Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 41)

Консумі відібрало мову. Та Віас і не чекала на відповідь.

— Так, Консумо. Наша Богиня тут. І бранкою її зробили хранителі. Вони привласнили собі її силу. А сіверяни йдуть на Хатенґрадж, тому що звільнення Богині — для них єдиний спосіб перемогти.

Консума замислилася, шукаючи пояснення.

Віас розгубилася, бо відчула у свідомості Консуми бажання виправдати вчинок хранителів. Це сильно розізлило Віас. Вона вже приготувалася вибухнути гнівом, коли Консума мислемовила:

— Он як усе було...

— Консумо, ти нічого не второпала?

— Ні, пані полковнице, я чудово все зрозуміла. Так, хранителі скоїли злочин. Проте, пані, завдяки їм наґи можуть продовжувати завоювання Півночі! Завдяки силі воєвод-хранителів ми ступили на північні землі, про які й мріяти не сміли. Уявіть лишень, яке процвітання принесе Хатенґраджу перемога в цій війні!

— Я не сліпа. Бачила вже, що коїться в місті. І знаю, що саме через це тут почало відбуватися щось несусвітне й шкідливе. Хіба раніше бодай один чоловік називався очільником родини?

Консума усміхнулася.

— Ви про Дзюера? Так, різне трапляється. Але я вважаю, це теж на користь нашому суспільству.

— На користь?

— Пані полковнице, ця війна породжує багатство, відкриває жінкам нові можливості. Раніше жінки, які не сподівалися успадкувати звання очільниці родини, були змушені все життя слухати, як власні діти називають їх не матір’ю, а тіткою. Незгодні могли піти служити вартівницями в ліс. Іншого вибору не мали. Хіба що крім ремесла ковальки, та про це й мислемовити не варто. А війна відкрила для жінок новий шлях. І він веде до збагачення. На Півночі жінки можуть здобути щось цінне. Звісно, трапляються й сумні випадки. Зустріч із леконом, приміром... Але більшість ворогів — нікчемні людиська. Тож не бачу в цьому нічого поганого.

Віас придивилася до вбрання голови Сховища пергаментів і зауважила, що воно прикрашене розкішною мідною вишивкою. Вона помітила це ще на початку, але тоді подумала, що Консума просто вдяглася в найкраще, щоб виявити пошану до стра-шої за званням гості. Після одкровення старої нагині Віас збагнула справжнє значення цього вбрання.

Консуми-войовниці, яка кілька років тому заявляла, що віддасть життя заради праведної мети Священної війни, більше не існувало. Нинішня Консума, яка напилася на Півночі крові й привезла додому багатство, не цікавила Віас як союзниця. Але що більше вплинуло на стару наґиню? Віас відчула потребу з’ясувати для себе причину, що змінила Консуму. Якщо річ у тім, що вона взяла участь у святі кровопролиття, значить, кров змила з неї гнів, викликаний викраденням Богині. І гніву в ній більше не було. Проте якщо причина в скарбах, награбованих на Півночі, гнів у душі Консуми ще жеврів. Прихований, оманливий, видозмінений, але він зберігся. Віас обережно мислемовила:

— Тобто ти вважаєш, що Богиню слід тримати в ув’язненні якомога довше?

Віас зоседилася мало не до запаморочення, намагаючись глибше зазирнути у свідомість Консуми. А та хвильку повагалася й відповіла:

— Я такого не мислемовила.

— Мені здалося, ти це мала на увазі. Якщо Богиня звільниться, наґи повернуться до старих порядків. Бо тоді ніхто не зможе потрапити на Північ. Хіба не так?

— Усе так, пані полковнице, але...

Консума закрила свідомість, не завершивши мислевислів. Віас пошкодувала, що не володіє вмінням захоплювати свідомість наґів.

— Ув’язнена Богиня рано чи пізно припинить опікуватися нами. Ми станемо такими, як дуоксіни, — припустила Віас.

Консума перелякано мислемовила:

— Невже може дійти до такого?

Віас подумки вдоволено всміхнулася.

Промені сонця, що висіло низько над обрієм, ковзнули поверхнею віддаленої скелі.

Скеля була величезна. Упродовж сотень тисяч років вітер і дощ точили й розгладжували її до блиску. Але щоб остаточно зламати гордість скелі, їм знадобилося б у багато разів більше часу. Та вітер і дощ не впадали у відчай. Вони невтомно терли, длубали й дробили скелю, ладні це робити безмежно довго. Адже знали, що переможуть у протистоянні.

Скеля поки що не здавалася. Їй судилося зазнати поразки, але її гордість ще була висока. Скеля пихато підпирала чолом небеса, ніби проголошуючи, що неодмінно віджене вітер і дощ. Певна річ, це було нездійсненне бажання. Та скеля була само-впевнена.

Перед скелею простягнися три видовжені тіні. Кейґан, який відкидав одну з них, обернувся до Тінахана. Лекон не зрозумів, чого хоче товариш, і запитав:

— Що?

— Я не на тебе дивлюся. На Богиню, яка нижча за всіх.

— Агов, Кейґане! Ти... Ти! Ти взагалі що...

— Тінахане, я не збирався жартувати, що з тебе нічогенька нянька.

