Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 46)

— У чому воно полягає, преподобний? Ні, стривайте! Я переконаюся, що нас не підслуховують.

Ботрін зауважив подумки, що Дзюер вельми завбачливий, і кивнув. Дзюер підійшов до виходу, вистромив голову з намету, пересвідчився, що поблизу нікого немає, і повернувся до свого стільця. Підійшов до Ботріна ззаду й зупинився.

Пронизуючи поглядом спину відвідувача, Дзюер згадував Віас. У голові в нього крутилася думка: якщо Віас аж така грізна, що наважилася вбити хранителя, її вимога цілком справедлива. Тієї миті, коли думка остаточно витворилася у свідомості, залізний молот, що його Дзюер стискав у руці, уже нісся до потилиці Ботріна.

Хтось кликав Ботріна:

— Цуботріноне Резольді Ісерідо!

— Це я! Моє храмове ім’я — Резольді. Це ім’я моєї Богині, моєї нареченої...

— Цуботріноне!

— Нареченої, замкненої в холодній скрині... О наречена моя, як я тільки посмів тебе там ув’язнити? Я, твій жених...

— Ботріне!

— Я не прошу мені пробачити. Я не заслуговую на пробачення!

— Ботріне!

Ботрін раптом випав із примарного світу в уловимий, справжній. Упав, злетів, вийшов і ввійшов. Він розплющив очі. Страшний біль пропікав його потилицю. Ботрін зашурхотів лускою і спробував підняти руки, щоб охопити голову. Руки не рухалися. Ботрін розгублено опустив очі й побачив, що сидить у тому самому наметі, на тому самому стільці, що й перед запамороченням.

Була лише одна відмінність: він був прив’язаний міцною мотузкою. Нажаханий Ботрін підвів очі й зустрівся поглядом із жінкою у воєводських латах, із сайкером у руці.

— Добре, далі краще вголос, — мислемовила вона й перейшла на розмову вголос. — І ти, Ботріне, відповідай уголос.

— Ти — Віас Макероу? — непокірно мислезапитав Ботрін.

Віас ввіткнула сайкер йому в стегно. Ботрін скрикнув у свідомості.

— Уголос! Уголос, кажу тобі! — крикнула наґиня. — Не підкоришся — не вийму сайкер.

Ботрін насилу видушив із себе звук:

— Так, пані.

Віас висмикнула сайкер з рани. Ботрін збагнув, що пошкодження незначне, хоча рана так боліла, що він ледь не знепритомнів. Його вуха вловили холодний голос Віас:

— І не думай мені скористатися силою Богині. Щойно запідозрю, що ти хитруєш, подам знак очільникові, який стоїть у тебе за спиною, і він приспить тебе молотом. А коли отямишся, почнемо все спочатку. Ти ж цього не хочеш? І я теж. Тож пам’ятай, що сталося з Ювексом, і поводься мудро.

Біль у стегні заважав Ботріну слухати уважно. Він так і прикипів очима до рани. Тому Віас приставила сайкер йому до шиї. Ботрін зашурхотів лускою і зазирнув їй в обличчя.

— Отже, Ботріне. Ніч коротка, а розмова попереду довга. Треба швидше все з’ясувати. Кажи, хто виявив утілення?

— Про що ви, пані?

— Хтось дізнався, що моя сестра — утілення. Не випадково ж це з’ясувалося? Ви про це знали вже щонайменше п’ятнадцять років.

Ботрін забув і думати про біль і перелякано витріщився на Віас. З його вуст злетіли зовсім не ті слова, які він збирався сказати, перш ніж розтулив рота:

— Я не розумію, про що ви.

Віас у гніві замахнулася сайкером. Ботрін ледь стримав крик. Наґиня не прибрала зброю. Страшним поглядом пронизуючи бранця до глибини душі, вона почала повільно опускати руку. Підсунула стільця для себе й сіла біля Ботріна. Зігнула одну ногу в коліні й поставила на сидіння. На цю ногу сперлася рукою із сайкером і продовжила допит:

— Гаразд. Почнімо із чоловіка на ім’я Юсбі, який помер п’ятнадцять років тому.

Ботрін ніби впав у бездонну яму. А Віас говорила, пильнуючи за виразом його обличчя:

— П’ятнадцять років тому в Хатенґраджі сталася загадкова смерть. У Юсбі, чоловіка, який жив у родині Фей, зненацька з усього тіла почала сочитися кров, і він помер. Тодішня очільниця родини, Джікоен Фей, заявила, що чоловік загинув від невідомої заразної хвороби. Проте інші очільниці не повірили Джікоен. Запідозрили, що вона просто позбулася неугодного чоловіка. Адже він наполягав на тому, що є батьком дівчинки й хлопчика сім’ї Фей. Справжній безумець. Очільниці вирішили, що прибрати безумця — не такий уже й великий злочин. Удали, що приймають пояснення Джікоен, і дозволили спалити тіло. Ну, про все це не знають хіба що малі діти.

Ботрін, насилу стримуючи луску, яка й далі шурхотіла, уникав погляду Віас. Але вона не давала йому спокою. Підійшла й сайкером підняла йому голову так, щоб дивився на неї. Ботрін упокорився й більше не відвертав очей.

— Але в мене є свідчення особи, яка була присутня під час смерті Юсбі. Моя менша сестра Каріндоль Макероу бачила все. І не лише вона. Рюн Фей, який тоді був послушником, теж бачив. Юсбі відвідував спальню матері Рюна. Тобто був його батьком. Простодушний Рюн з повагою ставився до сміховинного слова «батько». Аж ось цей батько незбагненним чином помирає на очах у малюка. Здогадуєшся, що тоді трапилося? Від потрясіння Рюн мимохіть відкрив свідомість. А Каріндоль туди зазирнула. І дізналася про знищення сердець.

