Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 38)
— Полюбляє швидкість. На відміну від мене. Я люблю, щоб усе відбувалося повільно.
Кейґану нескладно було здогадатися, що йдеться про Бога, якого ніде немає, а не про миску з останньої зали замку Тисячі всесвітів. Він подумав, що повільність Дитини, подібна до незворушності землі, усе ускладнює. Її слова не були відповіддю на запитання Кейґана. Попри нетерпіння розвідників Дитина одноманітно, але дуже голосно, пробурмотіла:
— Я виготовляю залізо десятки тисяч років. А він умить перетворює залізо на меч, напускає на нього іржу та повертає мені. Траплялося, що повертав лише за кілька років. Не розумію, навіщо так поспішати? Як я можу дозволити йому торкатися заліза, призначеного для моїх дітей?
Ошелешені розвідники перезирнулися. Раптом пані голова радісно скрикнула. І Кейґан збагнув, у чому річ.
У горні зоряного сяйва не буває вогню. В Останній кузні плавлять з руди
— Ти даєш зброю, пресвята Богине?
— Даю, — спокійно всміхнулася Дитина.
— А Богиня, яка не залишає слідів? Що вона дає?
— Ти й сам здогадався. Кажи.
— Імена?
— Ти кмітливий.
— Дякую. А що тоді дає він?
Дитина трохи помовчала, а потім знову струсонула спальню своїм голосом:
— Я могла б тобі сказати, та непристойно говорити за нього. Він сам повинен сказати.
Кейґан зазирнув Дитині в обличчя й мовив:
— Розумію. А що порадиш робити з мискою? Навчи нас, Богине, бо ми безсилі.
— Ходімо до Жара.
— Що?
— Кажу, ходімо до Жара. Адже миска — виріб доккебі. Ковалько!
Пані голова мить вагалася, перш ніж схилитися до Дитини. Та говорила, не дивлячись матері в очі:
— Зроби для мого сина Тінахана наплічник, щоб він узяв мене в дорогу. Наплічник має бути надійний і такий, щоб у мого сина були завжди вільні руки. Зможеш?
Тінахан зойкнув. Йому здалося, що наплічник з немовлям дуже нашкодить його войовничому образові. Але перш ніж він устиг заперечити, Дитина заснула. Пані голова випросталася й багатозначно всміхнулася Тінахану. Той мало не плакав. І блиск в очах Біхьона ще додав йому смутку.
Ковалі зглянулися на Тінахана, який відчайдушно сперечався з ними, і не стали прикрашати сідло дитячим брязкальцем. Назва «сідло» теж дратувала Тінахана, але іншої підхожої назви дібрати не вдалося. Це був кошик із двома лямками для пліч і поясним ременем. Щоб Дитина могла дихати, кошик сплели нещільний. Біхьон наполягав на тому, що Тінахан мусить приміряти сідло й перевірити, чи зручно його носити, але той навідріз відмовився, заявивши, що начепить цю дурничку тільки коли настане час вирушати. Звісно, він усвідомлював невідворотність надягання сідла. Загін був готовий до виходу. Його затримувала тільки хуртовина.
Тож Біхьон перестав доводити Тінахана до сказу й пішов до Кейґана.
Той, одягнений у грубу хутряну накидку, стояв на сходах перед Останньою кузнею і споглядав снігопад. Наближався вечір, і Біхьон подумав, що вийти того дня все одно не вдасться, навіть якщо хуртовина вщухне. А от Кейґан був іншої думки.
— Ковалі кажуть, що в цю пору року негода нуртує майже постійно. Якщо буря бодай трохи вляжеться, ми вийдемо вночі. Тінахана це потішить, бо молодики не побачать його із сідлом на спині.
— Ковалі сердечно люблять Дитину, як гадаєш?
— Так. Адже тут зазвичай не буває малих дітей.
— Справді. А поясни мені, будь ласка, слова Дитини. Я нічого не втямив. Що означає — «дає зброю» і «дає імена»?
Кейґан відповів не відразу. Біхьон мовчки чекав, поки той збере докупи думки. Хуртовина, дико завиваючи, відкидала чудернацьку тінь на присмеркове небо. Ніч зростила в небі яскраві зірки, з якими, на подив Біхьона, сперечалася, хизуючись різнобарвним вбранням.
Кейґан поволі розтулив уста.
— Коли ми знайшли пана Жара і виявилося, що він володіє такими самими вміннями, як будь-який доккебі, у мене виник дивний здогад.
— Що? І який?
— Доккебі мають таку саму силу, як і Бог, який себе вбиває. Отже, Бог доккебі дав їм вогонь, — припустив я. Якщо взяти назьких хранителів, вони теж отримують дещо від Богині, яка не залишає слідів. Це звання женихів Богині, що міститься в імені, дарованому Богинею, — таємному храмовому імені. Якщо ці двоє божеств дають дари племенам, якими опікуються, інші двоє теж повинні чимось обдаровувати. Легко здогадатися.
Біхьон здивовано глянув на Кейґана. А той махнув рукою в бік Останньої кузні й сказав:
— Тут, в Останній кузні, лекони отримують зброю. Наґи теж вміють кувати зброю. Хто не чув про їхні чарівні шиктолі? Доккебінські ковалі виготовляють із заліза таке, що іншим племенам годі й уявити. Чому леконам конче потрібно йти по зброю саме сюди?
— І чому ж?
— Це не проста зброя. Це зброя, викувана із заліза, виплавленого зоряним сяйвом. Із заліза, дарованого Богинею, яка нижча за всіх, її дітям. Доккебінські мечі руйнує іржа, а назькі шиктолі — хічамма. Я особисто не випробовував леконську зброю хічаммою, але гадаю, що зоряне залізо вона не візьме. Тому що це залізо — дарунок Богині її підопічним.
Кейґан схопився за колону, щоб утриматися на ногах. Потужний вітер врізався в крижану гору й розбився на друзки.
— Нікому не відомо, де храм Богині, яка нижча за всіх. Я тепер знаю, де він. Там, де Богиня дає своєму племені зброю. Остання кузня — храм цієї Богині! А ковалі самі не відають, що є її священнослужителями.
Біхьон роззирнувся. І піднесено вигукнув:
— Авжеж! Твоя правда! Де ще він має бути? Ми жили в храмі. Отакої! Чому ніхто не здогадався раніше? Ох! А що тоді...
Кейґан важко кивнув.
— Еге ж.
Біхьон не міг висловити думку. Його очі гарячково бігали. Кейґан помітив його розпач і допоміг:
— Так. Якщо знаєш про подарунки трьох божеств, хочеться дізнатися, що дарує четверте божество. Але Богиня сказала, що я можу з’ясувати це, лише коли знайду Бога, якого ніде немає. Я стільки сушив собі мізки над тим, що це могло б бути... Гадки не маю.
Біхьон повільно кивнув. Він теж не мав жодних припущень. Доккебі глибоко занурився в роздуми: «Що ж таке дає кімам Бог, якого ніде немає?».
Пристрасне бажання Тінахана, мабуть, почули небеса: на світанку буревій ущух. Але навіть о цій ранній порі молоді лекони зібралися, щоби провести видатних розвідників. Усі вони мали такий непідробно щиросердий вигляд, що Тінахан не зміг прогнати «ледачих витріщак» назад під ковдри.
Згодом з’явився й Сіру — із кошиком-сідлом у руках. Тінахан, у якого сережки налилися кров’ю, повернувся до нього спиною, щоб той урочисто начепив йому на плечі сідло. На обличчях молодих леконів блимнули усмішки, які важко було назвати ввічливими. Коли усмішки вже переросли в гамір, вийшла пані голова зі сповитою Дитиною. Молодики враз притихли.
Пані голова посадила Дитину в сідло й припасувала. Підійшов Біхьон і запалив навколо кошика доккебінський вогонь, щоб захистити маля від безжального морозу. Але тільки бачити це пані голові було замало, і вона для певності провела рукою по сідлу.
Дитина мовила:
— Дякую за все, мамо.
Усі присутні, крім Тінахана, прикипіли поглядами до сідла, звідки долинув не дзвінкий, гучний голос Богині. Пані голова міцно схопилася за сідло й зазирнула всередину, ніби не повірила власним вухам, і довго так простояла з виразом страху на обличчі.
Нарешті вона сказала:
— Нема за що, пресвята Богине.
І Дитина всміхнулася.
— З тобою розмовляє не Богиня, а твоя дочка, мамо. Звісно, я говорю так зв’язно тільки з її волі.
Пані голова не працювала зі звичайним вогнем, тож усе її тіло було вкрите пишним оперенням, яке від хвилювання настовбурчилося.
— Це правда? Донечко!
— Матусю, чекай на мене. Коли все скінчиться, я повернуся.
— По-вер-неш-ся?! — несподівано прокудкудакала втішена мати.
Біхьон ледь не зомлів. А Дитина тільки всміхнулася.
— Так! І я повернуся до тебе простою леконкою. Богиня переселиться в інше тіло, бо якщо всі знатимуть, де вона, їй постійно надокучатимуть і заважатимуть.
Розвідники зрозуміли, чому в Дитині не відбулося жодної зміни. Щоб її тіло можна було повернути власниці, коли настане час.
— Дозвольте запитати, що станеться із Жаром. Він зараз перетворений на згусток вогню... — не втерпів Кейґан.