Тінахан ледве змусив себе заспокоїтися. Постійні кпини Біхьона так дратували його, що він уже боявся почути щось подібне від Кейґана. Біхьон поцікавився, чому Кейґан вирішив раптом глянути на Богиню, а той відвернувся й кивнув на скелю.

На скелі був висічений напис. Скеля жила поза часом, а ось рукотворний напис, набагато молодший за неї, піддався натиску вітру й дощу, тому стерся майже повністю. Що предки хотіли передати в наступні віки — тепер годі було розібрати. Поки Біхьон намагався розрізнити букви, Тінахан мовив:

— Я чув, у Касіді теж є схожий напис. Але сам я там не бував і не бачив.

Кейґан здавленим голосом сказав:

— Бував і бачив. Ми в Касіді. А це — так званий Касідський камінь.

— Не може бути!

— І я так гадаю.

— Правда?

— Так. І те, що це Касідський камінь, і те, що мені важко в це повірити.

Приголомшені Біхьон і Тінахан витріщилися на скелю, не в змозі знайти пояснення тому, як зненацька опинилися в місці, до якого було кілька місяців пішим ходом.

— Ви пам’ятаєте, відколи я йду пішки? — запитав Кейґан.

— Ти про що?

Трохи зблідлий Кейґан сказав:

— З Останньої кузні я виїхав на собачій упряжці. А зараз іду пішки. Де сани й собаки? їх ніде не видно. Відколи я йду пішки? Дивно, але не пам’ятаю.

Біхьон і Тінахан здригнулися. Не знали, що й відповісти.

Кинулися перевіряти, хто що пам’ятає. І висновок їх налякав. Ніхто не розумів, скільки часу минуло після виїзду з Останньої кузні. Біхьон, як ошпарений, крутнувся в пошуках Нані. Жук знайшовся. Він лежав біля господаря. І Біхьон полегшено зітхнув. Проте він теж деякий час ішов пішки й гадки не мав, як довго. Спробував знаками розпитати в Нані, та відповідь його не втішила. У всіх зберігалося невиразне відчуття, що в дорогу вони вирушили зовсім недавно. Розвідники не знали, що й думати. А міркування Біхьона спантеличило Кейґана й Тінахана ще дужче.

— Якщо це Касіда, значить, ми неабияк збочили з дороги. Нам треба в замок Тисячі всесвітів, щоб дізнатися, де зараз північне військо. А замок так далеко звідси!

Кейґан і Тінахан визнали зауваження Біхьона слушним. Кейґан розгублено подивився на сідло за спиною в Тінахана й мовив:

— Мабуть, це промисел Богині. Тільки наміри її незбагненні. Коли вона прокинеться, запитаємо. Не впевнений, світанок це чи захід сонця. Скидається на вечірню заграву. Тож зупинімося тут на ночівлю.

Ніхто не мав кращої пропозиції, тому загін розташувався під кручею просто неба. Постелі не мали, тому Біхьон запалив доккебінський вогонь, а Кейґан загорнувся в плащ. Окремо довелося подбати про Дитину. Кейґан влаштував для неї кубло з гілля, трави й моху. Тінахан поклав туди дитя в ковдрочці. Тимчасовий храм був готовий.

Тінахану спало на думку, що непогано було б попоїсти. Він зазирнув у наплічник і виявив, що там повно харчів. Тож Тінахану це здалося доказом того, що після виходу з Останньої кузні минуло небагато часу. Кейґан і Біхьон погодилися й зиркнули на маля. Богиня спала. Кейґан підвівся зі словами:

— Піду знайду щось поїсти Дитині.

— Навіщо?

— Відколи пан Жар став вогняним уособленням, він більше не їв. А Богиня, яка нижча за всіх, живе в тілі звичайного леконеняти. Наші харчі їй не підійдуть.

— І куди ти підеш?

— Я бував у цих краях. Якщо ми перед Касід-ським каменем, Касіда — он там. Сподіваюся, у місті щось роздобуду.

— Ходімо ліпше всі разом. Навіщо спати під кручею, коли місто близько?

— Ні, залишайтеся тут, — заперечив Кейґан. — Повітря прохолодне, значить, наґів тут немає. Але ми не знаємо, чи торкнулася міста війна. У місті може бути небезпечно. Я піду сам.

Товариші Кейґана кивнули, тремтячи від страху. Уява вже намалювала одному з них Касіду, затоплену водою, другому — залиту кров’ю. З твердого кроку Кейґана вони здогадалися, що місцевість добре йому знайома. Тож подумали, що нічого поганого з провідником не станеться, і постаралися стерти побоювання зі своїх душ.

Кейґан відійшов на значну відстань від Касідського каменя, зупинився, щоб роззирнутися й пригадати, куди йти. Пам’ять добре зберегла все потрібне. Він рушив далі, й невдовзі з темряви вигулькнула Касіда.

У вікнах осель не світилося, тож місто постало в нього перед очима трохи несподівано. Кейґан збагнув, що може означати відсутність світла. Побачивши на землі чоловіка, не піддався спокусі подумати, що того звалило з ніг вино, а незворушно переступив випнуті реберні кістки.

Піднявся місяць. І Касіда, просякнута смородом смерті й пітьмою, показала свої жахи. Гостей не з назького племені в місті не з’являлося вже давно.

Будь-хто перейнявся б журбою і ненавистю, побачивши Касіду в такому стані.