Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 49)

— Не знаю, може, і так. Та навіть якщо хтось вижив, він уже пішов звідти.

— Ні. Вони не йдуть зі своєї брами, поки живі. Чекають на мої вибачення. Той, хто вижив, не пішов. Чекатиме на мене, інакше й бути не може. Ґалотеку, повернімося туди!

Ґалотеку це остогидло, і він позбавив Джукведо доступу до вуст. Але тільки погіршив своє становище: Джукведо зопалу почав різко рухати іншими частинами його тіла. Рука несподівано дала йому ляпаса, груди припинили дихати. Ґалотек не знав, що вдіяти. Полковник Борак і вояки Бамбукового полку із жахом в очах дивилися на шанованого головного воєводу. Ґалотек так напружився, намагаючись відновити владу над тілом, що з нього мало не посипалася луска. Боротьба із самим собою затягнулася надовго.

Угамувавши Джукведо, Ґалотек ще доволі довго вгамовував свою лють. Грізним поглядом змусив нахабних витріщак — Борака й вояків — відвернутися.

Ґалотека роздирали сумніви, чи варто йому й надалі мати справу з Джукведо. Він непогано навчив наґів правил і хитрощів війни. Можна було впоратися й без нього. Більше з нього нічого було взяти. Поради Джукведо давав слушні, але Ґалотека виснажувала необхідність постійно ходити за вказівками Джукведо. Якщо Джукведо потрібно було кудись потрапити, Ґалотек мусив туди йти. Можна було подивитися на їхні стосунки й з іншого боку: Ґалотек будь-якої миті міг звернутися до Джукведо по підтримку, але ніколи не міг позбутися думки про те, що йому було б зручніше мати особистого помічника, хай навіть менш розумного, ніж Джукведо, та здатного переміщуватися самостійно. Приміром, це міг бути кмітливий Секірі з Кактусового полку. Секірі добре показав себе. Без порад Ґалотека чи Джукведо винайшов спосіб стримати Жара й Рюна Фея. Якби Ґалотек завів собі кілька таких помічників, то звільнився б від багатьох задач і клопотів. Із глибоким жалем Ґалотек згадав про справу, до якої досі не мав часу приступитися.

На четвертому році війни він так і не знайшов ані найслабшого сліду Наґожера, який відтяв голову Сеферін.

Віас глузливо сказала:

— Сестра Ґалотека — це та, якій Наґожер відтяв голову? А вона тут до чого?

— Сеферін була втіленням.

— Як це? Ти казав, що втіленням був Юсбі.

— Так. До нього. Я виявив усього три втілення. Сеферін, сестру Ґалотека, потім Юсбі, а потім уже Каріндоль Макероу. Пані Макероу, ви гадаєте, ми почали здійснювати свій задум п’ятнадцять років тому? Це не так.

— А коли все почалося?

І Ботрін розповів, як дізнався про свою чутливість.

Це сталося, коли він уперше побачив Сеферін. Вона прийшла до Вежі сердець зустрітися з братом. Сеферін хотіла попрощатися перед відбуттям з Хатенґраджа для служби в лавах лісових вартівниць. Ботрін тоді вже вийняв серце, але ще не здобув звання хранителя. Тож послушнику Ботріну доручили супроводити Сеферін до келії Ґалотека. На сходах послушника охопило дивне відчуття, яке він мало не сплутав із шаленою пристрастю. Коли Сеферін залишила Хатенґрадж, Ботрін ще кілька днів міркував, що б це могло бути. Але не впорався самотужки й звернувся до свого наставника Серізми. Той вислухав докладну сповідь Ботріна дуже уважно й виснував, що послушник наділений умінням визначати втілення.

— Тоді й зародився задум? — Віас нахилила голову до плеча.

— Так.

— І Ґалотек не заперечував? Як він міг дати дозвіл на заморожування сестри?

Ґалотек не заперечував. Навпаки, радо погодився. Хранителі збагнули, що Ґалотек має збочене нав’язливе бажання володіти сестрою. Він хотів поселити всередині себе її душу.

— І тому Юсбі відрядили на Північ. Пам’ятаєте Свачі й Кару, пані?

Коли прозвучали ці імена, Дзюер сіпнувся від подиву. Але Віас, яка зосереджено слухала Ботріна, цього не зауважила.

— Юсбі був старшим товаришем Свачі й Кару, досвідченим мандрівником, який напрочуд вправно захоплював свідомість. Серізма доручив йому віднести глечик зі зміями до Великого храму Хаінся. Юсбі не був посвячений у задум і вважав, що це потрібно просто для налагодження зв’язку між Півднем і Північчю.

— Скількох наґів і людей обдурив старий змій з Вежі сердець, годі й уявити...

— Так, важко злічити їх. Люди у Великому храмі Хаінся повірили Серізмі. Але я забіг наперед. Більше не квапитимуся, вибачте. Юсбі взяв глечик і хоробро рушив до Кордону. Проте дорогою зустрів Сеферін. Точніше, натрапив на вмирущу Сеферін, коли на неї напав Наґожер.

— Наґожер? Той, з казок?

Ботрін раптом настовбурчив луску.

— Це не казка. Наґожер існує, пані. Він того дня, як і завжди, підстеріг вартівниць, сповільнених холодом, і всіх порубав на січку. Остання під його меч потрапила Сеферін. Ось яке видовище постало перед Юсбі. Наґожер помітив його, схопив голову Сеферін і втік. Юсбі, не довго думаючи, за допомогою глечика передав зміїне послання в Хатенґрадж. Він упізнав цю наґиню.

— І завдяки цьому Ґалотеку вдалося доправити до Хатенґраджа обезголовлене тіло сестри.

— Так. Юсбі передав повідомлення й погнався за Наґожером. Ми опинилися в складному становищі: утілення загинуло, і в кого переселилася Богиня, ми не знали. Хотіли наказати Юсбі повернутися. Але не стали, бо вирішили, що все-таки було б непогано, якби в Хаінся зберігався глечик зі зміями. Юсбі без пригод досяг храму й віддав монахам глечик. Коли він повернувся в Хатенґрадж, я визначив, що він утілення.

— Отже, Богиня переселилася в Юсбі, бо він був наґом, найближчим до місця загибелі Сеферін.

— Так, пані.

— Ну, і чого ж ви не заморозили Юсбі? Не можу второпати.

— У Ґалотека виникли деякі підозри. Як я сказав, Наґожер убив усіх вартівниць із того загону. А чому він не вбив Юсбі? Певна річ, з ним нелегко було б упоратися, адже він умів захоплювати свідомість і чудово володів мистецтвом бою на мечах. Та все надзвичайно підозріло: Наґожер, який вирізав усіх вартівниць, злякався самотнього наґа й утік?

Віас погодилася, що Ґалотек недаремно засумнівався.

— Так, тут щось незрозуміле. І що було далі?

— Наґожер не вбив Юсбі, бо вони були знайомі. Вони товаришували.

— Що?!

Від подиву Віас роззявила рота. Ботрін похмуро мовив:

— Юсбі познайомився з Наґожером за кілька років до походу з глечиком. Мабуть, роки за три до вбивства Сеферін. Так ось, зустрілися друзі через три роки якраз тієї миті, коли Наґожер убивав одноплемінницю Юсбі. Наґожерові стало соромно, що Юсбі заскочив його за цим, і тому він утік. Та незабаром вони знову зустрілися, і Наґожер допоміг Юсбі дійти до Великого храму Хаінся. Якби не поміч Наґожера, Юсбі не виконав би завдання.

— Хто цей Наґожер? Може, дуоксін?

— Ні, пані. Він людина.

— Невже?

— Саме так.

— Наґ потоваришував з людиною? Цей Юсбі точно був божевільний.

— Цього я не знаю. Дозволите продовжити?

— Продовжуй.

— Ґалотек зачаїв образу й злість на Юсбі. Ми не могли обійтися без збирача душ, якщо хотіли ув’язнити Богиню. А збирач у нас був лише один — Ґалотек, і він затявся на тому, щоб не пускати до себе всередину душу Юсбі. Він палко наполягав на тому, що власноруч помститься й Наґожеру, вбивці його сестри, і Юсбі, який цьому сприяв. І таким чином ми додумалися до того, що Юсбі треба вбити, а Богиню перемістити в Рюна Фея. Ви й самі зазначили, що Рюн тоді був послушником, тобто постійно перебував у нас під наглядом. Після переселення Богині з Сеферін у найближчого наґа, Юсбі, ми були впевнені, що наступне переселення відбудеться цілком передбачувано. Тому й убили Юсбі. Його серце знищив особисто Ґалотек.

Ботрін утомився від довгої розповіді.

— Тепер Ґалотеку залишилося вбити тільки одного ворога. Він обов’язково покінчить з Наґожером. Війна стала цьому на заваді, але колись він помститься.

Стояла пізня ніч, але в нічному повітрі Хатенґраджа наґи не ціпеніли. Тож тіло не накладало обмежень на здатність Віас Макероу мислити. Їй потрібно було впорядкувати нові знання, а їх за короткий час надійшло забагато. Тож вона поринула в роздуми, попри те, що перед нею сидів ворог, наділений силою Богині.

Віас дізналася чимало нового й цікавого. Але їй здалося, що всі ці відомості не наближають її до мети. Вона хотіла з’ясувати, хто з хранителів уміє визначати втілення. І з’ясувала. Це був Ботрін, і він сидів просто перед нею. Віас пригадала, як чотири роки тому здобула записи Каріндоль. Володіння тими записами тоді нічим їй не допомогло. Знання, отримані із заповіту Каріндоль, про те, що вона й Рюн Фей були свідками загадкової смерті Юсбі, стали в пригоді лише тепер. Завдяки цьому Віас вийшла на Ботріна. Довгі роки вона не знала спокою, мучилася здогадами, та нарешті знайшла його. З цього можна було видобути деяку вигоду, але спершу Віас мусила відтворити в пам’яті й упорядкувати те, що почула від Ботріна, — послідовність подій, зустрічі й учинки.

Для цього знадобилося чимало часу. Віас так довго мовчала, що Дзюер не витримав і пробурмотів:

— Мене не назвеш чесним і справедливим, але ви, хранителі, — справжні почвари. Стільки років то когось убивали, то переміщували Богиню, поки зрештою не ув’язнили її. Не знаю, що мене дивує більше, — ваша ницість чи ваше неймовірне терпіння.

Ботрін злісно процідив крізь зуби:

— Дзюере, ти, звісно, правий, але те саме стосується й цієї відважної та рішучої пані, яка сидить перед нами. Ми, хранителі, мали велику мету. Ця мета вимагала жертв. Можна посперечатися, чи варта вона була цих жертв, та мета все-таки була. А що ти знаєш про цю жінку? Знаєш, що вона вбила брата, який не погодився зробити їй дитину, а на додачу — ще й хранителя, який заважав. Її діяння теж гідні подиву.