Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 37)

Якби дружинники скористалися слухом, то відкрили б дивну обставину: ці двоє, що відокремилися від загону, навмисно відвернулися та вдавали сонних. Вони розмовляли між собою вголос. Але ніхто не дослухався й не заважав їхній розмові.

— Кару, ти віриш, що ми готуємося відбивати напад Дзідоґраджа?

— Ні, Свачі, навряд чи. У Червонодеревному полку колись було найбільше воєвод-хранителів. Якщо Дзідоґрадж нападе, без них нам годі вистояти. Ти тільки поглянь на це посміховисько: рядових вояків обмаль, а воєвод-хранителів і взагалі катма. А на додачу, полком орудує Віас Макероу.

— Йой... Та ще й ця клята Віас. А раптом вона впізнає нас?

Свачі відчув, як від згадки про ту наґиню луска в нього стає сторч. Кару й Свачі відвернулися від дружинників, щоби приховати рухи губів, але настовбурчена луска могла привернути непотрібну увагу. Тому Свачі постарався стриматися. Кару похмуро сказав:

— Мусимо звільнити Богиню, поки не сталося лиха. Завдяки цим схибленим розбійникам ми повернулися в Хатенґрадж. Тепер нам слід перейти до останньої частини задуму.

Свачі впевнено відповів:

— Маю одну думку. Якщо на Хатенґрадж хтось таки нападе, — не так важливо, хто — охорона Вежі сердець послабиться. Адже всі хранителі вийдуть на битву.

— І тоді ми проникнемо у Вежу?

— Атож. Чудова нагода.

— Тоді треба забиратися звідси. Бо нас потягнуть знову до полку й поставлять на оборону міста. Ось тільки не знаю, чи відпустить нас Дзюер. У нього жорстка вдача. Навіть тих, хто довго служив йому, відмовляється відпускати.

— Значить, треба втікати. Сховаємося в лісі.

— А як ми з лісу проберемося до Вежі, коли почнеться битва? Маємо бути якомога ближче до неї.

— Утечемо й приєднаємося до якоїсь родини в місті. Це ж Хатенґрадж. У такому великому місті нас не зловлять.

Кару важко зітхнув.

— Не все так просто. Хатенґрадж нині занадто метушливий. Нині жінки завели звичай часто виходити з дому. І нам доведеться їх супроводжувати, щоразу наражаючись на небезпеку. Нас швидко викриють. Може, і знайдеться родина, яка живе за старими правилами. Але як нам дізнатися про неї?

Свачі не знав такої сім’ї. І Кару не знав. Розмова згасла. Невдовзі Кару сяйнула нова думка.

— Може, розкрити Дзюеру таємницю?

— Що Віас убила Хваріта? Звісно, завдяки цьому Дзюер зможе взяти гору над Віас. Та ми не маємо доказів. Хто підтвердить наші слова?

— Ні, не цю таємницю. Можемо розказати про ув’язнену хранителями Богиню.

— Що?

— Чому б і ні? Якщо підемо мислерозповідати про це містянам, нас ніхто не слухатиме. І хранителі нас миттю схоплять і вб’ють. А Дзюер здобув прихильність багатьох впливових сімей... Стривай, треба це обмізкувати.

Кару й Свачі говорили ще дуже довго. Поступово в їхніх головах зародився нечіткий задум.

* * *

Тінхан сердито вигукнув:

— Дай-но її сюди! Я спробую.

— Прошу.

Кейґан люб’язно кивнув і передав Тінаханові миску. Той прийняв її обома руками — так само урочисто, з гордістю, як колись приймав з рук коваля Останньої кузні свого списа. Потім нагнувся й поставив миску на підлогу. Дбайливо повертав її то праворуч, то ліворуч. Коли нарешті вдовольнився її розташуванням, розігнувся й постояв трохи, відсапуючись.

А відтак зробив дещо несподіване. Він високо підстрибнув. У мить, коли Тінахан завис у повітрі, Біхьон задер голову, щоб помилуватися стрибком товариша. Аж раптом Кейґан схопив Біхьона за руку й потягнув до себе.

— Сюди, Біхьоне.

Тінахан громовим голосом закукурікав. Він збільшився втричі, його очі палали войовничим вогнем. І з висоти він упав просто на миску.

Падіння було гучне. Кам’яна підлога вкрилася тріщинами. Біхьон і Кейган сторожко вийшли з-за спини пані голови кузні. Тінахан стрибав на одній нозі біля місця падіння, охаючи від болю. Він пошкодив щиколотку під час удару. Але розвідники не виявили до нього співчуття, бо їхні погляди були прикуті до місця, де стояла миска. Тінахан сів, погладив забиту ногу й теж подивився туди. Курява осіла, й усі побачили, що миска шалено крутиться. Коли обертання припинилося, Тінахан заволав на все горло.

