Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 54)
Лише Сомеро Макероу дивилася на сестру з тривогою. Більшість тих, хто знав Віас, вважали її жінкою найвидатніших чеснот. Але Сомеро знала про неї більше, ніж будь-хто. Миттю збагнула, на що націлилася сестра.
Віас просто сяяла, стоячи на підвищенні для виступів. А похмура Сомеро думала: «Сестричко, доступ до посудин із серцями здобудемо не “ми”. Він дістанеться тобі, чи не так? Ти прийшла, щоб увести в оману всіх жінок, відсторонити їх і розчистити собі шлях. Якби ти захопила Вежу сердець, ні з ким не узгодивши своїх дій, жінки не змовчали б. А тепер вони повірили, що отримають владу над знищенням сердець, владу над хранителями. І хвалять тебе. Яке ж ти чудовисько!».
Можливо, між сестрами існує незбагненний зв’язок, і завдяки йому Віас щось відчула й глянула на Сомеро. Але та саме опустила голову, і побачити її обличчя Віас не вдалося. Вона не стала витрачати час на підглядання за сестрою і повністю віддалася вислуховуванню лестощів. Тим часом Сомеро, так і не піднімаючи голови, подумала про зниклу Каріндоль та очільницю Дусену, яка, імовірно, була вже мертва. Її охопила нестерпна журба. Та викрити лиходійку Віас вона не могла. Каріндоль або Хваріт, без сумніву, наважилися б, але Сомеро була не такої сміливої вдачі.
Глибоко зажурена, вона думала: «Ти завжди любила увагу, сестро. Ще б пак, усім подобається хвала. Але ти без неї жити не можеш. Тих, хто тебе не хвалить чи зневажає, ти готова порвати на шмаття. Зараз ти сяєш від щастя. Яка щира радість! Що ж, радій, сестричко, поки є привід. А мені здається, що наша сім’я падає у прірву».
Побачивши, що від Будинку зібрань біжить вояк, Дзюер збагнув: це і є знак. Ще до наближення вояка він дістав з-за пояса молоток. Торговець, який так довго вмовляв Дзюера щось купити й був майже впевнений, що розтопив його душу, переполохався й пообіцяв добре скинути ціну. Проте Дзюер не подякував йому за люб’язність.
Вільною рукою виймаючи з кишені пігулку содраку, він послав потужні мислевислови.
І з найближчих провулків та широких вулиць до Вежі сердець поспішили вояки, які чекали на його наказ.
Містяни не встигли навіть здивуватися. Вояки, прийнявши содрак, стрімко кинулися до Вежі сердець. Невдовзі вона була оточена. Дзюер на чолі особливого загону з ретельно відібраних дружинників підбіг до головного входу та вдерся всередину.
У Вежі сердець нікого не було. Дзюер сподівався зустріти спротив, тому трохи здивувався. Але без зайвих вагань повів загін сходами нагору. Йому було відомо, що сходи довгі й круті, тож він зібрався полонити всіх хранителів, поки триває дія содраку. До десятого поверху ніс у душі жалюгідне переконання, що є героєм, визволителем Богині. Тому вирішив порушити вимогу Віас — не зачіпати холодової «шафи» без неї.
«Ти сама хочеш стати героїнею? Гм. Тоді чому пішла на те засідання? Обговорюєш там з іншими жінками, як вам верховодити? Ні, Віас, нічого в тебе не вийде!»
У Дзюера зашаруділа луска від радісного збудження. Саме через це збудження він до дванадцятого поверху не помічав, що Вежа здригається. А відчув це, зрештою, лише тому, що один із дружинників схопив його за руку й зупинив.
— Дивно, пане Дзюере. Вежа тремтить!
Дія содраку вгасала, але Дзюер вирішив затриматися. Приклав долоню до стіни й зауважив, що дружинники не дарма хвилюються. Цілу будівлю проймав дрож. Дзюер дослухався до звуків.
Луска по всьому його тілі різко стала сторч.
— Спускайтеся! Мерщій униз!
Перш ніж він закінчив мислевислів, дружинники теж почули страшний гуркіт з вищих поверхів Вежі й побачили, як він твориться.
Неперевершений, точний розрахунок. Сходи затопив бурхливий потік води, який не сягав посудин із серцями на полицях, але міг збити з ніг наґів. Дзюер зрозумів, що втекти неможливо. Виразно уявив, що коїться на недосяжно далекій вершині Вежі. Нечіткі мислевислови, які долинали з міста, підтвердили його здогад.
На вершині Вежі сердець, на висоті пташиного польоту, самотньо стояв хранитель Серізма й без перестанку стягував вологу з небес над Кібореном довкола Хатенґраджа. Слухняні чорні хмари стрімко сунули на його поклик, скупчувалися над містом, затуляючи небесну синяву. Вигляд хмар, які рухалися, мов живі істоти, нажахав усіх хатенґразців.
Серізма викликав із цих хмар дощ і спрямовував його на Вежу сердець. Зливаючись на сходах в єдиний потік, дощ перетворювався на водоспад.
