Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 56)

Наґиня бачила, як лісом тече густе тепло. Але це тепло не було породжене вогнем. Само була подумала, що десь поблизу Жар, та швидко відмовилася від цієї думки. А хто чи що, крім Жара, могло бути джерелом такої кількості тепла?

Коли тепло так посилилося, що його можна було не лише побачити назьким зором, а й відчути шкірою, хтось ляснув Само по спині.

— Двоголовцю?[7]

У вічі Само дивився двоголовий дуоксін. Вона здогадалася, чому він торкнувся її спини — хотів привернути увагу, щоб вона скористалася слухом. Само почала дослухатися. Голови по черзі мовили:

— Гаряче.

— Погано.

— Не розумію, чого ти хочеш. Скажи ще раз.

Двоголовець замислився. Вигляд у нього був моторошний: він витягнув довжелезні роги-кості з рук і приставив їх до підборідь. За мить голови сказали впевнено:

— Гаряче. Погано.

— Погано. Робити добре.

— Шкода, але це мені понад силу. Пропонуєте не йти туди, де пече?

Само не вгадала. Двоголовець витягнув роги-кості на повну довжину й нетерпляче вказав у тому напрямку, куди рухався загін. Само знову спробувала вгадати:

— Гаряче — погано, тому треба піти туди й охолодити?

Двоголовець був задоволений. Само наказала Хмарі-громовиці поквапитися й замислилася, чому дуоксінів стривожило це тепло. Коли в голові вималювалася відповідь, ліс перед очима Само зник. Його затулила переливчаста стіна тепла.

Хмара-громовиця зупинився навіть без наказу Само.

Першої миті Само приголомшила краса цього видовища. Вона ніколи в житті не бачила «гарячої» будівлі. На Півночі, де будинки опалюються дровами, Само бачила тепло всередині приміщень. Та будинків, огорнутих теплом зовні, не бачила. Нині перед нею постала споруда з вогняних стовпів і площин. Саме звідси підіймався стовп тепла, що сягав небес. Будівля була така гаряча, що теплове сяйво сліпило наґиню. Навколо неї, мов щупальця морського чудовиська, звивалися спалахи та яскраві промені.

Очі Само доволі довго звикали до сяйної теплової плями. А коли нарешті звикли, вона відчула безмежне спантеличення. Адже збагнула, що опинилася перед пірамідою — оселею Мертвоспаду.

— Що тут... — почала мислемовити Само, але схаменулася й продовжила вголос. — Що тут сталося?

Приголомшені дуоксіни на різні лади виражали переляк і подив. Само, теж налякана, тільки тепер зрозуміла, чому Двоголовець так поривався охолодити «гаряче». Він упізнав місцевість і тривожився за піраміду. Само змахнула рукою і обережно повела дуоксінів до піраміди.

Шлях здався надто довгим. Мабуть, через хвилювання Само неправильно оцінила відстань. Що далі вона йшла, то дужче хвилювалася. Само здогадалася, що тепло струмує з надр піраміди. Якщо споруда так нагрілася, усередині мусило бути нещадне пекло. Мертвоспад навряд чи вижив там.

Само й дуоксіни просувалися лісом до піраміди, поки не зневірилися. Жар був нестерпний. Навіть якби вони наважилися ввійти в будівлю й смиренно терпіли біль від опіків, нічого вдіяти все одно не змогли б. Само пояснила це дуоксінам:

— Піраміда нагрілася не від сонячних променів і не від вогню, розпаленого навколо. Страшно навіть уявити, як від жару в глибині піраміди плавиться каміння...

Двоголовець шанобливо й уважно слухав Само. Решта дуоксінів спантеличено хитали кінцівками. Само допомогла Двоголовцю усвідомити очевидне.

— Мертвоспад загинув.

— Не може загинути.

— Бо неживий.

Само кивнула.

— Твоя правда... А тобі не сумно?

Двоголовець знову замислився.

— Чи сумно...

— Не знаю.

— Дивно.

— Погано.

Само не зрозуміла, що відчуває Двоголовець. Мертвоспад не можна було вважати матір’ю дуоксінів чи їхньою батьківщиною. Як пам’ятала Само, Мертвоспад завжди говорив про всіх дуоксінів як про єдине ціле із собою. Тому їй постійно здавалося, що Мертвоспад скрізь її супроводжує. Двоголовець скоса глянув на піраміду очима обох голів і сказав:

— Чи пан Жар...