Миска була ціла-цілісінька.

Її кидали на долівку, жбурляли об стіну, топтали ногами. Вона витримала навіть стрибок розгніваного лекона.

— Яка міцна! От би вся зброя була така! — гірко пожартувала ковалька. — А як її розбили минулого разу?

— Просто кинули на підлогу.

— То чому тепер миска не б’ється?

— Так і знав, що запитаєте.

Ковалька всміхнулася:

— Значить, вам це невідомо.

Кейґан сумно зітхнув. А тим часом Тінахан тицьнув миску до рук Біхьону. Той, ніби нічого не зрозумів, заніс її над головою, як наказав лекон, і раптово сполотнів. Тінахан відбіг на кілька десятків кроків і рішуче схопився за списа.

Біхьон хутко відкинув миску і з криком відскочив.

По тому розвідники вдалися до сторонньої допомоги. Сіру, майже як завжди, не мав замовлень. Він стомився, спостерігаючи за безпорадними спробами чужинців, і так роздратувався, що поставив миску на своє ковадло та щосили вгатив по ній молотом. Ковадло розкололося. Сіру не пожалів і другого, але теж тільки марно розбив його. Схаменувся запізно. Розбите ковадло вважалося в ковалів поганою прикметою. А з ним це сталося, ще й двічі! Наляканий коваль мечів побіг допитуватися в товаришів-ковалів, якими обрядами можна відвернути нещастя. Кейґану набрид зайвий галас.

— Вона не піддається. Годі.

Тінахан, важко дихаючи, витріщився на миску. Ніхто не бажав її торкатися, і вона так і залишилася на розколотому ковадлі.

— Чому нічого не виходить? Минулого разу вона розбилася від одного удару.

— Можливо, річ у тім, що цього разу ми шукаємо Бога, якого ніде немає. Як його знайти? Його ж немає в жодному певному місці! — спересердя бовкнув Біхьон.

Розвідники зі щирим зацікавленням обернулися до нього. Біхьон відчув на собі їхні погляди, знітився й почав виправдовуватися, мовляв, просто грався словами. Але Кейґан похитав головою.

— Можливо, ти правий. Бога, якого ніде немає, немає в жодному певному місці. А от його втілення десь-таки мусить бути. Гадаю, це більш правильне міркування. Хоча ніхто не знає, чи взагалі існує правильне рішення для нашого теперішнього становища.

— Якщо миска не розбилася, ми не можемо вирушити на пошуки втілення. Що робитимемо?

Кейґан хвильку поміркував і безпорадно розвів руками.

— Як написав Ґайнер Кашнеп, Бог — не безкоштовний усемогутній раб, який служить нам, не знаючи відпочинку. Хоча ми поки не знайшли Бога, якого ніде немає, Богиня, яка нижча за всіх, уже з нами. Не можна нехтувати нею. Ходімо до дитини.

У Дитини не було справжнього імені. Право дати його належало матері, але пані голова соромилася давати ім’я Богині. Або, як припускали деякі зажурені лекони, вона перестала вважати дитя своєю дочкою. Та ніхто не наважувався запитати про це вголос. Пані голова, напевно, ще не відновила здоров’я після пологів, але трималася з гідністю, наче нічого й не сталося.

— Не уявляла собі, що майструю вівтар, а не звичайну колиску, — сказала мати.

Це був єдиний вияв її переживань. Уникаючи співчутливого погляду Біхьона, вона схилилася до Дитини й мовила:

— О велика Богине, яка нижча за всіх, час тобі прокидатися.

Дівчинка-леконеня розплющила очі. Закліпала, роззявила дзьобика й позіхнула. Достоту як усі малята у світі. Потім укрита легким пушком дитинка потягнулася, пововтузилася в ліжечку й сказала, помітивши Кейґана:

— Бачу, до мене прийшли розвідники. Посади мене.

У Біхьона з Кейґаном задзвеніло у вухах. Голос у дівчинки був надзвичайно гучний і дзвінкий. Ковалька посадила її в колисці. Якщо не брати до уваги приголомшливого голосу, Дитина нічим не відрізнялася від інших малюків і потребувала постійного піклування. Розвідники не забули миті перетворення простого доккебі на згусток вогню — на Жара. Тому відсутність помітних змін у Дитині їх дивувала.

Дівчинка покрутила голівкою в жовтому пушку й спитала, не дивлячись ні на кого одного:

— Миска розбилася?

— Ні, не розбилася, пресвята Богине.

Дитина вимагала подробиць. Кейґан розповів про всі їхні спроби. Уособлення із загадковим блиском в очах мовило, так само ні на кого не дивлячись:

— Так, це можливо.

— Що можливо, пресвята Богине? Чи не будеш така ласкава, щоби пояснити?