Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 40)
Рюн не сумнівався, що Ласу робить усе можливе для перемоги північного війська, старається не допустити навіть найменшої поступки. Але він відчував кожен крок кожного вояка, і цього разу в нього виникли підозри. Наґ замислено мовив:
— Старший воєводо, відбувається якесь незрозуміле переміщення війська.
— Вам і не треба розуміти, Князю-блискавко. Лише повідомляйте, що й де відчуваєте.
Ця розпливчаста відповідь не спантеличила Рюна. Він знав, що в Ласу на думці, щойно той розтулив рота. Прочитав напружену свідомість старшого воєводи, який прораховував усі можливі способи здобути перемогу. Рюн довіряв Ласу, знав, як сумлінно той ставиться до своїх обов’язків перед вояками, приведеними в землі, де на них чигала смерть.
Рюн побачив у душі Ласу чисту ненависть до наґів. — Звідси відступають сто п’ятдесят сім вояків.
Ласу говорив майже зі швидкістю думки. Невдовзі сіверяни несподівано напали в тому місці, де радив Рюн. Цим нападом Ласу хотів справити на наґів враження, нібито він має в запасі достатньо вояків. Наступ сіверян із засідки збентежив наґів.
Ласу вдалося продовжити диво ще на один день. Чотирнадцятий день битви при Актаґраджі завершився відступом назького Росичкового полку. Але наґи були переконані, що скоро переможуть. Ласу не мав засобу, щоб переконати їх у протилежному. І шаленів від безсилля.
Під стогони поранених вояків на землю опустилася ніч.
Декого пробирав дрож від передчуття, що світанку вони вже не побачать. Між пораненими йшов понурий Рюн з низько опущеною головою. Вітер, який обвівав його, ніс запах крові. Чутливість драконодухого загострилася. Рюн чув жалібні крики, відчував розпач поранених. До нього долинув і густий голос воєводи Семіквора. Той розповідав, як того дня уникнув загибелі.
— Ворогів може бути десятки тисяч. А мій імовірний убивця тільки один. Не двоє, бо не помру ж я двічі. Один! І я його знаходжу й запобігаю своїй загибелі. Я не загину в бою, бо навчився визначати, хто мій убивця. Я виживу.
Міркування було безглузде.
Але здоровий глузд не стане в пригоді воїнові, який стоїть на межі смерті.
Рюн перейшов пагорб і наткнувся на вояків, які сиділи навколо багаття й щось смажили. Поява Рюна їх спантеличила. Наґ уловив сторожкі та ворожі, ба навіть журливі, благальні погляди. Рюн кинув на них погляд і вмить «побачив» усе, що потрібно.
Не запитав, що смажиться на вогні. Не запитав, коли вони встигли сходити на полювання. Що стане воєнною здобиччю — визначає переможець.
І Рюн мовчки проминув їх, відчувши, як за його спиною журливе благання змінюється презирством.
Але що він міг удіяти? Нагримати на вояків за те, що їдять його одноплемінника? Скип’ятити їхню кров у жилах? Висмоктати через пори всю воду з їхніх тіл?
Чи було б це виявом пошани до засмаженого одноплемінника?
Рюн знайшов тиху місцину, сів, прихилився спиною до дерева й охолодив повітря над бойовищем. У Кіборені було легше управляти погодою вночі, коли не пекло невблаганне сонце. Рюн назвав ім’я Богині. І відчув усю вологу на широчезному просторі, охопленому його сприйняттям.
Кіборен почав видихати вологу.
Волога порскала з кінчика кожного листочка, з плетива павучих тенет, з верхівок спалених дерев. Напоєна кров’ю земля втрачала вологу й твердішала. Кіборен утратив тепло. Так само гарячий подих сушить мокру шкіру. Вода поглинає тепло, щоб випаруватися. І Рюн, вільний від докорів сумління, випаровував її. Виганяв її з лютою лайкою, не зважаючи на її благання. Вологе дихання Кіборену запаморочило небеса.
Це була одна з причин, завдяки яким північне військо творило дива протягом останніх чотирнадцяти днів. У воєвод-хранителів, заклопотаних приборканням Жара, не залишалося сили на протидію Рюну. Щоранку наґи мусили просто чекати, коли сонце прогріє повітря. А повітря в лісі нагрівалося довго, майже до вечора. Адже волога, яку Рюн заганяв високо в небо, затуляла землю від сонячного тепла. І далі безжально виганяючи воду, Рюн привітав чоловіка, який простував до нього:
— Беміоне!
Беміон Ґульдохар прискорив крок, ніби вірний пес, що почув поклик господаря. Підбіг і опустився на землю поряд з Рюном. Здавалося, він був усім задоволений. Рюн за звичкою глянув на ступні Беміона. Вони були сухі. Наґ знову прихилився до дерева.
— Князю Беміоне...
Той мовчав. Поринув у спогади про дитинство, коли безтурботно гасав і стрибав між фансайських веж Шестеро братів. Але Рюну було байдуже, про що думає старий князь.
— Мені треба тебе вбити?
Рюн пригадав розмову із Жаром. Подумав про Мертвоспад, ув’язнений у стінах піраміди.
