Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 36)

Хранитель Серізма прибрав суворого виразу обличчя. Хранитель Ботрін нерішуче мислемовив:

— Ґалотек скоро зможе пройти крізь пропускну браму.

Серізма похмуро відповів:

— Становище вкрай складне. Тамтешні гори дуже високі. Там холодно. Ґалотек витрачає всю силу на підтримання теплої погоди. Буревії, які здіймають полкові воєводи-хранителі, не завдають істотної шкоди укріпленню. Вартові платної дороги призвичаєні до будь-яких погодних умов і не бояться якогось там вітерцю. До того ж, Ґалотек захопив управління над усією водою поблизу, тому воєводам доводиться збирати вологу для створення буревіїв у інших місцях і здалеку приганяти вітри до укріплення. А ці вітри зводять нанівець зусилля Ґалотека, який намагається підтримувати в повітрі тепло.

— То хай би вступили в сутичку з вартовими. З наґами Джукведо Сармак. Хто знається на війні краще за нього?

— Але це укріплення — єдине у світі, яке не підкорилося цьому знавцеві війни. Може, варто просто послати їм золота? Сплатять за прохід — та й по всьому.

Луска в Ботріна ледь настовбурчилася. Серізма пропонував таке вже не вперше. Ще коли надійшла звістка, що Ґалотек застряг на Сіґуріатській платній дорозі, Серізма подумав, що все вирішать гроші.

Та ось послати туди із золотом не було кого. Усі полки, усі підрозділи відрядили на стримування наступу північного війська. Для передавання золота не знадобився б великий загін, але наґи не дісталися б до пропускної брами, на морозяне високогір’я, без допомоги воєвод-хранителів, які нагрівали б для них повітря. А всіх воєвод-хранителів кинули на те ж таки стримування сіверян. Міць назького війська була зосереджена в руках воєвод-хранителів. Тільки вони могли дати бодай якусь відсіч Жару й Князю-блискавці. Чисельність піхоти не мала жодного значення. Тож Серізма запропонував зібрати загін для передавання золота з хранителів, які перебували в Хатенґраджі. Але таких майже не лишилося — більшість уже пішла на війну. Ботрін якраз і опирався пропозиції Серізми, бо не бажав залишати Хатенґрадж.

— Преподобний, а хто боронитиме наше місто, якщо всі хранителі підуть? Щоправда, можливо, надійде допомога від Дзідоґраджа.

У Серізми всередині все стислося. Якщо дзідоґразькі хранителі посилять свій вплив, і думати не варто про те, хто стане наступним верховним хранителем. Перед очима в Серізми постав образ дзідоґразького Ораґі. У нього зашурхотіла луска. Він витратив понад десять років на підготовку до захоплення влади хранителями. Тепер усі зусилля могли виявитися марними.

— Слушно. Не посилатиму хранителів, — твердо мислемовив Серізма.

— Але іншої ради нема.

— Потрібен хтось, кому відомо про Північ більше, ніж нам. Ми з тобою все життя провели у Вежі. У Хатенґраджі зараз чимало наґів, які повернулися з війни. Серед них знайдеться хтось тямущий, який підкине добру пораду.

Ботріну полегшало. Він знав, що відповісти Серізмі.

— Є чоловік на імя Дзюер. Він походить з родини Сен і збирається стати її очільником.

— Чоловік? Очільником? Що за маячня?

— Він вельми досвідчений шукач пригод.

Ботрін поділився відомостями про Дзюера, і Серізма стурбовано поцікавився:

— А як він походжав північними землями, де заманеться?

— Я ж пояснив вам, преподобний, що він ходив разом із назьким полком і дурив безбожників, обіцяючи їм захист. Тобто діяв там, де очікували нападу наґів.

— А, тримався місцевості, де мала відбутися битва і воєводи-хранителі вже підготували сприятливу погоду! Так, на таке здатний тільки винятковий розумник.

