Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 45)
Тінахан, нічого не розуміючи, зиркав то на Кейґана, то на помічника. Кейґан повільно нахилився, щоб краще бачити пані Боні.
Зморшкувате обличчя пані голови, бліде й безкровне, скидалося на пожмакану ганчірку. Туман, скупчений над Сіґуріатською платною дорогою, майже місяць зволожував її крихке тіло. Вона була притрушена пилом, волосся сплуталося. Вигляд пані мала жахливий. Але Кейґан пам’ятав її іншу. І звернувся до неї тим самим голосом, яким говорив тоді, коли вона була іншою.
— Боні!
Пані голова розплющила очі. Тінахан аж присів від несподіванки. Від різкого руху його величезного тіла в повітрі пішла хвиля, яка сколихнула полум’я смолоскипа. На тріщину в стіні впала тінь. Тінахан мерщій підвівся. Пані голова дрібно кліпала очима й мружилася, ніби світло сліпило її. Ледь затримала погляд на Кейґані, і запалі губи поворухнулися:
Ошелешений Тінахан подивився на товаришів і помічника. Обличчя помічника, як і досі, нічого не виражало. А Кейґан, як можна було здогадатися, чудово зрозумів цю чудернацьку мову. І навіть відповів:
— Так, це я.
— Так, на жаль.
З очей пані голови покотилися сльози. Нестримні струмочки змивали пил зі щік, залишаючи глибокі борозни. Помічник підійшов стерти сльози, та суровий погляд пані голови його зупинив.
Стара довго плакала, захлинаючись слізьми й словами:
— Не знаю, чи хочеш ти почути від мене вибачення, але я не вибачатимуся.
Обличчя помічника скривилося. Тінахан не розумів, про що йдеться, лише розгублено зиркав на всіх по черзі. Пані голова тяжко зітхнула за стіною:
Кейґан нічого не сказав. Пані голова теж деякий час мовчала. Усі терпляче чекали, поки вона збирала останні сили.
Кейґан мовчав. А пані голова раптом вимовила чітко й гучно:
Тінахан несподівано для себе зрозумів сказане та неймовірно здивувався. Але не встиг поділитися ні з ким своїм подивом.
Стара жінка рвучко закинула голову назад. Помічник розпачливо закричав, але вона смикнулася вдруге. Прогалина розширилася й ураз закрилася. За стіною почувся гуркіт. Злетіла хмара пилу. Помічник мов навіжений замахав руками. Коли пил осів, стало зрозуміло, що пані голова похована під уламками.
Помічник опустився навколішки, вперся долонями в стіну й утупився туди, де була тріщина, наче не вірив власним очам. Потім ударив у стіну чолом і так застиг, видаючи звірине виття.
У таборі Червонодеревного полку на околиці Хатен-ґраджа Дзюер обмірковував три дивних відвідування. Одне з них трапилося минулої ночі, інше — трохи раніше, а третє поки що тільки очікувалося. Дзюер не бачив зв’язку між цими подіями, хоча він був очевидний. Йому було важко вирішити, як учинити, коли станеться третій випадок.
Минулого вечора Віас Макероу розповіла йому дещо приголомшливе. Дзюер був геть спантеличений. Він злякався. Віас говорила доволі переконливо. Дзюер так само, як і вона, не міг пояснити, чому безбожники не відпускають Богиню, попри такі тяжкі втрати, якщо вона їхня полонянка. Тільки от змова, про яку мислемовила Віас, здавалася Дзюеру неймовірною. Тому він пообіцяв виконати вимогу жінки, але глибоко в душі подумав, що варто відкласти її виконання.
А нещодавно до Дзюер а прийшли двоє його підлеглих, до яких він ще не зовсім звик, і назвалися Свачі й Кару. Дзюер зустрів їх насторожено, бо припустив, що ті двоє проситимуть віддати їм частину скарбів. Тільки от вони мислемовили не про здобич, а про змову, влаштовану хранителями. Дзюер, певна річ, дуже переполохався.
Свачі й Кару було відомо значно більше, ніж Віас. Усе, що залишилося незрозумілим після розмови з Віас, допомогли з’ясувати ці двоє. Дзюеру спало на думку, що вони служать Віас і прийшли за її дорученням, щоб остаточно його переконати. Та в тих наґах виразно відчувалася люта ненависть до Віас. Вони також розповіли, що Віас убила одного з хранителів. У Дзюера луска стала сторч. Але він повірив.
— Хранителі ув’язнили наґиню на ім’я Каріндоль Макероу, виманили з неї душу, і Богиня, яка не залишає слідів, опинилася в пастці в її тілі. Тому хранителі отримали доступ до божественної сили. Я правильно зрозумів?
Заради збереження таємниці спілкувалися вони вголос. Свачі кивнув.
— Так, Дзюере. Завдяки цій силі хранителів ти зміг накопичити велике багатство. Але річ не в тім. Ти маєш завдячувати своєму везінню. Не хранителям. Вони підступно перетворили пресвяту Богиню на бранку холодної темниці. Невимовно страшна зрада!
Дзюер погодився. Свачі пристрасно вів далі:
— Подумай лишень: викриєш жахливу змову хранителів — і всі впливові родини тебе хвалитимуть. Це буде найкращий подарунок, який ти міг би піднести очільницям родин.