— Я не впевнений, що доживу до кінця війни. А без мене ти загинеш. Навіть якщо вислизнеш із рук наґів, загинеш десь від спраги. Ти ж не п’єш сам. Тобі не вдасться втекти від смерті. Я не хочу, щоб тебе зарізали наґи або щоб ти помер від зневоднення. Тому пропоную тобі легку смерть. Мені слід убити тебе, як гадаєш?
Беміон так і не вимовив жодного слова. Піддавшись пориванню, Рюн смикнув його за плече й зазирнув у обличчя. Воно здавалося цілком безтямним.
— Князю Беміоне!
— Що з тобою? Пусти.
— Беміоне Ґульдохаре! Послухай! Ти був очільник ом Давніх верхніх земель. Ти був видатним князем Фансая. Ти єдиний мав право зберігати всі шість ключів від веж Шестеро братів. Усе це я кажу про тебе! Так треба!
— Пусти, мені боляче.
— Я не знаю, що все це означало для тебе й для оточення. Але знаю, ким ти був раніше. Нині ти став іншим. Це вже не ти. У мене голова мало не лусне від тривоги за сестру. А тут ще ти, хай тобі всячина! Я не можу впоратися з вами обома.
— Чи мушу я це зробити? Чи мушу знищити тебе заради того, щоб залишитися Рюном Феєм, який прагне врятувати сестру? Знищити через те, що я мушу їсти?
— Так влаштоване життя...
Рюн прибрав долоню з плеча Беміона. По всьому його тілі шалено шурхотіла луска. Він дивився на власну руку, мов заворожений. Коли підняв голову, Беміона вже не було біля дерева. Рюн не покликав старого назад, а натомість послав у пітьму дикий мислевислів:
— Жаре!
— А я не хочу.
— Не мислемов так! Я не хочу цього!
Відповіді Рюн не отримав.
Він утупився в темряву перед собою. Тепла Жара ніде не бачив. І не міг його вистежити. Затулив очі руками, зігнувся й припав чолом до землі. Обливаючись срібними слізьми, він захлинався риданнями.
У голови Сховища пергаментів Хатенґраджа Консуми Бальтен не було жодного рубця від бойового поранення. Тож вона не могла віддаватися спогадам про свої військові подвиги, погладжуючи рубці, як це роблять безбожники. Війна не наклала відбитку й на її свідомість. Віас Макероу зустріла Консуму Бальтен таку саму з вигляду, як і кілька років тому.
— Ми відступили від того триклятого укріплення з болем у душі. Але всі поважають рішення пана полковника. Усім зрозуміло, що він ухвалив це складне рішення, бо видовище страждань вояків від лютого холоду було для нього нестерпне.
Хоча одна зміна в старій наґині таки відбулася. Консума, яка вийшла у відставку в званні сотниці, наполегливо попросила полковницю Віас не вживати до неї звертання «пані», попри значну різницю у віці. І Віас погодилася.
— Звісно, Консумо, відступ не збезчестив Кокосовий полк. Павлонієвий теж невдовзі буде змушений відступити.
— Так, пані полковнице. Павлонієвий полк уже здобув велику славу. Ми билися разом із цим полком під Джаборо. Червонодеревний полк тоді, мабуть, був під Шрадосом. Ту битву теж запам’ятають навіки, пані полковнице. Але джаборський мур став для нас суворим випробуванням. На четвертий день облоги...
Консумі вочевидь кортіло покопатися в спогадах не мацаючи рубець на шкірі, а в живій бесіді. Віас щосили старалася не виказати байдужості до тієї балаканини. Терпляче очікувала нагоди перебити Консуму, щоб перейти до справи, не образивши стару наґиню.
Мислевислів, обережно переданий Віас, дуже налякав Консуму, яка тепер вважала себе більше старою вірною воячкою, ніж головою Сховища пергаментів.
— Богиня, яка не залишає слідів, перебуває на південь від Кордону?! Що ви таке мислемовите? — здригнулася Консума.
— На мою думку, так, Консумо.
— Пані Макероу, пані полковнице... Побувати на бойовищі, ще й не раз, — жахливий досвід, але...
— О! Годі, Консумо. Я прийшла сюди не для того, щоб ти мене пожаліла, бо я буцімто схибнулася з розуму через побачені жахи війни. Подумай сама. Звідки у воєвод-хранителів така дивовижна сила?
— Як звідки? Безбожники викрали й ув’язнили Богиню, сила втратила володарку й підкорилася женихам Богині. Хіба не так було?
— Якщо так, чому ж безбожники не відпускають Богиню?
— Що?!
— Якщо сила воєвод-хранителів дає наґам змогу плюндрувати землі безбожників, чому б їм не звільнити Богиню, щоб усе це припинити? Якби звільнили Богиню, воєводи-хранителі стали б безсилі.
Консумі зробилося млосно. Міркування Віас здавалися цілком слушними.
— 3-з-значить...
— Атож! Безбожники не відпускають Богиню, бо вона не в них! Я мислемовила тобі, що прибула обороняти Хатенґрадж. Обороняти від безбожників, які замість того, щоб захищати свої домівки, відчайдушно сунуть на це місто. Навіщо їм віддавати за нього життя? Яке тут може бути пояснення?