Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 48)
А спека Кіборену пробудила в них відчуття свободи. Вони усвідомили, що врятовані. Разом з рядовими вояками тішилися, обмінювалися дотепами, раз по раз вибухали радісним мислесміхом.
Але полковник Барса Доль та сотниця Деоні Дальбі не розуміли, що наґам весело, бо не чули мислемовлення. Тому Ківейн, який крокував поряд з ними, турботливо пояснив, що наґи в піднесеному настрої, тож боязко щулитися не варто. Барсу це зауваження розлютило, а Деоні пильно придивлялася до наґів, намагаючись помітити ознаки радості. Ківейн знічено всміхнувся.
Під час облоги укріплення полковник Барса Доль відіслав усіх доккебі та старійшин до замку Тисячі всесвітів. Залишати доккебі там було нерозумно. Барса Доль хотів послати бранців разом з доккебі, але останньої миті передумав. Полоненими можна було скористатися як заручниками. Якби Барса не змінив рішення, зараз, можливо, Ківейн та ще четверо хранителів слухали б жарти доккебі й вигадували, як вибратися із замку Тисячі всесвітів. Замок, зрештою, не таке вже й страшне місце, щоб луска ставала сторч. Ходили чутки, хоча й не вельми варті довіри, що доккебі давали полоненим повну свободу в межах замку. Адже знайти вихід їм усе одно не вдалося б. Та хоч якими люб’язними були доккебі, Ківейн нізащо не погодився би проміняти Кіборен на замок Тисячі всесвітів. Але полонені хранителі бачили від сіверян тільки шанобливе, дбайливе ставлення, тому Ківейн вирішив відплатити тим самим. Четверо товаришів Ківейна, не в змозі забути, як Деоні принесла їм доккебінський вогонь у шоломах, одностайно й повністю підтримували його. Коли Бамбуковий полк вирізав вартових платної дороги та вдерся до укріплення з метою повбивати ще й північних вояків, полонені хранителі завзято стали на захист сіверян. Вояки Бамбукового полку, так само, як і будь-якого іншого назького підрозділу, погано розуміли, що таке «брати в полон». Та ніхто, зокрема й Ґалотек, не бажав сперечатися з верховним хранителем. Уперше відтоді, як отримав це високе звання, Ківейн відчув користь від нього.
Протягом цього тяжкого місяця вояки Бамбукового полку йшли разом з північними бранцями пліч-о-пліч і поступово позбувалися ворожості до них. Цьому сприяло й те, що сам верховний хранитель та четверо його товаришів завжди йшли поряд із бранцями. Усіх наґів вражала витривалість Деоні Дальбі. Одного разу Ківейн навіть запитав у неї:
— Сотнице Дальбі, ти бодай колись утомлюєшся?
— Навіть не знаю, превелебний. А чому ви запитуєте?
— Просто цікаво. Звісно, ти йдеш без зброї та без поклажі, але як можна так довго зберігати сили? Усі виснажені походом, а ти прудка, наче наґ, який так і сочиться содраком!
Після цих слів Барса, який крокував поряд з Деоні, розправив плечі. Ківейн зауважив цю спробу полковника вдати бадьорість і тихо засміявся. Очі Деоні покруглішали:
— Превелебний, невже є наґи, з тіла яких сочиться содрак?
— Що? Ні! Це я сказав задля красного слівця.
— Справді? Я донедавна не знала, що в наґів є верховний хранитель. А ви, превелебний, існуєте. Тож я подумала, що наґи, з яких сочиться содрак, теж можуть існувати.
Ківейн не перепитав, який зв’язок бачить Деоні між цими двома твердженнями, адже на власному досвіді переконався, що додаткові запитання лише все ускладнюють. Він усміхнувся й відповів жартом:
— До початку війни я теж ніколи не чув про верховних хранителів. Це звання запровадили зовсім недавно. Обачні наґи й люди не люблять новизни. Тому нові звання дістають такі нерозсудливі особи, як я.
— А що робить верховний хранитель, превелебний?
— Ну... якщо стисло... виступає від імені всіх хранителів, — не надто замислюючись відповів Ківейн і відчув на собі погляд примружених очей Барси.
Барса цмокнув язиком і спитав:
— Значить, ти справді дуже важливий наґ?
— Тебе це здивувало тоді в укріпленні, так, полковнику Долю?
Деоні заходилася весело розпитувати, як Барса вгадав у Ківейні непростого наґа. А Барса відповідав так розпливчато, що справив на Деоні враження справжнього чарівника.
— Тобто ти король, чи що? Король наґів?
— Ні, куди мені. Але мій наступник, імовірно, буде королем.
— Наступник?
— Так. Гадаю, його незабаром оберуть. Моє храмове ім’я зав’язане, тож як я можу бути верховним хранителем? — безжурно мовив Ківейн.