— Рю... Рюн відкрив свідомість?

— Так. Я до сестри особливої прив’язаності не відчуваю. Мені байдуже, що з тією негідницею зараз. Мені її не шкода. Та мушу визнати: вона надзвичайно смілива. Дізнавшись про знищення сердець, кілька років по тому добровільно пішла на обряд виймання. Неймовірна хоробрість, згоден?

Ботрін замислився про Каріндоль у «шафі». У її тілі мешкала його божественна наречена — Резольді. А Віас тим часом вела далі:

— Тож я знаю, що Юсбі вбила не загадкова хвороба й не очільниця Джікоен заради спокою в родині. Його вбили ви — хранителі! Але навіщо це вам знадобилося? Та ще й у такий незвичний спосіб. Є чимало простіших способів убити.

Ботрін, досі думаючи про сміливу Каріндоль, ув’язнену в холоді, зібрав крихти власної сміливості й відказав:

— Звісно. Ти вмієш вигадувати різноманітні способи вбивства.

Віас залилася реготом.

— Молодчага! Мені до вподоби твій настрій. Я продовжу. Минали роки, смерть Юсбі забулася. А чотири роки тому в нашому світі сталося небувале. Зникла Богиня! Бо ви ув’язнили Каріндоль — її втілення.

— Немає потреби спростовувати. То й що?

— Чому саме тоді? Чому ви схопили Каріндоль?

— Що ти хочеш сказати?

— Якраз чотири роки тому Рюн Фей мав пройти обряд виймання. Але втік. Подумай сам: що спільного в Рюна з Каріндоль? Вони — свідки того загадкового випадку.

Ботрін скам’янів від подиву. Вираз його обличчя потішив Віас.

— Як мені подобається твій щирий подив. Постарайся не втратити його. Ці двоє — свідки загибелі Юсбі. І саме того року, коли одному з них належало вийняти серце, ви спіймали другу. Ви розраховували, що свідок буде тільки один. Через несподіваний збіг обставин замішаних виявилося двоє. Щоб зберігати наґа живим у цій вашій холодній скрині, чи як її там, він має бути без серця. Адже той, хто серця не вийняв, помре від холоду.

За спиною в себе Ботрін почув чийсь стогін. І справді, як Віас і застерігала, ззаду хтось стояв з молотком напоготові. Ботрін здогадався, що це Дзюер. Але не став відволікатися від розповіді Віас.

— Отже, ви збиралися заморозити Рюна Фея. Тому й чекали, коли він досягне віку проходження обряду виймання. Тобто ви були переконані, що Рюн — утілення. Звідки могла взятися така певність? А звідти, що ви збиралися спершу зробити його втіленням. Хотіли змусити Богиню оселитися в його тілі. Рюн зручний наґ, як не крути. Він чоловік. Можна було б обійтися без заплутаної вистави з викраденням, яку вам довелося влаштувати для Каріндоль. А ще він був послушником. Значить, під вашою владою. Ось ви й замислили перемістити Богиню в Рюна. Але як? Для цього потрібно було вбити втілення перед Рюном, щоби Богиня відразу перебралася в його тіло. Аби вона не мала часу на те, щоб самій обрати, у кого переселитися. Щоб кинулася до того, хто буде найближче. Юсбі був попереднім утіленням.

У Ботріна запаморочилося в голові. Віас зауважила це й заговорила швидше:

— Але все пішло не так, як гадалося. Перш за все, вражений Рюн відмовився від послушництва й перестав виходити з дому. У вас зник доступ до нього. Ви не знали, чи вдалося переселити Богиню. Просто чекали, коли Рюн подорослішає. А одного дня з’ясувалося, що Рюн — не втілення. Як ви це встановили, не знаю. І ви поспіхом заходилися шукати нове втілення. Дізналися, що смерть Юсбі бачила ще Каріндоль. Так і виснували, що Богиня мешкає в ній.

Віас відсапалася й заговорила знову:

— І ви захотіли вбити Карнідоль, щоб перемістити Богиню в підхожого послушника. Такий у вас був на прикметі. Наш Хваріт. Тільки от убити жінку — не те саме, що вбити чоловіка. Раптова смерть Каріндоль набула б широкого розголосу. А чекати її природної смерті ви не могли. Вона ж вийняла серце й могла жити багато десятиліть. І ви вдалися до заморожування.

Віас підняла голову й глянула в напрямку Вежі сердець. Її вуста розпливлися в холодній посмішці. Та вже за мить вона свердлила поглядом Ботріна.

— Усе це неможливо було зробити без участі... Здогадуєшся, кого? Того, хто вміє визначати втілення. І у вас такий був. Без нього нічого і не почалося б. Тож, Ботріне, твоя черга говорити. Кажи, хто цей чутливий хранитель?

Запаморочення Ботріна посилилося.

Його свідомість повернулася в минуле. Але не на п’ятнадцять років, про які говорила Віас, а на десять.

У спогад про день, коли Місяць затулив зірку Сянаґа. Того дня він побачив у натовпі двадцятидворічних наґів Каріндоль Макероу. В тому вирі страху, надії та радісного збудження — цілком звичайної суміші почуттів молодих наґів, які простували до Вежі сердець, — вона вирізнялася, як непохитне міцне дерево в сколиханому вітром бамбуковому гаю.