Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 42)

Їдкий трупний сік сочився з руїн. Кейґан проминув мерця, насадженого на палю. Наґи, певно, навчилися поєднувати убивства людей з розвагами. У провулку лежало навзнак тіло без ніг, ніби мрець милувався нічним небом та щось примовляв. Насправді урочисту чуттєву промову виголошували білі лискучі личинки, які кишіли в роті трупа, створюючи в місячному світлі враження, що ворушаться його зуби. Трохи згодом Кейґан натрапив на тіло юної дівчини, з якої здерли шкіру. Гладенька м’яка шкіра, якою вона, певно, пишалася за життя, тепер цілком могла перетворитися на піхви для сайкера котрогось наґа. Можливо, винахідливі наґи відчували приплив творчої уяви, коли знімали шкіру з людини, хоча й знали: це не те саме, що линька в їхніх одноплемінників.

Кейґан зупинився біля хлопчика.

Той мав одну рису, яка зазвичай не вважається перевагою, проте в умовах, які склалися тоді в Ка-сіді, цю особливість можна було назвати перевагою. Тому Кейґан звернув на нього увагу й звернувся до нього:

— Тільки ти вижив?

Хлопчикові було років із дванадцять. Його вигляд викликав відразу: на скуйовдженому волоссі засохла кров, порваний одяг висів лахміттям. Худорляві кінцівки, криваві садна. Кейґан помітив купу кам’яних уламків і здогадався, що сталося з дитиною.

Батьки сховали його в погребі. Коли наґи зруйнували будівлю, вхід до погреба виявився перекритим. І наґи, мабуть, полінувалися розгрібати завали, навіть якщо знали, що під ними залишився хтось живий. Хлопчик чаївся у сховку, поки дошкульний голод не змусив його вибратися самотужки.

Кейґан повторив запитання. Але хлопчик так і сидів мовчки біля напівзруйнованої стіни, обійнявши коліна. Його безтямний погляд пронизував Кейґана. Він мовби нічого не чув.

Кейґан дістав з піхов кинджал і опустився перед хлопчиком на одне коліно. Поклав кинджал перед ним і сказав:

— Бери. Та краще не вживай ніж для полювання. Бо здобич уб’є тебе. Навчися непомітно красти їжу в біженців, коли вони сплять. Звісно, леконів не зачіпай. І самотніх старайся уникати. Може здатися, що в них легше вкрасти, але ні. Самотні мандрівники знають, що їм ніхто не прийде на допомогу, тож битимуться відчайдушно. Обирай чоловіків із сім’ями. Вони не нападатимуть, щоб не поставити під загрозу своїх дітей. Хоча, певна річ, колись доведеться зіткнутися також і з самотніми.

Кейґан простягнув руку й торкнувся шиї хлопчика. Той не поворухнувся навіть від доторку.

— Бий ножем сюди. Засади глибоко. І втікай. Ніколи не силкуйся висмикнути ножа з рани відразу. Цього не потрібно. Якщо встромив достатньо глибоко, твій противник швидко помре. Не бійся, якщо він за тобою поженеться. Тільки жінок не вбивай.

Але Кейґан сказав останнє не для того, щоби прищепити хлопчикові поняття про лицарську честь.

— Якщо жінка вижила, у неї точно є харчі. Жінки завжди такі. Мають корисну звичку все враховувати. Як зустрінеш жінку — напросися допомогти, скажи, що понесеш її поклажу. Вона віддасть. А ти вночі втечеш. Убивство — не єдиний спосіб прогодуватися.

Хлопчик так і не поворухнув жодним м’язом. Кейґан підвівся з коліна.

— І затям: беззастережно довіряти можна лише мертвим.

Кейґан розвернувся, щоб іти геть. І тоді почув за спиною хрипкий голос:

— Ти теж живий?

Кейґан відповів, не обертаючись:

— Я схожий на живого?

Хлопчик промовчав. І Кейґан пішов. Проминувши кілька будинків, він перестав думати про нього.

Біля одного помешкання побачив комору. Вона, звісно, була порожня. Наґи не їдять зерна, але забрали його, щоб годувати своїх тварин. Кейґан знайшов віник, потрудився трохи й назмітав кілька черпаків. Потім відніс зерно в кухню та заходився готувати кашу: ретельно вибрав мишачий послід і сміття, промив, розпалив вогонь.

Наглядаючи за вогнем, Кейґан раз по раз визирав у вікно. На подвір’ї, залитому місячним світлом, раптом з’явилася тінь.

— Іди звідси!

Але хлопчик не послухався Кейґана, а ввійшов у кухню. Місяць кидав загадкові відблиски на кинджал у його руці.

— Заберіть мене із собою, будь ласка, — мовив він.

