Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 51)

Тінахан роззирнувся й помітив, що гори вже позаду, а трохи на віддалі сидять Біхьон і Нані. Наближаючись до Біхьона, Кейґан сказав ще дещо:

— Тінахане, забудь про це.

— Забути?

— Так, будь ласка, забудь. Коли все закінчиться, коли загін із провідника, захисника й чарівника більше не буде потрібен, я піду від вас назавжди. Ви за життя ніколи мене не зустрінете. Але наостанок я все про себе розповім. Обіцяю. А поки просто забудь.

Тінахан не був певен, чи вигідна така угода. Та відстань до Біхьона швидко скорочувалася, і нечутно перешіптуватися ставало дедалі складніше. Тож Тінахан коротко кинув:

— Згода.

Почався новий день битви при Актаґраджі. Битися того дня належало Вишневому полкові. Той бій спантеличив вояків, бо видався надто легким.

Зіткнутися довелося вже не з тим північним військом, яке спритно відбивало щодня по одному з шести свіжих назьких полків. Того дня сіверяни здавалися розгубленими, млявими й божевільними. Такими наґи пам’ятали безбожників до того, як у них з’явилися потужні покровителі — Жар і Князь-блискавка. Навіть погода була не така, як попереднього дня. Повітря стало гарячим, яким і мусило бути в Кіборені. Тому наґи могли рухатися швидко.

Воєводи-хранителі стояли в щільному колі вартових, які мали захищати їх від убивць у доккебінсь-ких шапках-невидимках, і не знали, що й думати. Князь-блискавка, Рюн Фей, не охолодив повітря вночі, як досі. Рядові північного війська безладно метушилися й галасували, і можна було зрозуміти, що драконодухий більше не управляє ними. Без підтримки Рюна вони були безпорадні. Насилаючи вітри на Жара, який лютував на відкритому місці та вивергав струмені вогню, воєводи-хранителі за можливості перекидалися мислевисловами.

— Що це сталося з Рюном Феєм?

— Хтозна. Але якщо в них щось негаразд, чому не відступають? Чому приймають бій?

— Тривожно мені якось. Пильнуймо повітря. Потрібно стежити, чи не починає холоднішати.

Але повітря не втрачало тепла. Сонце піднялося вище, зробилося ще гарячіше. Наґів це пожвавило, а їхніх супротивників, навпаки, послабило. Наґів просто переповнювала сила. Скрізь тільки й чулися просякнуті кров’ю крики болю.

У лісових хащах від кінноти користі немає. Тому кінні вояки спішилися та вийшли на бій, розмахуючи зазубреними мечами. На чолі йшов Ґвальхайд Ґ’юріхар зі своїм важким мечем — вмістищем багаторічного бойового досвіду. Зі вправністю великого князя не міг зрівнятися ніхто ні з північного війська, ні з Вишневого полку. Важкий меч крутився, рубав, колов. Простромлював, різав, трощив. Наґи призвичаїлися до такого бою і не виймали з ран зазубрених мечів. Та невдовзі второпали: меч Ґвальхайда — не те саме, що зазубрений меч. Устояти перед його жагою назької плоті вони не могли. Наґи скаженіли, відчайдушно гатили сайкерами по важкому мечу, та він завиграшки витримував ці удари, а легкі сайкери просто відскакували від нього.

Ґвальхайд одним махом розрубав голову чергового наґа й зупинився на мить, щоб відхекатися. Поблизу не лишилося жодного живого ворога, а ті, що були на віддалі, шукали собі зручніших супротивників. Тому Ґвальхайд отримав хвилину на те, щоб перепочити й витерти закривавлену руку об одяг.

Зненацька старому воїнові стало нестерпно гаряче. Він роздратовано скинув залізний шолом. На відміну від бороди, просоченої кров’ю, волосся під шоломом було білосніжне. Старий воїн навіть розпустив його, хоча досі воно було зібране в ґулю на тім’ї. Але пасма прилипли до шиї та пліч, і Ґвальхайд роздратувався дужче.

У Кіборені встановилася задушлива спека.

Тривала жорстока битва розігнала всіх звірів з околиць Актаґраджа, тому ліс повнився не звичайними звуками природи, а дзеленчанням зброї, завзятими вигуками й моторошними стогонами. Від зіткнення клинків навсібіч летіли іскри, усе навколо просякнув нудотний запах розігрітого заліза, що змішався зі смородом крові й поту. Суміш запахів війни була добре знайома Ґвальхайду. Але його нюх уловлював у цьому куточку Кіборену ще один дивний запах — незбагненно гнітючі пахощі лісу, які навіювали лиховісне передчуття.

Ґвальхайд змахнув із чола мокре сиве пасмо й зітхнув. На клинку важкого меча він помітив налиплі зламані лусочки й хотів був їх прибрати пальцями, але відсмикнув руку. Меч, який здолав безліч сайкерів, розжарився так, наче побував у горні.

Навколо все трохи стихло, наче битва віддалилася. Але Ґвальхайд не поспішав повернутися до бою. Прихилився до дерева й заходився протирати від поту засмаглі шию та руки.

У молоді літа, коли він так прагнув жити праведно й бути корисним, Ґвальхайд часто замислювався над тим, що звання великого князя насправді є дозволом на вбивства. І це бентежило його душу; ця думка ніколи не полишала його. Для того, хто носить звання великого князя, праведність завжди недосяжна.

