Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 52)

Запустивши в небо дві вогняні кулі, кожну завбільшки як гора, Жар знесилено повалився на землю. Його тіло зіщулилося й зім’ялося. З носа виривалися язики синього полум’я. З тихим ревінням він обернувся.

Там стояв, склавши долоні, Рюн Фей. Його очі, звернені до трьох сонць, були заплющені. Жар палко мовив:

— Ну що, кінець?

Рюн Фей повільно опустив голову. Розплющив очі й кивнув. Потім узяв барило з водою і сказав:

— Так, це кінець.

Від початку битви Рюн опускав з небесної висоти на землю вологу, напоєну сонячним теплом, і зробив так, щоб гаряча волога не могла повернутися в небо. Він облився водою з барила. Вода теж нагрілася, тому Рюн не змерз. Витираючи підборіддя, він сказав:

— Найближчим часом уся волога триматиметься Рюн глянув під ноги й зауважив, що тінь дивним чином розсіюється. Знову підняв очі до неба, обережно, скоса, глянув на три сонця. Яскраве потрійне світло нестерпно сліпило. Навіть забарвлення неба змінилося. Скажений небесний жар котився небом, розбурхуючи вологу, яку стягнув до землі Рюн. Небо стало схоже на дуоксіна.

— Які страшні сонця! Забагато тепла тут зібралося. Сьогодні вдень, найпізніше, завтра вранці, із землі здійметься буревій. Коли битва закінчиться, влаштую дощ, щоб трохи все охолодити.

— Залиш як є.

— Залишити?

— Хай усе тут позмітає.

Рюн кивнув. Здаля почулося громоподібне кукурікання, і Рюн сказав:

— Треба йти до Ласу.

Ласу надривно викрикнув, аж в очах лопнули судини:

— Тварюки! Що, не вмієте пітніти? Щоб ви всі повиздихали!

А лекон, який стояв біля нього, повторив те саме, але в кілька разів гучніше. Його голос розійшовся полем бою, і північні вояки зрозуміли, що це знак іти в наступ. Усі люто заревіли.

Наґи не перетинали Кордон, бо не могли підтримувати тіла завжди однаково теплими. У північних землях вони мерзли. Але це не означало, що в них постійно була холодна кров. Ласу помітив цю особливість наґів і вигадав новий спосіб їх здолати. Він припустив: якщо наґи ціпеніють на холоді, те саме з ними відбуватиметься й від надмірного тепла. І вирішив, що можна спробувати нагріти Кіборен — і без того найгарячіше місце у світі. Ласу розумів, що багато людей і леконів перегріються й зомліють, та водночас припустив, що наґи, не здатні пітніти, мучитимуться значно дужче.

І ось північне військо під пекучими променями трьох сонць рушило в наступ.

Наґи застигали від самого погляду на блиск трьох сонць. Шалені теплові плями доводили їх до божевілля. Ласу розраховував, що наґам нашкодить спека, але яскраве світло заважало їм дужче. Вони втрачали зір. Три сонця стрімко проганяли з Кіборену тінь. Щойно затінені клаптики землі захоплювало сонце, земля нагрівалася, й утворювалися теплові вихори, які сліпили наґів шести полків, зосереджених в одному місці. Якби наґи мали серця, вони калатали б щораз швидше. Їхні тіла нагрівалися, кров закипала. А випустити зайве тепло вони не могли. Десять тисяч наґів купно втратили розум у жорстокому пеклі та яскравому сяйві. Не могли нічого вдіяти, скуті жахом і відчаєм. Колодязь свідомості кожного висушили троє сонць. Жоден наґ не міг навіть розрізнити, ворог перед ним чи товариш.

Наблизившись до назьких полків, сіверяни заклякли від подиву: наґи різали й рубали одне одного.

У їхніх очах усі постаті навколо були гарячі. Сплутана свідомість підказувала, що вони в оточенні безбожників. З безгучними зойками вони за-махувалися сайкерами на будь-кого, хто траплявся під руку. Гострі леза продиралися крізь луску й пускали гарячу кров, тож наґам здавалося, що перед ними — безбожники. Вони лютували дужче й далі вбивали один одного. Якийсь наґ злякався власної руки та знічев’я відтяв її. Страшно волаючи, він упав на землю, і на нього посипалися незліченні удари сайкерів.

Тим часом у тилу Рюн ще раз облився водою, намагаючись відволіктися від того, що коїли його одноплемінники. Та йому не вдалося. Чутливість драконодухого передавала видовище в його заплющені очі. Луска Рюна несамовито трусилася.

— Князю! — гукнув його Ласу.

Рюн відчув, що волога з тіла вже випарувалася, глянув на Ласу. Очі в того були червоні від утоми й напруження, але мозок мислив напрочуд чітко.

— Князю! Прямуйте до Актаґраджа!

— До Актаґраджа? Але ви без мене не знатимете, що відбувається.

Тіні на обличчі Ласу дедалі скорочувалися й на тлі яскраво освітленої шкіри темнішали, ніби риски, накреслені вуглиною на полотні. Ласу нетерпляче гримнув:

— Мерщій! Зараз чутливість драконодухого нам ні до чого! Зараз потрібен вогонь дракона! Вилітайте якнайшвидше. Містяни теж зварилися й нічого не тямлять. Жар кращий за холод. Вони не чинитимуть опору. Скористайтеся нагодою і зруйнуйте Вежу сердець!

— Вежу... Навіщо?