— Не знаю, Свачі. Я не впевнений. Впливові родини люблять скарби, привезені з Півночі.
— Ніде правди діти. Це так. Але ті скарби рано чи пізно вичерпаються. Сіверяни накопичували їх дуже довго. А ми вже кілька років грабуємо та плюндруємо Північ. Сіверяни не можуть накопичити нове майно, бо ми їх повбивали. Незабаром потік здобичі з Півночі зменшиться. Мабуть, ти й повернувся в Хатенґрадж, тому що це передбачив?
Дзюер гірко всміхнувся. Свачі вгадав його думки. Назькі полки ходили північними землями з метою знищення якомога більшого числа сіверян, а от дружинників Дзюера вабили цінності, а не кров. Тож вони шкірою відчули, що поживи меншає.
— Між впливовими родинами та військом назріває зіткнення. Очільниці досі терпіли військових, яких ставало дедалі більше, бо ті приносили в місто здобич. А якщо військові не зможуть більше нічого здобувати? Це злякає очільниць. Почнеться справжня війна між наґами! І протистоятимуть одне одному не міста, а військо та впливові родини.
— Аж луска стає сторч від твого пророкування. І тому ти пропонуєш мені розкрити злочин хранителів? Щоб суспільство вступило в протистояння з ними?
— У жодному разі! Хранителі потрібні наґам. Їх тільки треба повернути до попередньої діяльності. Вони мусять займатися збереженням сердець, а не вдавати із себе божеств. Достатньо звільнити Каріндоль Макероу, і сила знову опиниться під владою Богині, а хранителі нічого не зможуть вдіяти.
— Якщо воєводи-хранителі зненацька втратять силу, що тоді буде з війною?
— Війні настане кінець.
— Війна дала сіверянам Жара, Князя-блискавку та короля, на якого чекали сотні років, чи то пак Королеву-тигрицю, хоч би ким вона була. Без воєвод-хранителів ми програємо.
— Ні. Сіверяни не нападатимуть на нас. Навіть коли воєводи-хранителі стануть безсилі, безбожники не пхатимуться в Кіборен. Вони дуже ослаблені, їм зараз не до битв. На Півночі все зруйноване, а їм треба вижити. Наґи відступлять, і на тому все завершиться. Це можна вважати перемогою.
Дзюер не повідомив Кару й Свачі, що безбожники успішно просуваються до Хатенґраджа. Він не почувався зобов’язаним передавати таємницю в обмін на таємницю.
— Тобто якщо хранителів позбавити сили, наґи не постраждають?
— Ні. А тебе поважатимуть усі очільниці.
— А яка вам двом від цього користь?
Свачі відповів цілком відверто:
— Я вже сказав, ми не хранителі. Але колись присягалися віддати життя за Богиню. Зловмисники підступно заманили нас до своїх лав, і ми несвідомо посприяли їм у досягненні мети. Проте клятва залишається непорушною! Усе, на що ми сподіваємося, — свобода Богині.
Дзюер прибрав розчуленого виразу обличчя. Насправді в жодному куточку його душі навіть не блимнуло нічого подібного до розчулення. Він подумав, що міг би пообіцяти Свачі й Кару пристати на їхню пропозицію, тож так і вчинив. Двоє наґів пішли вдоволені.
Сидячи на самоті, Дзюер очікував третього відвідування. Його турбувало те, що вимога Віас суперечить пропозиції Свачі й Кару. Останні хотіли, щоб Дзюер розкрив впливовим родинам правду про злочин хранителів і згуртував їх для порятунку ув’язненої Богині. Віас хотіла приблизно того самого, з однією лише дрібною відмінністю. І ця відмінність заважала Дзюеру визначитися перед третіми відвідинами. Муки вибору виїдали йому нутро.
Рішення Дзюер ухвалив якраз на мить до третього відвідування. Він дуже чемно привітав гостя й мислемовив:
— Преподобний Ботріне, чим я заслуговую та таку честь? Яка у вас до мене справа?
Ботрін провів усю війну біля холодової «шафи», не мав досвіду участі в боях і взаємодії з рядовими вояками. Тож почувши улесливе мислемовлення Дзюера, зачванився високим становищем хранителя. Він відповів Дзюеру, добираючи слова, щоб додати собі поважності:
— Дзюере, твоя слава щогодини шириться Хатенґраджем. Навіть я, святобливий самітник, який обірвав усі зв’язки з миром, чув про тебе. Без сумніву, любов і пошана до пресвятої Богині рухали тобою, коли ти разом зі своїми доблесними дружинниками здобував на Півночі визначні успіхи. Усі містяни з радістю в душах дякують тобі.
Дзюер скромно промовчав. І Ботрін із вдоволеним обличчям мислемовив далі:
— Від імені всієї братії хранителів я висловлюю тобі щиру подяку за твої досягнення. Зараз шукаю когось, хто знається на звичаях сіверян. Не вагаючись ані хвилини, я вирішив, що ніхто не перевершить тебе в обізнаності. Чи згоден ти, сповнений любові й пошани до пресвятої Богині вірянине, послужити хранителям і виконати непросте доручення?