— Розповів...

— Чому дуоксіни...

— Утратили Бога?

Само розгублено подивилася на Двоголовця. Той точно визначив, про що вона здогадувалася, але не бажала думати. Так розігріти велетенську піраміду було до снаги тільки Жару. Тут побував Жар.

— Так, гадаю, це зробив пан Жар. Та ось навіщо? І чи розповів перед цим, чому дуоксіни втратили Бога? Звідки мені знати?

Двоголовець високо здійняв руки. Інші дуоксіни обернулися до нього. І Двоголовець заволав:

— Спитати!

— Спитати!

Дуоксіни заметушилися. Само спостерігала за ними, нахиливши голову до плеча. Дуоксіни взяли її в коло й закружляли. У такий спосіб вони налагоджували зв’язок з Мертвоспадом. Само збагнула, що вони даремно стараються, але не могла вирішити, чи слід їх зупинити. У ній жевріла надія, що кружляння може виявитися не марним. Тому вона зійшла зі спини тигра-богатиря.

— Хмаро-громовице, треба нам зачекати. Голодний, мабуть? Іди, уполюй щось. Може, і мені принесеш тваринку.

Хмара-громовиця глянув на танець дуоксінів, одним стрибком перелетів їх і пірнув у темні нетрі.

Само вийняла з піхов шиктоль і сіла на землю, приклавши лезо до лівої долоні.

Шиктоль не виконав свого священного призначення, тому зберіг гостроту. Коли Само була катом і коли була королевою, їй безліч разів доводилося використовувати шиктоль, проте його лезо залишалося бездоганним. Само відвела лезо від шкіри. Болю не було. Вона підняла закривавлений меч і почала проводити ним навколо себе. Руків’я потеплішало, указуючи напрямок.

Само опустила погляд на клинок, потім перевела очі вдалину, куди він показав. Протерла шиктоль і повернула в піхви. Заплющила очі й приготувалася чекати закінчення танцю дуоксінів.

Прості, дрібні несподіванки іноді призводять до заплутаних, непередбачуваних наслідків. Так сталося й у долині Байсо, де випадково перекинули казанок з юшкою. Ця проста несподіванка змусила одного шукача скарбів вдатися до вигадливості, й внаслідок цього один шанований монах впав у стан крайнього відчаю.

Від пропозиції Робса Оренолю стало так зле, що він аж позеленів на виду. Проте Робс наполегливо умовляв монаха, який навідріз відмовлявся.

— Преподобний, крім вас, нема кому це зробити. Свята правда: щоб літати на змії, особливого розуму не потрібно.

— Ви не відчепитеся, поки не вмовите мене полетіти на змії?

— Атож, преподобний. Кажу вам, як є. Якби той паскудний казанок не перекинувся, якби Свіхотц не ошпарив руку юшкою, я не звертався б до вас. Але він тепер не може летіти. А нам потрібно задіяти всіх зміїв.

— Нехай полетить хтось інший. У вас багато людей.

— Так, нас багато. Та хтось ще мусить залишитися внизу й слідкувати за мотузками й кіньми. Це дуже важлива робота, як ви можете здогадатися. Важча, ніж просто теліпатися на змії. Ви ліпше підходите для польоту, ніж для управління.

— До чого це ви хилите? Чим я ліпше підходжу? Тим, що не маю особливо великого розуму?

Робс зареготав.

— О ні! Я не це хотів сказати. Підходите ви тим, що вмієте читати, а ще тим, що не боятиметеся висоти.

— Другу умову я зрозумів. А перша що означає?

— Ми — шукачі скарбів. Не хотілося б потрапити в небезпечне становище через те, що не прочитали якогось короткого попередження, написаного отакенними буквами. Невідомо, певна річ, чи є там написи відомими нам мовами. А раптом є?

Ореноль рвучким рухом указав на змія.

— Ну не полетить один змій із чотирьох. Полетять інші — аж три змії. Той що?

Зміїв справді було чотири, як зауважив Ореноль. Проте Робс похитав головою.

— Не аж три, а лише три, преподобний. Вилізти на небоплава повинні принаймні четверо. Якщо не буде чотирьох — нічого не вийде.