Але нині, коли волосся вкрив іній років, Ґвальхайд усвідомив, що розважливо відмовився б від можливості повернутися в молодість. Бо йому до нестями набридли ці переживання через добро і зло.

Тому, хто просить дозволу на вбивство, доведеться просити й дозволу на життя.

«Я нестиму свій гріх до скону», — подумав Ґвальхад і глянув у небо. І з важким мечем напереваги шугонув, мов хижий птах, у самісіньку гущу битви.

Небо було ясне й чисте. Кіборен тремтів у сяйних хвилях гарячої спеки.

Спека стояла нестерпна.

Жар прибрав полум’яні струмені. Скориставшись розгубленістю воєвод-хранителів, він відстрибнув назад. Розвернувся й побіг, відштовхуючи північних вояків, ніби втікав. Беззахисні вояки, залишені без управління Рюна, яких і так одного за одним різали наґи, тепер страждали ще й від вогню Жара. Там, де пробігав Жар, натовп вояків помітно рідшав.

Один з воєвод-хранителів надарма мислемовив те, що було всім зрозуміло:

— Жар відступає!

Сторопілі воєводи-хранителі перезирнулися.

— Що за хитрість? Спершу Рюн Фей зник, а тепер втікає і Жар?

— От і добре. Можемо побризкати леконів дощем.

— Гадаю, не варто. Наші вояки відігрілися й відновили сили. Від дощу похолоднішає.

Воєводи-хранителі поспіхом порадилися і вирішили, що ліпше поки приготуватися до повернення Жара чи Рюна Фея. Навіть без участі воєвод-хранителів північним воякам велося вкрай сутужно. Подекуди лекони показували свою міць і відтісняли наґів, але переважно поле битви перетворилося на поле різанини. Скидалося на те, що воєводи північного війська покинули своїх вояків напризволяще. Раптом воєводи-хранителі помітили Секірі.

— Вони зараз відступлять. Може, задіяти решту п’ять полків і винищити всіх до останнього? — запропонував хтось із воєвод-хранителів.

Полковник Секірі з сумнівом оглянув ліс. Йому здалося, що припущення воєвод-хранителів правильне. Та він не був упевнений, чи достатньо виснажене північне військо. Секірі не давала спокою думка, що Рюн Фей кудись запропастився. Але спека не спадала. Отже Рюн не змінював погоди. Навіть якби він несподівано охолодив повітря, на сьогоднішню битву це вже ніяк не вплинуло б.

— Гаразд. Віддайте всім полкам накази виступати.

П’ять незадіяних полків, розташованих далеко від міста, завжди були напоготові. Щойно накази надійшли, полки прибули на бойовисько. Сіверяни захлинулися в потоках назьких лав. Воєводи-хранителі, які за цим спостерігали, не сумнівалися, що доля сіверян вирішена. Але Секірі не розслаблявся.

— Чого вони там валандаються?!

Секірі уявляв собі, що п’ять нових полків разом з Вишневим миттю повбивають безбожників, але приголомшливого успіху не було видно. Секірі зиркнув на воєвод-хранителів, поглядом вимагаючи пояснення.

— Мабуть, наґи забули, як битися на повну силу. Давно не було теплої погоди, — мислемовив один з них.

— Так, то холод, то раптом спека... Їм важко пристосуватися. Потрібен час, — підіграв йому другий.

Інші воєводи-хранителі підтримали товаришів. Наґи билися на холоді майже двадцять днів, і різка зміна погоди могла похитнути їхнє здоров’я. Зненацька долинув чийсь пронизливий мислевислів.

Перелякані воєводи-хранителі прикипіли очима до полковника Секірі. Той дивився в небо, вивергаючи мислевислови, сповнені страждання й жаху.

— Що з вами, пане полковнику?

Секірі з перекривленим від страху обличчям мислевідповів:

— Сонце! Сонце!!!

— Що з сонцем, пане полковнику?

— Їх на небі двоє!

Воєводи-хранителі здригнулися й підняли очі до неба. У мереживі гілля з густим листям насилу розгледіли те, про що мислемовив їхній полковник. І відчули те саме, що він.

З неба над Кібореном на них дивилися два сонця[6].

Жар стояв за північним військом, трохи зігнувшись у попереку й виставивши руки вперед. Не рухався, але здаля здавалося, що він перебуває в постійному русі, бо з його тіла струменів вогонь.

Усе полум’я, яке витікало з уособлення божества вогню, підіймалося вгору. Вогняні струмені проминали його живіт, груди, шию та обличчя, досягали маківки й відділялися. А в небі, у нього над головою, збиралися докупи. Вогняна куля більшала, а тіло Жара поступово всихало, ніби він витрачав усього себе на творення вогню. Ніхто не наважувався наблизитися до нього, пекучого, як ніколи. Охоплені жахом вояки могли тільки мовчки спостерігати.

Куля над головою Жара виросла до неосяжного розміру. Усі дерева поряд уже були обвуглені. Та Жар не збирався зупинятися. Уже здавалося, що горить саме повітря. Вітри з усіх усюд стікалися до Жара, шалено розхитуючи й з оглушливим тріском ламаючи гілля. Жара огорнула круговерть обірваних травинок і листків. Ліс корчився й розпачливо волав. Вітри видихнулися, земля двигтіла. Коли повітря нагрілося так, що мало не вибухало, куля нарешті перестала рости. Жар загарчав, видихаючи вогонь, підняв правицю. Куля вільно й нестримно злетіла в небо. І приєдналася до своєї сестри, яка вже проткала небо Кіборену. Куля стала третім сонцем.