Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 44)

І на скелі, яка сотні років стояла недоторкана, почало з’являтися нове слово. Кинджал не міг зрівнятися із зубилом і молотком. Хлопчик завзято довбав скелю, аж з-під нігтів виступили краплі крові. Щоб видовбати одне слово, йому довелося кілька разів давати рукам відпочинок, затискаючи їх між стегон.

Нарешті він здійснив свій задум і, хитаючись, поплентався від скелі геть. А нове слово, висічене там, залишилося в тиші чекати на неуникне вивітрювання. «Ненависть». Ось яким словом хлопчик замінив те, що стерлося в одному з речень.

Туман, такий густий, що, здавалося, можна було схопитися за нього пальцями, дратував Тінахана. Лекона охопило відчуття, що він іде у воді, і пір’я від цього мимохіть настовбурчувалося. Місцевість йому не подобалася. Та жук не витримав би такого вершника на додачу до Біхьона. Тож довелося змиритися й іти слідом за Кейґаном.

— Оце так туман, хай йому всячина!

— Мабуть, наґи зігнали сюди багато дечого, щоб нагріти повітря.

Тінахан не уточнив, якого такого «дечого» зігнали наґи. Він свердлив розлюченим поглядом потилицю Кейґана, намагаючись якнайшвидше викинути з пам’яті слово, якого так і не вимовив турботливий товариш. А той, не зважаючи на страждання Тінахана, вів його далі, крізь руїни.

Перед ними, на Сіґуріатській платній дорозі, лежали неймовірні нагромадження каменів і брил, немовби недбало розкиданих кимось. Крізь пелену туману Кейґан розгледів покинуті знаряддя, схожі на кістяки здоровенних чудовиськ.

Це були метавки для облоги пропускної брами. Колись вони з силою буревію запускали в повітря брили, а тепер стояли бездіяльні. Найбільшу метавку заради стійкості приладнали просто до стовбура товстого дерева. Після битви наґи покинули всі пристосування, байдужі до їхньої подальшої долі. Такий учинок наґів суперечив знанням Кейґана про це плем’я. Навіть Тінахана спантеличило відкриття, що наґи здатні так нерозважливо обходитися з деревами.

— Наґи тут збожеволіли, чи що?

— Хтозна.

На шляху траплялося дедалі більше здоровенних важких брил. Тінахан і Кейґан насилу просувалися вперед у кам’яних нетрях, затоплених молочно-білою парою, і ледь не заблукали. На ділянках, перекритих кам’яними завалами, Тінахан застосовував свою міць.

Добряче намучившись, двоє розвідників дісталися пропускної брами. Принаймні місця, де вона колись була. Від видовища, що постало перед ними, обоє аж роти роззявили.

Укріплення над пропускною брамою, вирубане в суцільній скелі, не розсипалося вщент, як це буває з мурованими будівлями. Прохід, прокладений крізь гору, зберігся. Саме тому брама й укріплення не могли приховати свого сумного становища під купою уламків. Кейґан і Тінахан яскраво уявили собі, яке лихо спіткало Сіґуріатську платну дорогу.

Скеля не встояла під жорстоким градом сотень, тисяч каменів, випущених з назьких метавок. Розтріскана скеля дивилася на несподіваних гостей, мов понівечене обличчя велетня. Бійниці укріплення, колись хитромудро приховані від очей чужинців, тепер були на видноті. З однієї стирчали людська голова та рука — свідчення жахливого нещасного випадку. Вартовий, рятуючись від ворогів, які пробралися всередину, з відчаю сунувся у завузький отвір, застряг і помер з голоду, визираючи з карколомної висоти. Та навіть якби йому вдалося протиснутися в бійницю, він усе одно розбився б на смерть.

З проходу, запнутого туманною завісою, вийшла постать.

Тінахан насторожився й міцніше стиснув у руці списа. А Кейґан зберігав спокій, адже повітря було надто холодне для наґів. Він не помилився: перед розвідниками постав не наґ.

Брудний і обшарпаний чоловік здивовано витріщився на відвідувачів. Невимовно жалюгідний вигляд не давав змоги його впізнати.

— З вас п’ятнадцять срібних монет, — почувся знайомий голос.

Тінахан застогнав. Кейґан з безбарвним обличчям скоса подивився на помічника голови варти. Той додав:

— Для вас, Кейґане, і дитини прохід безкоштовний. Сплатіть лише за лекона. З вами ще був доккебі. Де він?

— Туман насичений нестерпним смородом запеченої крові. Тож я дозволив йому перелетіти хребет верхи на жуку. Вони чекають на нас по той бік.

— Добре, що ви подбали про почуття доккебі.

Помічник простягнув руку. Уся його постать виражала байдужість. Замість того, щоб покласти в простягнуту руку монети, Кейґан запитав:

— Що з пані головою?

— Сплатіть за прохід.

Кейґан не сперечався. Дістав срібло й передав помічникові. Той сховав монети десь між складок брудного одягу, відвернувся й пішов собі. Кейґан і Тінахан рушили за ним.

У проході помічник раптово зупинився. Кейґан і Тінахан теж зупинилися, вражені побаченим.

