Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 50)

Ошелешений Дзюер подивився на Віас. Та з крижаною посмішкою на вустах свердлила очима Ботріна. Цей погляд дуже його пригнічував, але він набрався хоробрості й заговорив знову:

— У тебе, Дзюере, гадаю, теж є мета? Що тобі пообіцяла Віас Макероу? Щось значне. Аж таке значне, що ти посмів ударити хранителя. Та невже ти віриш, що вона дотримається обіцянки? Я не радив би вірити їй. Настане день, коли ти пожалкуєш, що зв’язався з нею.

Віас набридло це слухати.

— Дзюере, бий!

Дзюер підняв молоток, і Ботрін заверещав:

— Не треба! Схаменися, Дзюере! Ти помилився, бо тобі бракувало знань про неї. Але можна все скасувати. Не доводь помилку до кінця! Звільни мене, і ми вкупі впораємося з нею. Цю жінку прислали готувати Хатенґрадж до оборони, а вона чомусь замість того, щоб виконувати наказ, полонить і катує хранителя. Вона замислила дещо воістину жахливе. Послухай мене, Дзюере!

Дзюер здригнувся.

— Дзюере! — жорстким голосом гукнула Віас.

Той міцно стиснув повіки й опустив молоток на потилицю Ботріна. Непритомний бранець упав разом зі стільцем.

Коли Дзюер розплющив очі й побачив на молотку кров і лусочки, у нього настовбурчилася луска. Йому відібрало мову. Віас поволі похитала головою.

— Ти трохи забарився.

— Ви...вибачте. Що робитимемо тепер? Як я вже застерігав вас, зникнення Ботріна викличе у Вежі сердець стурбованість.

— Його не можна залишати живим.

— Що?!

— Його треба вбити. А ми заберемо в хранителів силу й повернемо Богині. Ми звільнимо її!

Те, що казала Віас, частково збігалася з пропозицією Кару й Свачі. Ті двоє хотіли нацькувати впливові родини на хранителів, щоб змусити їх відпустити Богиню. А Віас замислила досягти цієї мети в інший спосіб.

— Сьогодні ми захопимо всіх хранителів у Вежі сердець у полон. Як ті падлюки чотири роки тому глупої ночі хапали жінок.

— У полон?

— Авжеж. І врятуємо Богиню. Якщо дозволити Ботріну жити, колись хранителі зможуть знову скористатися його вмінням визначати втілення. Лихо сталося саме через нього. Одного разу достатньо. Ми налякали безбожників, збагатилися. Вдруге такого допускати не можна. Годі схилятися перед хранителями.

Дзюер глянув на Ботріна. Від слів Віас йому стало млосно. А наґиня засміялася й мовила:

— Гм. Перепрошую, але слави я тобі не віддам. Я так довго чекала на це.

Так і було. Віас упродовж чотирьох років до дрібниць продумувала вбивство хранителя.

— Ти вже повправлявся, з тебе годі. Хочеш дивитися — дивись. Не хочеш — вийди з намету.

— Ви вб’єте хранителя Ботріна?

— Іди звідси, Дзюере Сене.

Прізвище, яке вона вжила, вплинуло на Дзюе-ра, мов чарівне заклинання. Він незчувся, як ноги понесли його до виходу. Віас гукнула навздогін:

— Пильнуй, щоб ніхто не вдерся.

Дзюер безпорадно кивнув і вийшов. Опускаючи запинало намету, встиг побачити, що Віас із сайкером у руці зробила крок до Ботріна.

Луска в Дзюера мимоволі зашурхотіла. І він різко смикнув запинало на себе.

Коли в проході під брамою Сіґуріатської платної дороги стихло відлуння лементу, помічник насилу підвівся з колін і пішов, не попрощавшись з подорожніми бодай поглядом. Кейґан гукнув його:

— Що робитимете, пане помічнику?

Той зупинився. Повільно обернувся, змахнув сплутане волосся з почервонілих очей і мовив, зазираючи в обличчя Кейґану:

— Ви про що?

— Варти більше немає. Як ви тут виживете сам-один? Ходіть з нами вниз. Там, на жаль, теж побували наґи й усе сплюндрували. Але там вам буде легше.