РОЗДІЛ 14
КРИВАВІ СЬОЗИ
На шостому році правління Королеви-з'єднувачки в Калідо з'явився один доккебінський старійшина. Він назвався Загадкарем і запропонував місцевим жителям загадку, а тому, хто розгадає, пообіцяв велику винагороду. Загадка була коротка: «Яке плем'я втратило Бога?». Усім здалося, що відповідь очевидна. «Дуокісни!» — відповідали калідосці. Проте Загадкар сказав, що вони помиляються. І тим, хто дав неправильну відповідь, накапостив. Особливої шкоди Загадкар не заподіяв, лише трохи полякав і поморочив. Наприклад, прокидається чоловік серед ночі й бачить, що зі стелі на нього дивиться здоровенна пика. Калідосці втомилися від розваг Загадкаря. Перебрали всі відомі племена — людей, доккебі, леконів, наґів. А Загадкар вимагав пояснити, чому вони так уважають. І ніхто не міг розтлумачити свою відповідь. Капості Загадкаря ставали дедалі паскуднішими, і мучив він усіх мешканців Калідо без розбору так, що несила вже була терпіти. І вирішили вони якось прогнати Загадкаря. Але, на лихо, Загадкар був старійшиною, а не живим доккебі. Щоб позбутися його, потрібно було вигнати з Калідо всіх доккебі, а мешкало їх там чимало. Відбувалося це на початку Великого завоювання, коли ще доккебі були розсіяні по світу.
Королева-з'єднувачка спровадила до стражденних жителів Калідо посланця з особливими повноваженнями. Дізнавшись про це, калідосці зраділи, але водночас і сполохалися. Зазвичай королі шлють таких посланців туди, де вирує чи війна, чи повстання, чи якесь лихо, а не через подібні дрібниці. Але матері переляканих витівками Загадкаря дітей та юні діви, які мало не щодня непритомніли від страху, чекали на посланця з надією.
Але коли посланець нарешті прибув, калідосці були спантеличені ще дужче. Адже це був лекон. Лекон на ім'я Ленука був другом королеви, з яким вона зблизилася під час будівництва так званих чотирьох див Королеви-з'єднувачки. Усі були здивовані тим, що розгадувати загадку прислали лекона. Навіть найсильніший у світі воїн-лекон не міг нічого вдіяти з доккебінським старійшиною. Та Ленука без зайвих слів пішов до Загадкаря, і той запропонував йому ту саму загадку. Ленука лише глипнув на нього й закричав громовим голосом:
— Забирайся геть!
Загадкар щез і не повертався більше. Ленука, не зважаючи на ошелешених калідосців, подався назад, до королеви. А після його відбуття почала ширитися дивна чутка: мовляв, коли Загадкар щез, Ленука бурмотів собі під ніс: «Так, це не дуоксіни». Але невідомо, чи це правда. А в калідосців залишилася ще одна загадка.
Ніхто так і не дізнався, яку саме винагороду обіцяв Загадкар.
З ДАВНЬОЇ КАЗКИ КРАЮ КАЛІДО
У долині Байсо, що в Кіджунських горах, на світанку, коли ще й не починало розвиднятися, сновигали кілька вогників смолоскипів. Перескакуючи з місця на місце, блимаючи навіть під час коротких зупинок, вогники красномовно свідчили: там щось відбувається.
Найбільший смолоскип тримав чоловік, який гасав сюди-туди мов навіжений. Він мав вигляд людини, але повадками нагадував доккебі. А кричав так грізно, як уміють лише лекони. Угамуватися йому допомогла б назька стриманість, але цією чеснотою, на жаль, він не володів. Украй збуджений, аж волосся стояло сторч, чоловік напосідав на товариша:
— Скоро світанок! І чому його досі немає?!
Товариш безпорадно вдивлявся в небо на сході. Зірки випромінювали яскраве синювате сяйво, і ознак наближення світанку помітно не було.
— Наберися терпіння, Робсе. А щодо світанку... Часу в нас достатньо. Набалакаємося досхочу. Зірки навіть не починають тьмяніти.
Робс теж глянув на схід і був змушений погодитися. Та нетерплячка не відпускала його.
— Трясця! Якщо ці стотрикляті лебідки не прибудуть вчасно — кінець усій справі! Наступний небоплав пролітатиме за кілька місяців! І тоді теж наґи можуть нам напаскудити.
Товариш Робса замислився, чи відрізняється лайка «кляті» від «стотрикляті», і відповів:
— Прибудуть. На все потрібен час. Він щиро тішився запрошенням у долину Байсо. Невдовзі прийде й привезе.
Робс пхекнув і міцно стиснув губи. Від нетерплячки палав не він один. Решта чоловіків з гурту теж повнилися нетерпінням і напруженням.
Це були шукачі скарбів на спинах небоплавів. Такий пошук скарбів відрізнявся від звичайного не лише тим, що доводилося не копати вглиб, а злітати у височінь, а ще й тим, що здобути скарби можна було напрочуд швидко. Саме це й збирався довести того дня Робс. Він розраховував упоратися за пів дня. Задум полягав ось у чому. Усі шукачі скарбів на спинах небоплавів перед світанком зійдуться з усіх усюд у долину Байсо. До сходу сонця вони готуватимуть спорядження — лебідки, мотузки, повітряних зміїв, ножі. Незабаром, за передбаченням Робса, з’явиться небоплав. І шукачі, вже повністю готові, блискавично піднімуться йому на спину. З такою швидкістю діють не шукачі пригод, а грабіжники. Але ціль була рухома, а через підступних наґів подорожі північними землями стали дуже небезпечні. Тож Робс розсудив, що не можна марнувати жодної хвилини.