— Ти погано засвоїв уроки, які я тобі дав. Перш за все, я не жінка. По-друге, не можна так відкрито розмахувати ножем, якщо зібрався перерізати мені горло. А головне, я ж казав тобі не зачіпати самотніх мандрівників.

— Ні, я не за цим прийшов. Заберіть мене.

— Не хочу.

— Я помру тут, якщо не заберете.

Кейґан мовчки взяв кочергу й поворушив дрова у вогнищі. Хлопчик несамовито заволав:

— Я помру тут, кажу вам!

— Я чув.

Хлопчик замовк. Кейґан підвівся, узяв ложку й помішав кашу в казанку. Дзеленчання ложки об стінки казанка тривало довго. Хлопчик зболено мовив:

— Вас до скону мучитиме сумління.

— Навряд чи.

— Ні, мучитиме.

— Зовсім ні. Ти думаєш, у тобі є щось особливе? Ні, катма. Поки живий — ти звичайна дитина. Як помреш — будеш звичайним трупом. Просто мерцем, от і все.

— Якщо... якщо я нічим не особливий, чому ви дали мені цього ножа?

— Щоб зіпсувати наґам задоволення. Якщо ти помреш із голоду, все місто вважатиметься знищеним, як вони хотіли. А я трохи порушив їхній задум. З тобою особисто це не пов’язано.

Якби в кухні були Тінахан і Біхьон, вони зауважили б, що Кейґан говорив, як завжди, з люб’язним терпінням, хоча його слова жахали. Хлопчик стиснув губи.

Кейґан не відривав погляду від каші, яка кипіла в казанку, але помітив, що хлопчик зник.

Кейґан пошукав невеличкого глечика, поклав туди кашу, закріпив накривку мотузкою і прив’язав глечик до пояса. Вийшовши на подвір’я, відчув розчарування когось невидимого. Він пробурмотів у порожній простір перед собою:

— Так, нести кашу в казанку незручно. Руки були б зайняті. Добре я придумав.

Ніхто не відповів Кейґану. І він вийшов з подвір’я, крокуючи місячною стежкою.

Коли Кейґан повернувся на місце нічлігу, Богиня ще спала, Біхьон хропів, а Тінахан чатував. Кейґан привітав його легким нахилом голови й поставив біля вогню казанок, щоб підігріти кашу й нагодувати Дитину, щойно та прокинеться. Тінахан і Кейґан деякий час сиділи біля доккебінського вогню, коли раптом зрозуміли, що потай позирають один на одного.

Поки Кейґана не було, а Біхьон віддавався сну, Тінахан замислився над запитанням, яке його дуже хвилювало. Воно мало стосунок до Кейґана. Але вимовити свою думку вголос він не насмілювався. Ось чому довго позирав скоса на товариша в очікуванні слушної миті.

Кейґан, примруженими очима вдивляючись у вогонь, тихо сказав:

— Запитуй уже, що хотів.

— Ти вмієш влазити в чужі голови?!

— У тебе вельми красномовний вираз обличчя.

— Хіба? Гм... Я оце тут сидів, міркував про всяку всячину... І мені дещо подужалося. Ти не образишся? Це про твою дружину. Можна?

Кейґан підняв голову. Тінахан був дуже напружений, а Кейґан спокійно відповів:

— Про дружину говорити не хочу.

— Я невдало висловився, вибач. Запитання не про твою дружину. Про тебе.

— Тоді кажи.

— Гм... Гм... Ти араджитський воїн, так? Тому мстишся наґам. І водночас ти кітальджоський мисливець. І це теж причина, з якої ти мстишся наґам. А... гм... твоя дружина... — Тінахан не знав, як краще поставити запитання.

— Усе правильно. І що? — відрізав Кейґан.

— Як ти міг одружитися, якщо ти араджитський воїн?!

Кейґан схилив голову до плеча. Тінахан, затинаючись, повів далі:

— Араджитським воїнам не можна було мати дітей без дозволу короля. Ти сам розповідав. Так, хай вам грець, пані голова Останньої кузні народила дитя, не взявши шлюбу. Нехай. Визнаю, таке буває. А навпаки-то бути не може! Не мати дітей, але бути в шлюбі? Як це?

— Чимало одружених пар не можуть мати дітей.

— Так, це зрозуміло. Хіба можна бути певним, що в шлюбі ніколи не з’являться діти? Отже, якщо араджитським воїнам заборонялося мати дітей без дозволу короля, можна сказати, що їм і одружуватися було заборонено. Так чи ні?

— Так. Правильно.

— Ну! Так ось. Королева-тигриця править четвертий рік. До неї сіверяни жили без короля вісімсот років. Тож ти ніяк не міг отримати королівський дозвіл. Еге ж? Виходить, ти став араджитським воїном лише після того поранення?

Кейґан трохи помовчав, спрямувавши погляд у темряву, і нарешті відповів: