Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 55)
Усі запрошені ним шукачі мали великий досвід, працювали злагоджено, і підготовка просувалася швидко. А втім, Робс усе одно казився й репетував — мабуть, через те, що ніхто не потребував його вказівок і порад. Та він миттю збагнув, що заважає товаришам.
— Як прибудуть лебідки — скажіть. Піду поки перепочину.
— Ти ж з вечора тут? Тобі не перепочити, а поспати треба.
Робс прийшов у долину Байсо перший, ще минулого вечора. Він цілу ніч привітно зустрічав кожного товариша-шукача, але його нетерплячка й роздратування дедалі розгоралися. Він похитав головою.
— Та який тут сон?
Співрозмовник засміявся.
Наґи не просунулися до Кіджунського хребта. Але більшість шукачів скарбів тривожилася за свої рідні місця. Скарби, сховані в землі, рано чи пізно відкриються наполегливому копачеві. А от скарби на спині небоплава стають доступні, лише коли він пролітає над долиною Байсо. Тож постійно там сидіти в очікуванні — марнування часу. І Робс дозволив шукачам розійтися по домівках, поки не закінчиться війна.
Сам Робс, як збирач душ, не відчував прив’язаності до певної місцевості. У нього не було рідного краю. Трохи поміркувавши над тим, де б оселитися, він обрав Ґ’юріхар — суворий північний край із сильними хоробрими мешканцями. У Ґ’юріхарі Робс власноруч збудував собі хижку й годувався з полювання та збиральництва. Збирачі душ уміють все. Якщо збирача душ випустити голим-босим надвір, увечері він повернеться з одягом, постіллю та харчами для сніданку. Такий не пропаде. Робс призвичаївся до нового життя й осів у Ґ’юріхарі. Коли був вільний від буденних клопотів, переглядав свої записи про небоплавів, правив теревені з душами. Словом, терпляче чекав на закінчення війни.
Пів місяця тому почали ширитися чутки про відступ наґів. Усі сіверяни раділи, хоч і не йняли віри. А Робс, недовго думаючи, зібрав свої записники й прихопив кілька найнеобхідніших речей. Усі пожитки, добротну хижку, великий запас харчів та цінні хутра передав другові-дроворубу в обмін на обіцянку, що той виконає дрібне прохання. Дроворуб охоче погодився. Робс доручив йому доправити листи всім шукачам скарбів, яких розпустив по домівках, а сам вирушив у довгу путь — в долину Байсо.
Найближчий день появи небоплава визначив Робс, і викликав шукачів теж він, але більше займатися йому не було чим. Усі виконували роботу, яку добре знали, і жодного втручання не потребували. На щастя для Робса, був там ще один такий самий нероба. До нього Робс і підійшов.
— Преподобний, вам не холодно?
Монах Ореноль, який сидів біля багаття, підняв голову. Побачивши Робса, протер очі. Він, певно, закуняв. Але вмить отямився.
— Ще не світає. Ви казали, небоплав пролетить, коли вже зійде сонце.
Робс підтвердив, устромив свого смолоскипа в землю догори дриґом. Вогонь згас. Робс сів поряд з Оренолем і заговорив, не приховуючи страшного нетерпіння:
— Біда, справжня біда. Ще один товариш мав прийти, з лебідками. А його досі немає. Уже повітряні змії готові, коні запряжені. А без лебідок ми не можемо приладнати мотузки. Через це спізнення нам забракне часу на випробувальний політ.
Оренолю кортіло взяти Робса на кпини, мовляв, відколи це він став такий завбачливий і дбайливий, але стримався.
— Вони ж не вперше полетять. Усе вийде.
— Тут річ не в літунах. Вони якраз досвідчені, це правда. Річ у зміях. Треба запустити їх, щоб перевірити, чи вдало вони зібрані. Якщо змії розваляться під черевом небоплава, я від розчарування перетворюся на дуоксіна!
Ореноль тихо засміявся.
— Якщо чесно, я здивований.
— Чим?
— Коли я отримав вашого листа із запрошенням прийти, щоб спостерігати за висадкою на небоплава, вирішив обов’язково піти. Щоб ви не залишилися на самоті, бо ваші товариші-шукачі не прийдуть. Нині світом ширяться жорстокість і страх. Я сумнівався, що знайдуться сміливці, які наважаться здолати небезпечний шлях заради спроби дістатися небоплава. Але я помилився.
— Я чув, наґи відступили, рушили на Південь. Ви не знали?
— Знав. Я не це мав на увазі.
Ореноль не вірив, що в суворих північних землях, де головною метою кожного є просте виживання, ще залишилися мрійники. Хоча висадка на небоплава й відбуватиметься швидко, подорож до місця та підготовка займають чимало часу. Тож учасникам довелося б надовго відкласти свої справи чи навіть повністю від чогось відмовитися. Оренолю здавалося, що Робс один такий у світі, хто може все покинути й піти за мрією, а всім іншим важко виділити бодай день.
Ореноль замислився, як краще пояснити свої думки Робсу, і коли вже дібрав потрібні слова, з темряви раптом долинув гамір.
Робс підхопився й побіг на ті звуки, Ореноль підвівся й пішов слідом. Почулися радісні вигуки. Посеред скупчення смолоскипів Ореноль побачив велетенський віз, а біля нього — збудженого чоловіка, який кричав:
— Мій хазяїн, падлюка затята, не хотів давати воза. А я кажу: «Мені лебідки в руках нести, чи що?». А він мене обізвав божевільним. Це хто ще божевільний?! Без мене цей віз йому навіщо здався? Та й він ще одного воза має! Я кажу, хай буде віз мені платнею за чотири роки служби. Чим йому погано? Але ні, затявся, та й годі. Довелося мені ще йому заплатити!
— Тобі не заплатив, ще й за воза гроші взяв? Справді, падлюка твій хазяїн. Гірший за наґа!
— Еге ж. Але хоч совість мав, узяв лише пів ціни.
— А де ти гроші взяв на ті пів ціни? Платні ж ти не отримав, кажеш?
— Мені дуже допомогли товариші-наймити.
— А, ти в них виграв! Але ти мав свого воза. Коли ми роз’їжджалися звідси, ти на нього поклав лебідки. І куди ж твій віз подівся?
— Ох, і не питайте.
І шукачі із шаленим реготом взялися до лебідок — величезних, підхожих до величезних зміїв.
Ореноль дивився, як шукачі зі стогонами тягають і закріплюють важезні лебідки, і знову подумав, що вони дивовижні мрійники. Он один навіть чотири роки гарував без платні, аби тільки зберегти лебідки, але весело сміявся, розповідаючи про свої поневіряння. Якби так легковажно поводився юнак, Ореноль ще зрозумів би. Але цьому чоловікові на вигляд було років із сорок.
На спині небоплава могли виявитися неймовірні скарби, але не було певності, що шукачі їх спустять на землю, а не подивляться й повернуться з порожніми руками. Нікому ще не вдавалося видертися на небоплава. Тож ніхто й гадки не мав, що там за скарби та із чим доведеться зіткнутися в руїнах. Оренолю кортіло попередити їх, мовляв, не варто засмучуватися, якщо на спині летючої риби вони нічого не знайдуть.
В очікуванні нагоди заговорити із шукачами Ореноль підслухав їхні розмови й зауважив, що про коштовності й гроші вони не говорять. Скидалося на те, що їх більше приваблює сама пригода — піднятися на спину небоплава. Поки монах міркував над тим, з якими напучуваннями варто звернутися до відчайдухів, приготування до польоту завершилися. Мотузки розплутали та охайно склали. Шукачі скарбів напружено чекали на появу небоплава. Ореноль усвідомив, що його поради зараз тільки заважатимуть, і вирішив триматися подалі.
Робс, оглянувши спорядження, полегшено зітхнув і подивився на схід. Ореноль почув його слова:
— Можна було б злітати випробувати зміїв, але хай уже буде, як буде. Краще поснідати. На голодний шлунок дива не вчиниш.
Стомлені чоловіки заходилися збирати хмиз, діставати посуд і харчі. Робс, витираючи піт із чола, підійшов до Ореноля.
— Преподобний, ви теж, мабуть, зголодніли. Поки варять, випийте хоч вина. Наші молодики й вино принесли.
Ореноль не міг не спитати:
— Хтось покинув усі справи, щоб доправити в долину їжу й вино?
— Що? Виходить, так.
— Робсе, вам і вашим товаришам хіба ніхто не казав, що ця війна нечувано страшна й що Північ на волосинці від загибелі?
Робс щасливо гигикнув. Він відшукав-таки глечик з вином, і його обличчя посвітлішало. Подав монаху чарку й недбало кинув:
— До загибелі Півночі мусимо здійснити свій задум.
Ореноль не знав, як відповісти, і стулив рота. Робс налив вина, Ореноль випив.
Монах ні в чому не звинувачував шукачів, але сам не був здатний на таке ставлення до життя. У Великому храмі Хаінся ніхто, крім Ореноля, не погодився вирушити в далеку небезпечну подорож, щоб подивитися на підкорення небоплава, тож храм відрядив його. Та навіть тут, у долині Байсо, усі думки Ореноля були прикуті не до скарбів у руїнах, а до війни, що розгорталася на півдні.
Але, звісно, усі змінюються. Невдовзі Ореноль забув про війну.
У холодне нічне небо здіймалися струмені тепла.
Те, що спершу здалося Само Фей скелястою горою, зблизька більше нагадувало вулкан. Але це припущення не вдовольнило Само. Вона придивилася пильніше й збагнула, що перед нею — згусток гарячого повітря завбільшки як гора. Це її дуже здивувало.
Видовище було казкове. З лісових хащів вилітав стовп тепла. Його довжелезні струмені змішувалися з темним холодом, тепло розмивалося й послаблювалося, але все одно сягало значної висоти.
Само трохи поміркувала, потім легенько поплескала Хмару-громовицю по зашийку й пробурмотіла кілька слів. Тигр роззирнувся, знайшов стежку й рушив, а за ним, гучно тупаючи, сунули двадцять двоє дуоксінів.