Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 39)

Він не договорив, бо збагнув, що запитання безглузде. Хоча Жар, тобто плоть доккебі, став вогняним згустком, душа цього доккебі зможе весело ділитися з одноплемінниками спогадами про життя в одному тілі з божеством. Доккебі взагалі не дбають про виживання тіла. На обличчі Біхьона Кейґан побачив підтвердження свого здогаду.

Лекони дуже раділи за пані голову кузні.

— Тоді й даси мені ім’я, мамо, — сказала Дитина.

Пані голова захлиналася від шаленого калатання серця й не могла вимовити ані слова.

Коли нарешті вона із зусиллям розтулила дзьоба, Дитина вже заснула. Пані голова обережно погладила її пушок, дбайливо накрила дитя ковдрою і блискавично зірвалася з місця.

Тінахан аж здригнувся, зненацька побачивши перед собою обличчя ковальки, яке світилося щастям. Та говорила леконка так грізно, наче була ладна повідривати йому сережки.

— Ти все чув?!

— Що чув?

— Це дитя — моя дочка. Оберігай її, життя свого не шкодуй! Повернеться бодай з однією подряпиною — я тебе втоплю у воді!

Тінахан зомлів, а коли отямився, свято заприсягнувся, що оберігатиме Дитину. Ні в кого не виникло сумнівів у його щирості.

Розвідники вийшли на сніг. Кейґан заліз на сани, Біхьон сів на спину Нані. А Тінахана довго не відпускали ковалі та молоді гості, які хотіли з ним попрощатися. Дехто ледь не довів його до сказу застереженнями щодо труднощів піклування про дітей, але більшість лише бажала щасливої дороги та успіхів. Щойно Тінахану вдалося вирватися з Останньої кузні, Кейґан змахом батога віддав лайкам наказ рушати. Собаки відштовхнулися лапами від криги, і сани помчали вперед.

Загін прямував на південь.

РОЗДІЛ 13

ПАДІННЯ В ПРІРВУ

Колись один покличе трьох.

НІКОМУ НЕ ВІДОМЕ. ЗАБУТЕ ПРОРОЦТВО

Подвійна сокира, розправивши залізні крила, здіймала хвилі крові й злітала вгору. Кривава піна розліталася навсібіч, ніщо не стримувало змахів сокири, яка вільно шугала в гарячому, просякнутому трупним смородом повітрі.

Коли сокира випала з руки Джурадора, супротивник подумав, що той випадково впустив її. Але то була прикра помилка. Джурадор звільнив руку для удару кулаком в обличчя наґа, який підійшов надто близько, щоб можна було замахнутися сокирою. Але сокира не впала на землю, а пролетіла над головою Джурадора й у співпраці з його лівицею розтрощила череп ще одного настирливого наґа. Джурадор однаково вправно володів обома руками. Третьому наґу здалося, що лекон має аж три руки, бо його спіткала доля черв’яка, схопленого півнячим дзьобом.

Побачивши миттєву розправу Джурадора над трьома нападниками, інші наґи, налякані його бойовим завзяттям, відступили з настовбурченою лускою. Щоб поглузувати з наґів, Джурадор заходився крутити сокирою, яку почепив клинком на зап’ясток лівої руки, водночас підманюючи наґів указівним пальцем правиці.

— Чого стоїте? Навалюйтеся! Де ваш запал?

Наґи не чули його крику, але добре відчули в його поведінці презирливу насмішку, тож у нерішучості шурхотіли лускою, Джурадор клацнув дзьобом і додав:

— Сердець у вас немає, але душі хоча б лишилися? Невже в них немає запалу?

Наґи не почули заклику лекона, але відповіли по-своєму. Джурадор закукурікав.

А тим часом воєвода Мупінто теж несамовито волав, натискаючи ногою на назьку щелепу. Кров прилила до обличчя наґа, і на ньому виразно проявилося чорне татуювання. Воєвода витяг зазубрений меч з тіла ворога й без вагань відкинув його за спину. Меч врізався руків’ям у горло наґа, який підкрадався до Мупінто ззаду, і збив його з ніг. Поки наґ лежав на землі, Мупінто підібрав меч і блискавично встромив йому в коліно. Він робив так уже безліч разів.

Наг не кричав від болю.

А якби й кричав, чи зіщулився б від цього крику Мупінто?

Чи пройнявся б співчуттям і каяттям — досі йому незнайомими відчуттями?

Мупіто міг сказати тільки одне: за роки війни відповіді на ці запитання він так і не знайшов.

Зазубрини меча застрягли в суглобі наґа, тож Мупінто довелося впертися йому ногою в щелепу й нахилитися по камінь. На Мупінто летів сайкер. Хоробрий воєвода використав усі три зазубрені мечі, але мусив битися далі. Хоча камінь як вид зброї був йому зовсім не до смаку, він не скаржився, просто користувався доступним засобом. Розлючений Мупінто, тримаючи камінь за спиною, дочекався, коли сайкер наблизиться до його неприкритого обличчя, і виставив перед собою ліву долоню. Він бачив, як це робив один наґ, і хотів випробувати такий захист.