Барса поміркував трохи й здогадався, про що йдеться, але не міг зрозуміти, чому Ківейна не засмучує таке майбутнє. Та він не мав удосталь часу, щоб допитуватися в Ківейна, що в нього на душі. Тому що Ківейн пришвидшив крок, наздоганяючи Деоні, яка вирвалася вперед.
— Сотнице... Сотнице Дальбі! Будь ласка, не біжи так швидко!
Вояки Бамбукового полку та, безперечно, Ґалотек, щиро раділи поверненню в Кіборен. Більше не потрібно було нагрівати повітря. Ґалотек передав управління полком полковнику Бораку, а сам розслаблено грав на дудці, їдучи верхи.
Дудка, виготовлена з рослини, назву якої носив полк, уважалася серед вояків оберегом, що закликав удачу. Звичайних наґів насторожило б видовище гри на дудці — заняття вельми дивного для цього племені. Проте вояки Бамбукового полку виявляли радість щоразу, коли бачили її в руках Ґалотека, хоча ніхто з них не дослухався до звуків. Тож у Ґалотека був лише один слухач.
Душа, яка навчила Ґалотека грати, розповідала, що музика виражає почуття і що справжній друг може прочитати думки виконавця, коли той грає[5]. Але це аж ніяк не стосувалося наґів. Ґалотек ніколи не думав про свого слухача як про друга. Він обірвав гру й прибрав дудку від губ. І вони миттю заворушилися з волі Джукведо:
— Заграй ще, Ґалотеку.
— Я граю мало не пів дня. Годі на сьогодні.
— Ми в Кіборені. Тобі не треба більше клопотатися про погоду. Грай.
— Я хочу поговорити з тобою.
— А ти грай і говори.
— Але ти не наґ! — розгубився Ґалотек. — Я міг би дмухати в дудку й одночасно мислемовити, але ти не почуєш мислемовлення.
Губи заворушилися знову не відразу.
— Так. Твоя правда. Я ж не наґ.
Ґалотек шумно зашарудів лускою. Після проходження Сіґуріатського хребта Джукведо поводився по-дурному. Збайдужів до всього, не хотів ні над чим замислюватися. Його розум ніби заснув. Єдине, чого Джукведо потребував, — музика. Але Ґалотеку здавалося, що Джукведо слухає неуважно. Насилу стримуючи гнів, Ґалотек сказав:
— Джукведо, змії передають, що північне військо зараз протистоїть шести нашим полкам біля Актаґраджа. Ти ж не забув Секірі, полковника Кактусового полку? Він повідомив, що ворога вдається стримувати. Воєводи-хранителі всіх шести полків разом заважають діяти Жару, а на бій посилають щодня по одному полку, по черзі.
Джукведо зітхнув:
— А що робить Князь-блискавка?
— Він зайнятий тим, що зупиняє дощ, аби лекони могли битися. А ще постійно охолоджує повітря, щоб наґам було важче рухатися.
— О, то в них там усе гаразд. Ось ти прибудеш і допоможеш прогнати їх геть.
— Але дивно, що з ними немає Королеви-тигриці.
— Он як?
— Ти чого? «Он як»? Полковника Секірі дуже тривожить відсутність королеви. Це може бути якийсь підступний задум. Раптом Королева-тигриця веде звідкись ще один підрозділ? Може, поки її основне військо відволікає наґів при Актаґраджі, вона підкрадається до Хатенґраджа? Як думаєш, який наказ передати Віас?
— Он як воно!
Ґалотек не стерпів млявості Джукведо й сердито вигукнув:
— Джукведо! Що з тобою?
— Що? Га?
— Твій розум ніби заіржавів. У чому річ? Ми знищили варту платної дороги. Ти так про це мріяв! Вояки дуже обурилися, коли я звелів рубати дерева без належних поховальних обрядів. Ледве приборкав їх! Добре, що я мав привід, вартий такої жертви, — порятунок верховного хранителя. І твоє бажання здійснилося. Ти переміг варту платної дороги — тих, кого ніхто досі не міг підкорити, навіть ти сам. То чому тепер ти розкис?
— Я їх переміг?
— Джукведо, ти зруйнував укріплення над пропускною брамою, ти знищив варту.
— Хіба це я зробив?
— Ти про що?
— Це зробив я чи ти? Чи, може, Ґрасве? Хваріт? Ноґі? Не впевнений. Невже я?
— Ти. Бо саме ти стільки років виношував це бажання.
Джукведо на деякий час замовк. Ця мовчанка була нестерпна для Ґалотека. Нарешті Джукведо розтулив рота:
— Повернімося.
— Куди?
— На Сіґуріатську платну дорогу.
Ґалотек заволав від несподіванки:
— Навіщо?!
— Я мушу вибачитися. Не можна було цього робити. Що я накоїв?
— Що за маячня? І кому ти зібрався приносити вибачення? Усі вартові мертві.
— Бодай один залишився.