— Я залишуся тут.

— Ви... впевнені?

— Так. Моє місце тут. Варта не зникла. Тому що є я. Варта дбає про дорогу. А дорога не ходить за подорожніми. Я залишаюся.

— Ми можемо вам якось допомогти?

Помічник мовчки зиркнув на Кейґана. Тінахан збагнув, що це вияв презирства, і знітився. Помічник заговорив з відчутним зусиллям:

— Ви запам’ятали останні слова пані голови?

— Запам’ятав.

— І вони не сколихнули вашу душу?

Кейґан стиснув губи. Помічник склав шорсткі долоні в кулаки й запитав:

— Ви справді нічого не відчуваєте? Мабуть, у вас це було безліч разів, і ви переситилися почуттями. Але моя мати пам’ятала вас усе життя. Я хотів замінити їй вас. Кажуть, удови бачать у своїх синах покійних чоловіків. І я хотів дати матері те, чого вона не отримала від вас, — любов! Любов! Але вас ніхто не може замінити. Мати померла з обіцянкою на вустах: бути поряд з вами в наступному житті. Я не впорався, не замінив вас. І її передсмертні слова вас анітрохи не розчулили? Скажіть, батьку!

Тінахан зойкнув. Від невимовного подиву його пір’я настовбурчилося й огорнуло дитину. У Тіна-хана ледь голова не відірвалася, коли він зиркав по черзі то на помічника, то на Кейґана. А батько й син стояли нерухомо, наче скам’яніли, і дивилися один одному в очі. Тінахану раптом спало на думку, що Кейґан у старості стане схожий на цього помічника, і його пробрав моторошний холодок.

Кейґан з байдужим, безбарвним виразом насилу вичавив із себе:

— Кей... Я ж не помиляюся?

Помічник мовчав. Кейґан перевів погляд на обвалену стіну, потім знову на помічника.

— Гадаю, ти чекаєш на вибачення. Але я не вибачатимуся.

У помічника дрібно затремтіли плечі. Його очі палали такою гіркою люттю, наче він цієї ж миті міг кинутися на Кейґана. А той відвернувся й пішов, не прощаючись.

Тінахан безпорадно глянув услід Кейґану, що віддалявся в проході, потім на помічника, який важко осів на землю біля завалу. Та часу на роздуми не було, і Тінахан кількома кроками наздогнав Кейґана. За мить озирнувся й побачив, що укріплення вже далеко, а зіщулена постать помічника перетворюється на цятку. Той так і не зрушив з місця.

Голова в Тінахана йшла обертом від стількох запитань, що вирували всередині. Йому навіть кортіло спитати, з якого запитання краще почати. Нарешті він наважився й мовив:

— Як пані голова назвала тебе тією дивною мовою, щойно розплющила очі?

— Нікчемним крадієм. Вона говорила араджитською мовою.

— Що?

— Так, араджитською. Назвала мене злодієм і водночас ніби пожаліла, — терпляче пояснив Кейґан, не обертаючись до Тінахана й не сповільнюючи кроку.

— Пресвята Богине, не так швидко, благаю!

Тінахану не було видно Дитину в сідлі, й він пропікав спину Кейґана сердитим поглядом.

— Як сталося, що той старий вважає тебе батьком? Ти не міг би бути навіть його вітчимом, різниця у віці завелика. Що це означає? Ти справді його батько? Але як... Це ні в які ворота не лізе!

Кейґан мовчки крокував уперед. Тінахан замислився: чи варто чекати на відповідь наступні півтори доби, чи ліпше забути й іти спокійно. Кейґан заговорив саме тоді, коли Тінахан подумав, що не може обрати.

— У наґів не буває батька.

Тінахан напружився. І за мить збагнув, що відповідь Кейґана — цілковите безглуздя. Розчаровано застогнав, так само втупившись у потилицю Кейґана. Той сказав:

— Дивно, чи не так?

Тінахана переповнив гнів. Друга відповідь не додала йому розуміння. На третій раз Кейґан сказав уже не таку нісенітницю, хоча запитання й залишилося без відповіді.

— Он де Біхьон!