного земного жителя. Ореноль подумав, що обставини його загибелі будуть воістину неповторні. «Ось тільки як послушники Великого храму поставляться до новини, що я загинув, врізавшись у небоплава?» — таке цікаве багатогранне запитання виникло в Ореноля, але часу на його обмірковування забракло. На монаха невблаганно насувався небоплав. Зіткнення з летючим велетенем, який затулив собою весь краєвид, без сумніву, закінчилося б лихом. Ореноль почувався, як мешканці міста, яким зібралася прогулятися гора: ось вона потягнулася затерплими руками й ногами після довгого сну, підвелася, зробила перший крок...

— Рятуйте! Рятуйте хто-небудь! — верещав Ореноль.

Робс не чув того крику, але наміру допустити зіткнення, безперечно, не мав. Тому слідкував за вітром, тобто не за ним самим, бо він невидимий, а за рухами мотузки та змія. Дочекавшись слушної нагоди, він надривно закричав. І чоловіки взялися так швидко обертати лебідку, аж іскри посипалися. Вітер, який захоплено змагався з людьми в перетягуванні мотузки, був спантеличений несподіваною перемогою. Мотузка подовжилася, і змій спурхнув у височінь.

Ореноль здогадався, що помічники на землі підняли змія, щоб посприяти висадженню монаха на спину небоплава. Проте йому в душу закрався сумнів: чи не забарилися чоловіки біля лебідки. Хай як стрімко ніс його змій, але щоб злетіти вище за здоровенного небоплава, потрібно було чимало часу. Небезпека зіткнення досі зберігалася. І вже коли Ореноль вирішив упокоритися долі, зненацька показалося небо.