Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 43)

— Не хотів би тебе засмучувати, Тінахане. Але не можу тобі пояснити.

— Що ж. Не можеш — не кажи. Просто я подумав, що тут щось не сходиться. Не відповідай, усе гаразд. Тільки от у мене інше запитання виникло, поки ми балакали. Як араджитські воїни підтримували свої звичаї?

— Звичаї?

— У вас, людей, як буває? Батьки передають дітям у спадок ремесло, майно — усе, що мали. О, я з вас не глузую. Люди слабкі, їм важко чогось досягти, якщо не діяти спільно. Так ось, батьки передають свої надбання дітям. Це зручно. Ви не здатні здолати власну слабкість. Тому й нема із чого глузувати. Араджитські воїни, значить, не могли щось передати нащадкам. Короля не було вісім сотень років, і жоден воїн не міг отримати дозволу на дітей, яким би передав своє звання. Аж тут — ти. Як ти отримав звання араджитського воїна? Чий ти нащадок?

— І на це запитання я не відповім, Тінахане.

— Хе! Сьогодні в тебе день складних запитань.

Тінахан ніяково всміхнувся. Лекони завжди самі по собі, ні від кого не залежать. Тому він не став допитуватися, коли співрозмовник відмовився розповідати. Йому було байдуже. Він погодився лягти спати, коли Кейґан запропонував стати на варту замість нього.

Кейґана поглинув запаморочливий вир різноманітних думок. Але серед них не було спогаду про хлопчика, імені якого він так і не дізнався.

Для нього він був нітрохи не особливий.

Дитина прокинулася глупої ночі. Кейґан підігрів кашу та подав їй. А вона й не глянула на їжу. Кейґан почав зачерпувати кашу ложкою, дмухати на неї та підносити до дзьобика, але Дитина все одно не дивилася на ложку. Тоді Кейґан здогадався:

— Ти незряча, пресвята Богине? Я ніколи не бачив, щоб твій погляд на чомусь зупинявся.

Проковтнувши кашу, Дитина мовила:

— Ні. Я бачу все відразу, тому й не зупиняю погляд ні на чому. Я нижча за всіх. Тому мені видно все. Ти теж бачиш одночасно свої плечі, руки й пальці, коли годуєш мене.

— Бачу ложку й казанок. А ще мушу дивитися на твій дзьоб.

— Усе це нижче за тебе. І ти дивишся згори. А я, навпаки, в самісінькім низу. І мені все видно. Я навіть не вдивляюся.

Кейґан замислився. Поки Богиня доїдала кашу, зміст її пояснення загалом прояснився для нього. Він прибрав казанок і посадив Богиню, як вона просила. Погладжуючи спинку леконеняти, запитав те, про що збирався дізнатися ще вдень: чи причетна Богиня до незбагненного пришвидшення походу.

Богиня коротко підтвердила. Тоді здивований Кейґан, який і досі пестив її спинку, мовив:

— Ти казала, що не любиш поспіху.

— Я? А-а! Таж я сама й не переміщувалася.

Кейґан знову замислився.

— Он як! Справді, Остання кузня й Касіда стоять на поверхні землі. Сама ти не рухалася. Ти пришвидшила нас. А куди поділася моя упряжка?

— Собаки повернулися до колишнього господаря.

— Зрозуміло. То що нам робити далі? Щоб знайти пана Жара, треба потрапити до замку Тисячі всесвітів. Бо ніхто, крім доккебі, не знає, де зараз північне військо.

— А землі, на яку він ступає, відомо, де його шукати.

Кейґан відчув, що програв Богині. Дитина відригнула, і він дбайливо вклав її. Розправляючи ковдрочку, обережно спитав:

— Нам достатньо просто йти?

— Так. Просто йдіть.

— Гаразд, пресвята Богине.

— Тебе щось турбує?

— Ні, усе добре. Тільки подумав, що я відтепер не провідник. Якщо ми просто йтимемо, загін не потребує вказівок провідника.

— Неправда. Ти залишився провідником. Узяти хоча б того хлопчика.

— Якого ще хлопчика?

— У Касіді ти зустрів хлопчика. Забув?

Кейґан відповів із затримкою, тому що ледь пригадав:

— Так. І тобі відомо про нього, бо ми зустрілися на поверхні землі?

— Ти напучував його, як красти, обманювати й убивати.

— Так і було.

— Невже хочеш, щоб усі мешканці землі почали одне одного обкрадати, дурити й різати?

— Я дав хлопчику такі поради, тому що інші способи прогодуватися значно складніші. Від усіх мешканців землі я нічого не хочу. Маю лиш одне бажання. І ти, пресвята Богине, якщо все бачиш, мусиш знати й моє минуле, адже воно відбулося на поверхні землі. І бажання моє теж тобі відкрите.