— Тоді загинуть не тільки містяни, а й усі вояки з Актаґраджа!

Кмітливість Ласу вразила Рюна, розум якого ніби затягнуло пеленою туману. Йому здалося неймовірним те, що в таку спеку можна зберігати голову такою холодною. Напівнепритомний Рюн покликав Асхваріталя. Дракон витягнув шию, запрошуючи сісти, проте Рюн не поворухнувся. Тоді Ласу підбіг з барилом води й облив Рюна. Наґа мов блискавка вдарила. Він суворо зиркнув на Ласу. А той відкинув порожнє барило й крикнув:

— Лети, лети вже Рюне Фею!

— Гаразд.

Рюн виліз на Асхваріталя, і дракон, випускаючи блискавки, помчав його над зеленим лісом, що плавився під трьома сонцями.

Серізма спантеличено дивився на змій. Такого він не бачив відтоді, як опанував зміїну мову.

Змії звивалися, виставляючи білі черевця, ніби на розжареній сковороді. Серізма не міг визначити, де закінчується послання, а де починається їхній біль. Старий хранитель Серізма зрозумів одне: в Актаґраджі відбувається щось жахливе. Він напружив усі сили й через змій твердо віддав наказ:

— Що там у вас сталося? Мислемов стисло!

— Тут спека. Гаряче. Тут безбожники! Вони нас оточи...

Змії раптово завмерли.

Ошелешений Серізма мовчки дивився на нерухомих змій. Здавалося, тривалий, нестерпний біль виснажив їх. Серізма навіть не міг думати про те, щоб скласти змій до глечика. Що йому хотіли повідомити? Невже безбожники вдерлися до актаґразької Вежі сердець? Значить, Актаґрадж упав? Серізма квапливо підвівся й заходився збирати змій. Недбало запхав закляклих плазунів у глечик і взяв інший — для спілкування з Кактусовим полком.

Серізма повторював виклики знову й знову, проте ніхто з Кактусового полку не відповідав. Не завдаючи собі клопоту збирати цих змій, він висипав на підлогу плазунів ще з п’яти глечиків. Келія перетворилася на кубло, де з шурхотом перепліталися сотні плазунів. Та жоден з них не передавав чийогось повідомлення. У Серізми жижки затрусилися. Щоб не впасти, він сів на стілець. Але відразу підхопився, вивергаючи лайку, — одна змія видерлася на сидіння. Серізма злісно пожбурив її на підлогу й усівся знову.

— Усі шість полків розбиті? Не може бути!

Він не йняв віри очевидному: одне втілення та один драконодухий знищили шість полків безсмертних наґів! Його розум відмовлявся це прийняти. Невже Жар повторив те, що сталося в давнину на острові Фесірон і в ущелині Акінсроу? У це теж важко було повірити. Бо тоді як би він захистив сіверян?

— Як? Як?!

Страх душив Серізму зсередини.

Тут, на висоті п’ятдесят п’ятого поверху, Серізма не лише бачив увесь Хатенґрадж мов на долоні. Через зміїні глечики він дізнавався, що відбувається по всьому Кіборену, ба навіть по той бік Кордону, у Великому храмі Хаінся. Хитромудрий досвідчений хранитель досі не зазнавав поразок і майже не виходив з високої келії, переконаний, що йому підкоряється цілий світ. Він без вагань присвятив кількадесят років здійсненню задуму, на який не наважився б звичайний наґ. І зрештою досяг мети, не виходячи навіть з келії на п’ятдесят п’ятому поверсі.

Але тієї миті, коли змії передали погану звістку й заклякли, Серізма відчув, як світ різко стиснувся. Висота раптом викликала в нього тривогу й острах. Стіни, до яких він мало не приріс, ніби грозилися розчавити. Келія перетворилася на в’язницю.

Серізма підвівся. Наступаючи на змій, старий хранитель бездумно побіг до вікна, ледь не збивши головою ринву, коли вистромився в отвір. Важко дихаючи, він дивився в небо. Глянути вниз бракувало сміливості.

Тверда воля Серізми не дозволяла йому так легко здатися. Хранитель наполегливо намагався вкласти луску, яка шалено шурхотіла. Доволі довго сварив сам себе, та нарешті ухвалив рішення:

«Усе станеться, як задумано. Нікому не вдасться скасувати наш успіх. Тому що я так хочу!»

Серізма глянув униз.

Від такої висоти в будь-кого луска стала б сторч. Серізма щосили вчепився пальцями в підвіконня. Колись він безжурно визирав у вікно, і висота плекала в ньому жадобу влади та надихала. Нині йому було страшно. Серізма уявив, як падає, позбавлений опори, і здригнувся. Із зусиллям відновив душевну рівновагу, обвів поглядом дахи й дороги міста. Вулиці, якими його нога ступала востаннє десятки років тому, були рідні й звичні. Серізма заспокоївся.

Аж раптом він побачив дещо дивне.

До Вежі сердець наближався загін вояків. Загін розділився на малі гурти, щоби пройти непомітно, але від очей Серізми годі було сховатися. Усі їхні переміщення він бачив мов на долоні. Вони просувалися до Вежі.

Стривожений Серізма замислився. Це могли бути вояки із Червонодеревного полку, які прийшли боронити Вежу, бо безбожники вже підібралися до Хатенґраджа. Але Серізма за мить відкинув це безглузде припущення. Безбожникам не вдасться вдертися в Хатерґрадж. Та навіть якби це й трапилося, навіщо загонові розділятися?