Прохід освітлював один-єдиний смолоскип. Стіна навпроти була частково зруйнована — там проходила довжелезна тріщина. Крізь найширший просвіт, на рівні колін помічника, розвідники побачили обличчя старої жінки, на яке спадало тонке, мов павутиння, волосся, — обличчя Боні, голови варти Сіґуріатської платної дороги.

Помічник Кей став навколішки й мовив, хоча до горла йому підкотився клубок:

— Тут таємна схованка. Ми помістили пані голову туди, але стіна обвалилася... Пані голова затиснута там, під завалом. На щастя, я можу годувати її крізь щілину. Хотів би звільнити її, та боюся, що від ударів молотком обвалиться інша стіна.

Тінахан збільшився від напруження й рвонув до щілини. Обмацав тріщину й стіну обабіч. Проте цей огляд не допоміг з’ясувати, у якому стані схованка. Тінахан розгублено глянув на Кейґана. Той опустився навколішки й зазирнув у щілину. Пані голова не подавала ознак життя: чи то знепритомніла, чи заснула. Кейґан підніс палець до її ніздрів.

Старенька дихала. Тінахан обернувся назад і запитав:

— Що там, усередині? Підкажи, як урятувати пані голову.

Помічник Кей бездумно дивився на Тінахана. Коли заговорила Дитина, на обличчі помічника не відбулося жодної зміни, хоча, можливо, у душі він пережив глибоке потрясіння.

— Навіть не знаю, Тінахане, — мовила Дитина. — Можу сказати одне: якщо пані голова необережно чхне, її розчавить.

— Йой! Трясця! Та щоб тебе!... Ні-ні, я це не тобі, вибач!

Дитина всміхнулася й заховала жовту пухнасту голівку під ковдрочку. Кейґан прикипів очима до обличчя пані голови:

— Укріплення стільки простояло неушкод-жене, — сказав він. — Ні розбійники, ні хворі на королівську недугу, ніхто не міг з ним нічого вдіяти. Що сталося?

— Сюди прийшов головний воєвода Ґалотек.

— Ґалотек?

— Еге ж. Він виявився збирачем душ. Ви ж бачили ті метавки при дорозі? Наґи не вміють споруджувати такі пристрої. Ґалотеку допомогла одна з душ. І наґам вдалося стрілами й камінням накоїти тут лиха.

— Двісті п’ятдесят років тому Джукведо Сармак вдавався до таких самих засобів. І не зміг перемогти.

— Це він і був.

— Що?

— Майстер смерті. Ґалотек прийняв його душу.

Брови Кейґана підстрибнули.

Тепер усе прояснилося. Йому від самого початку не давала спокою думка, що наґи, недосвідчені в справі ведення облоги, досягли такого успіху. А ще Кейґан збагнув, що Ґалотек не поступається драконодухому Рюну Фею у володінні силою води. Збирачі душ звикли запозичувати чужі знання й спогади. Тому Ґалотек краще за інших хранителів опанував силу Богині.

— Отже, ворог добре знав укріплення й ваші порядки. Мабуть, та давня поразка його навчила.

— Ні, він дотримувався звичного йому способу взяття в облогу. Але з ним були воєводи-хранителі. Вони висушили наш колодязь і запустили нечистоти у водогін. А на залізні знаряддя наслали вологу, щоб у нас усе заіржавіло. Особливо вони постаралися зіпсувати петлі залізних воріт. Ми довго не здавалися. Багато вартових оглухло від безперервного грюкоту метавок. На нас накидали стільки каміння, що справжню гору можна скласти. Одного дня залізні ворота впали, і назькі піхотинці вдерлися в укріплення. Зчинилася скажена різанина. Вони забрали полонених наґів і пішли.

— Тут були полонені?

— Так. Кількох полонених мали відпровадити до замку Тисячі всесвітів. І тут була Королева-титриця.

Здивований Кейґан підняв голову й зазирнув помічникові в очі. Той розповів усе, що знав. Кейґана й Тінахана ці новини стривожили. Тінахан настовбурчив гребінь і перепитав:

— Кажете, північне військо не дочекалося нас і пішло на Хатенґрадж?!

— Саме так.

— Що це вони втнули?!

Сердитий Тінахан, не знаючи, як ще вгамувати збудження, заходився нестямно бити кулаком об кулак. А помічник стримано закінчив розповідь:

— Коли закінчилася битва, Королева-тигриця забрала решту полонених та вояків і повела їх на південь. Вони всі переховувалися в іншому потаємному приміщенні.

Гнів заважав Тінахану слухати. Кейґан знову нахилив голову до плеча й подивився на пані голову, затиснуту між уламків стіни.

— Скільки часу вона там?

— Двадцять шостий день.

— Двадцять шостий?

— Так.

Кейґан був приголомшений. Навіть молода здорова людина не прожила б так довго без руху. А пані голові було понад сотню років. Кейґан відчув на собі пильний погляд помічника й обернувся. Той відвернув очі й сказав:

— Гадаю, вона трималася, бо чекала на вас. Чомусь була переконана, що ви обов’язково прийдете.