— Я знаю, яким ти був у далекому минулому.

— Так, ти ж завжди була в мене під ногами.

— Авжеж. І тоді ти хотів дечого від усіх мешканців землі.

— 0... пригадую.

— Ти мав віру й бажання, Кейґане.

— Годі, благаю. Ти завдаєш болю воїнові, який береже свою гідність.

Дитина не дивилася на Тінахана. А Кейґан спокійно спостерігав, як Тінахан крутиться й здригається на землі.

— У тебе надто гучний голос. Такий гучний, що будь-кому довелося б обирати: підслуховувати чужу розмову й вдавати сонного чи негайно зізнатися, що прокинувся, — зупинив Богиню Кейґан.

— О, прокляття! Вибачте, вибачте мені. А я лежав і думав, чи не навмисно ти змушуєш мене підслуховувати? Ну ж-бо, зізнавайся! Якщо так, якщо так, то я...

— Ні, Тінахане. Спи собі й не хвилюйся.

Тінахан побурмотів трохи й знову влігся. Кейґан обернувся до Дитини. Вона лежала із заплющеними очима, гірко посміхалася.

— Провідник я, чи вже не провідник — це несуттєво. Дозволь дізнатися, що чекає на нас попереду? Коли ми прибудемо, куди треба?

— Цей час можна назвати завтрашнім днем. Ваш загін досягне хребта, який називають Сіґуріатським. А ще за два дні ви дістанетеся долини, яку називають Енґерською.

Кейґан уявив собі відстані між цими місцями й не міг повірити, що така швидкість переміщення можлива. Це мала бути блискавична швидкість. Богиня знову заговорила:

— У Сіґуріатських горах на тебе дехто чекає. Доведеться зробити там зупинку.

— Хто на мене чекає?

Відповіді Кейґан не почув. Дитина, як і властиво малюкам, стомилася й заснула. Кейґан ще раз розправив ковдрочку й усівся біля доккебінського вогню.

Останній містянин Касіди, хлопчик, чиє ім’я невідоме, ховаючись у кущах, підглядав за дивовижним товариством біля кручі. Там був доккебі, людський чоловік, лекон і їздовий жук. Лекон, без сумніву, був чоловіком, але за спиною мав кошик з леконеням. Хлопчик припустив, що лекон овдовів і вирушив на пошуки нової матері для своєї дитини. Тому хлопчик сподівався, що лекон виявить співчуття до нього. Він хотів приєднатися до цього гурту мандрівників.

Хлопчика хвилювало, як його появу сприйме страшний чоловік, який розмовляв з ним уночі. Тому вирішив не показуватися відразу, а піти слідом за мандрівниками й дочекатися слушної нагоди попроситися до них, щоб іти разом. Можливо, товариші страшного чоловіка зглянуться на сироту й приймуть його. Страшний чоловік сказав, що в хлопчику немає нічого особливого, проте він підозрював, що навряд чи можна так сказати про беззахисну дитину, яка втратила батьків. Цьому чоловікові вочевидь бракувало вміння співчувати й любити.

Мандрівники пішли, а хлопчик деякий час проводжав їх поглядом.

З його вуст зірвався крик розчарування й відчаю. Він не вірив власним очам: мандрівники йшли пішки, власними ногами, але з неймовірною швидкістю. Навіть блискавку, напевно, випередили б. Хлопчик тремтів від голоду, але побіг за ними. Зрештою ноги його зрадили, і він упав. Перед очима все попливло, на кінчику язика відчувався терпкий смак крові з розбитої губи. Коли знесилений хлопчик оклигав і розтулив повіки, товариство вже ледь манячіло на обрії.

Безпорадний хлопчик лежав долілиць на землі, як викинуте кимось сміття. Несправедливий, жорстокий жарт долі.

Перш ніж підвестися, він довго й невтішно ридав. Вираз його обличчя був зовсім не такий, як тоді, коли він переховувався в кущах.

Усе-таки він не був особливий.

Йому було важко стояти, тож він прихилився спиною до кручі. Сили, щоб іти, вже не було, але він вирішив спробувати. Сперся на скелю, щоб відштовхнутися, і випадково натрапив долонею на майже вивітрені букви. Напис був йому добре знайомий. Коли хлопчик учився читати, його тішило кожне прочитане слово з касідського каменя. Це було не так давно. У хлопчика тоді були батьки, які називали його на ім’я, та друзі, які вигадували для нього дурнуваті прізвиська. Тепер усе змінилося.

Хлопчик вихопив кинджал.