Гострий клинок сайкера легко ввійшов у плоть долоні. Мупінто затремтів від нестерпного болю й ледь не втратив свідомість, але все-таки замахнувся схованим каменем. Безпорадний наґ, залишившись без сайкера, схопився за спотворене обличчя й упав. Воєвода відсапався й витяг сайкер з рани. З його горла вирвався крик, від якого в слухачів закипала кров.

Воєвода Семіквор простромив ворогові груди мечем і збагнув, що даремно. Меч зачепився зазу-бринами за ребра й застряг, а супротивник і далі розмахував сайкером. За мить до того, як сайкер зітнув би Семіквору голову, той відбив удар ножицями, які тримав у лівій руці. Семіквор розкрив ножиці перед приголомшеним супротивником, який ще не бачив такої зброї на бойовиську. Семіквор звичним рухом розставив леза ножиць на потрібну ширину й рішуче встромив їх в очі наґа. Осліплений наґ моторошно зашарудів лускою.

Ножиці в лівиці Семіквора були його додатковою зброєю, його захистом. Злагоджено працюючи зазубреним мечем і ножицями, він позбавив дієзнатності напрочуд багато наґів. Відправивши в темряву чергового нещасливця, воєвода Семіквор раптом відчув, що калатання серця прискорилося.

«Моя смерть близько!»

Семіквор стиснув у пальцях ножиці й роззирнув-ся. Трохи віддаля побачив наґа, який добивав поранених сіверян. Нічого прикметного в ньому не було, але Семіквору щось підказувало: це він. Той, хто його вб’є. Уникнути цього можна було в один-єдиний спосіб.

«Я випереджу тебе!»

Міцно стискаючи ножиці та руків’я зазубреного меча, Семіквор кинувся на ворога. Той запізно помітив наближення нападника й ледве встиг витягнути сайкер із трупа. Через відчай і брак часу наґ замахнувся незграбно, і Семіквор спритно впіймав клинок сайкера ножицями. А зазубрений меч тієї ж миті ввійшов у шию наґа.

Наґ схопився за рану й покотився по землі. Семіквор підібрав сайкер і кількома ударами переломив пораненому хребет. Лівицею, у якій були ножиці, витер піт із чола.

Тепер Семіквор мав певність, що того дня не загине. Він твердо це знав. І рвонув до наступного супротивника без краплини страху в серці.

У битві при Актаґраджі були задіяні шість назьких полків. Північне військо зіткнулося неподалік міста з Вишневим, Росичковим, Кактусовим, Фікусовим, Дуріановим і Банановим полками. Двадцять двоє воєвод-хранителів, приписаних до цих полків, успішно стримували Жара. Полки нападали на сіверян по одному за день. В умовах густого лісу важко було слідкувати за пересуванням вояків і виконанням наказів, до того ж, існувала велика небезпека опинитися в полоні. Кожен полк воював один день і п’ять днів відновлював сили. Тому назьке військо могло протистояти північному хоч і цілу вічність. Навіть якби безбожники якогось дня завдали наґам значних утрат, ці втрати склали б лише одну шосту від загальної сили. За п’ять днів поранені наґи встигали достатньо оклигати, щоби знову вийти на бій. А от сіверяни не могли виділити жодного дня для відпочинку. Та й для одужання їм усе одно не вистачило б короткої перерви.

Північне військо не здавалося чотирнадцятий день поспіль, хоча давно вже було в жалюгідному стані. Це диво стало можливим завдяки Рюну Фею, який сидів у ставці й заважав воєводам-хранителям насилати дощ. Таким чином він давав леконам можливість битися. Воєводи-хранителі зосереджували зусилля на Жарі, тому нічого не могли вдіяти проти Рюна.

Силу управління водою Рюн застосовував для впливу на воєвод-хранителів, а силу драконодухого — для допомоги Ласу. Указуючи на спрощену мапу, накреслену на землі, Рюн пробурмотів:

— Ось сюди переміщуються шістдесят чотири наґи. Мабуть, збираються перервати зв’язок між нашими загонами.

Ласу Ґ’юріхар коротко кивнув і віддав наказ лекону, який стояв поряд:

— Сундарі й Ґрум Вільфар хай влаштують засідку на пагорбі ліворуч і тихо знищать цей загін, коли він наблизиться. Полковники Созія та Насе хай трохи відведуть своїх вояків. Конедо Вільфар хай готується переміститися праворуч, коли надійде наказ, і вб’є першого-ліпшого наґа з особливою жорстокістю. Здійметься переполох, і Джурадор хай тоді приєднається до Конедо. Созії та Насе передай попередження: якщо зволікатимуть з перешикуванням, як минулого разу, їм не жити!

Лекон зі зламаною ногою, який не міг битися й сидів у ставці, гучним кукуріканням передав накази Ласу Ґ’юріхара. Здатність воєначальника точно й швидко оцінити становище на полі бою рятує тисячі життів. А Ласу Ґ’юріхару в парі з Рюном Феєм удавалося вберегти десятки тисяч. Рюн володів проникливістю, а Ласу — кмітливістю. Лекони передавали накази кукуріканням під носом у наґів, а ті нічого не чули. Таким чином північне військо діяло, як єдина жива істота. Вона невпинно рухалася й змінювала вигляд, щоб вороги не здогадалися, де прихована її нищівна міць, а де вразливість. На додачу до всього, цей звір був озброєний страшними іклами — леконами — й невидимими пазурами — трійцею Вільфарів.