Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 66)
Свачі розгнівався, і Кару, щоб відвернути увагу Сомеро, швидко запитав:
— Але чому? Усі прилади й речовини для дослідів зберігаються, мабуть, як і раніше, у спальні пані Віас.
— Так і є. Віас спить у старій спальні. А ця має інше призначення.
Сомеро дістала з-за пазухи в’язку ключів. Не вважала себе очільницею, але вже четвертий рік поспіль управляла домом, тому тримала всі ключі при собі.
Не вагаючись, Сомеро відімкнула двері й увійшла. Кару й Свачі поморщилися від смороду крові, який раптом ударив їм у ніздрі.
Зі спальні полилося неприємне сперте повітря. Навіть у чоловіків, які побували в бувальцях, луска стала сторч від нестерпного смороду. Вони не наважувалися ввійти, щоб не зомліти. Сомеро поквапила їх:
— Мерщій! Бо сморід розповзеться будинком!
Кару й Свачі не стали опиратися наказу жінки й увійшли. Сомеро хутко зачинила двері за ними. І наступної миті Свачі заверещав з переляку.
Кару обернувся до нього. Свачі не було видно. Кару розгубився, стиснув кулаки. І раптом збагнув, що Свачі впав навколішки.
— Що з тобою?
Свачі, не в змозі говорити, підняв руку, на якій стояла сторч уся луска, і вказав на щось. Кару подивився в тому напрямку й затамував подих.
Він не відразу розібрав, що бачить перед собою.
Це був наґ, прив’язаний до стільця. Але більше він був схожий на купу м’яса, тому що його піддали жахливим катуванням. Очі йому викололи, і з порожніх зіниць збігала густа кров.
Кару сперся на стіну. Його луска скажено шурхотіла. Сомеро сказала здавленим голосом:
— Моя сестра вчена, ви ж знаєте. Вивчає, як завдати найсильнішого болю. Хоче винайти спосіб швидкого та дієвого покарання для хранителів. Тіла наґів відтворюються, тому можна безкінечно проводити які завгодно досліди. Одного піддослідного їй цілком достатньо. Помилуйтеся на успіхи моєї сестрички-розуміниці. О Богине! І як я тільки дозволила, щоб у нашому домі відбувалися такі страшні речі!
Кару замахав руками, наче потопельник, відштовхуючись від стіни.
— Хто цей чоловік?
— Спитай у нього сам.
— Він живий?!
— Звісно. Як же Віас проводить на ньому досліди?
Кару не зміг звернутися до катованого. Свачі, який і досі стояв навколішки, насилу мислемовив:
— Хто ви?
— Хранитель Ботрін, — почулася навдивовижу спокійна мислевідповідь.
Зляканий Кару зиркнув на Сомеро. Проте вона відвернулася, щоб не дивитися на мученика. Свачі знову мислемовив:
— Ми — Свачі й Кару, Пам’ятаєте нас, преподобний?
— Добре пам’ятаю. Це вас ми обдурили.
— Так. А як з вами все це сталося? О... Зачекайте, я вас спершу відв’яжу.
Свачі підвівся з колін, але Ботрін заперечив:
— Ні, не треба.
Свачі зупинився, і жива купа закривавленої плоті мислемовила далі:
— Не треба. Я на це заслужив. Це моє покарання.
— Покарання?
— Жених, який не захистив своєї нареченої, заслуговує на покарання. Віас — найкращий кат. Така винахідлива, смілива. Мені з нею пощастило.
— Що ви таке мислемовите? Так не годиться!
Я вас звільню, допоможу вам відновитися!
— Будь ласка, не треба!
Від потужного мислевислову Ботріна у Свачі заболіла голова, і він мимохіть відступив. Ботрін пом’якшив мислемовлення:
— А ви хіба не хочете мене покарати? Де ж ваша ненависть до мене?
Свачі відібрало мову. Він подумав про Каріндоль, заморожену в холодовій «шафі».
— Я ненавиджу тих, хто ув’язнив Богиню, — мислемовив Кару. — Але такої долі вам не бажаю. Ми врятуємо Богиню, і ви перепросите в неї.
— Мені здається, цілий світ ненавидить мене.
— Це не так, Ботріне.
Ботрін послав мислевислів, подібний до усмішки. Кару роззирнувся й мислезапитав:
— Чому ви не чинили опору за допомогою божественної сили? Ви ж маєте таємне ім’я!
— Я зараз сліпий, тому не можу. А ще, як я вже пояснив, я вирішив прийняти покарання.
— Якщо ви заслуговуєте на покарання, його повинна здійснити Богиня, а не ця навіжена Віас!
— Я такий нікчемний, що не заслуговую на увагу Богині. Раз ви прийшли, хочу дещо попросити. ... Каріндоль... Урятуйте її!
— Так ми й зробимо. Але спершу врятуємо вас.
— Облиште мене. Каріндоль важливіша.
Кару й Свачі не розуміли, чому Ботрін згадує саме Каріндоль, а не Богиню. Ботрін пояснив:
— Каріндоль вагітна.
У Свачі шалено зашурхотіла луска.
— Мене призначили наглядати за холодовою «шафою». Одного разу я знайшов під ногами в Каріндоль лусочку. І здогадався, що вона вагітна. Гадаю, холод сповільнив розвиток яйця.
Ботрін послав у свідомості слухачів свої спогади, щоб вони побачили й відчули те саме, що й він.
— Богиня ув’язнена в тілі Каріндоль через те, що душі Каріндоль у тому тілі немає. Душа може існувати без плоті, а тіло без душі — не може. Вагітність — дивовижний стан. До того, як затвердне шкаралупа яйця, зародок і матір — одне тіло й водночас два окремі тіла. У тілі вагітної містяться дві душі, навіть якщо вважати матір і ненароджене дитя одним тілом. Тож навіть коли душа Каріндоль залишила її тіло, душа зародка нікуди не поділася.
— Душа зародка?!
— Авжеж! Богиня може вийти з тіла Каріндоль. І сила повернеться до неї. То чому вона досі не звільнилася? Я бачу два пояснення. Можливо, тіло матері та яйце все-таки слід уважати окремими тілами. Якщо річ у цьому, Богиня може звільнитися лише ціною смерті Каріндоль. Або, можливо, душа дитини ще не дозріла. Тоді Богиня звільниться пізніше. Та коли в тілі Каріндоль залишиться душа дитини, може статися мертвонародження. Коли я попросив вас урятувати Каріндоль, я мав на увазі порятунок дитини.
Свачі скоса глянув на Кару й помітив, що той надзвичайно збуджений. Кару випалив:
— Нам потрібно...
— Так. Потрібно випустити душу Каріндоль з Ґа-лотека й знову поселити в її тіло. Не знаю тільки, чи це можливо...
— Я зрозумів.
— Дякую. Тепер я безтурботно віддамся покаранню.
— Ні. Ми не можемо вас тут залишити.
Ботрін закрив свідомість. Хоч як старався Кару, Ботрін не чув його мислевисловів. Він усміхався. Якби не криваві сльози, які невпинно стікали щоками, він мав би щасливий вигляд.