— Він уміє пристосовуватися й викручуватися. Тримався на такій відстані від полку, щоб його не помітили, але й щоб тепла вистачало.

— Ось цей хитрун нам і потрібен. Може, щось зметикує. Піди до нього, Ботріне.

— Так, преподобний.

Ботрін уклонився Серізмі та вийшов з келії.

Спустився на кілька поверхів і зупинився. Він опинився в особливій частині Вежі сердець. Роззирнувся й передумав спускатися далі.

Біля дверей стояли на чатах двоє послушників. Побачивши Ботріна, свого начальника, привітали його легкими поклонами. Ботрін кивнув у відповідь і відімкнув двері ключем. Увійшов і зачинився на засув.

У глибині келії виблискувала холодом величезна залізна скриня. У ній зберігалося заморожене тіло Каріндоль Макероу. Ботрін переконався, що холодова «шафа» працює як слід: з одного боку виходив струмінь тепла. Але про всяк випадок перевірив усі частини пристрою, як і щодня. Він робив це вже безліч разів, тож упорався швидко. Уважно перевірив, чи немає десь витоку холоду з пристрою, — для назьких очей це легке завдання. Додав речовини, які закінчувалися. Тепер усе було гаразд.

Невиразне відчуття, що він щось упустив, раптом пробралося в душу Ботріна. Він пересвідчився, що засув на місці, й знову глянув на «шафу». Часу на вагання не було. Послушники на чатах зауважили б, що він надто затримався з перевіркою. Ботрін сміливо підійшов до стіни, вдягнув хутряну накидку, яка висіла на гачку, повернувся до холодової «шафи» й рвучко розчахнув стулки.

«Шафа» дихнула на нього нещадним холодом. Ботрін щільніше загорнувся в накидку й зазирнув у темне нутро «шафи». Поступово прояснилися обрис і барви. Ботрін пережив це вже стільки разів, що й не злічити, проте, як завжди, сповнився радісного збудження й водночас напруження.

Він дивився на свою наречену.

«І чому вони ставляться до моєї здатності гостро відчувати Богиню лише як до корисного засобу? Вони теж її женихи!», — обурився він.

Та Ботрін чудово розумів, чому хранителі такі холоднокровні з Богинею. Слова «жених» і «наречена» для будь-якого наґа пусті. У їхньому світі не послуговуються поняттями, які стоять за цими словами. Наґи й наґині не вступають у постійні, довічні союзи. Хоча...

Ботрін дав волю уяві. Замислився про безбожницький звичай, який називають шлюбом. Шлюб — союз одного чоловіка й однієї жінки. І Ботрін дозволив собі помріяти про те, що сталося б, якби цей чудернацький звичай застосували до нього й Богині. Почувався спантеличеним, але думати про шлюб з Богинею було приємно. Він відчув її. Відчув, що вона відчуває.

Ботрін кохав Богиню.

Замріяний хранитель не відразу усвідомив, що збігло чимало часу. Стрепенувся, щоб остаточно скинути з себе ману.

Холодна темрява всередині «шафи» стала трохи розмитою. Ботрін квапливо схопився за стулки дверцят. Але не зачинив їх, а очманіло подивився на Каріндоль. Тепер, коли надмірний холод вийшов назовні, її обличчя можна було добре розгледіти. Ботріну здалося, що наґиня от-от розтулить повіки й зазирне йому просто в душу.

Він насилу змусив себе зачинити дверцята.

Відійшов до стіни, повісив на місце хутряну накидку. Луска стояла сторч. Збудження й задоволення від мрій ще не випарувалися. А ще він побоювався, що наступного разу це й справді може статися.

На околиці Хатенґраджа, на пустирі, Дзюер і його дружинники зібралися, щоб обміркувати їхнє спільне минуле й порадитися щодо сьогодення та майбутнього.

Новина про те, що вони відтепер служитимуть у Червонодеревному полку, нікого особливо не схвилювала. Дружинники багато чого накоїли на Півночі й не поступалися досвідченістю воякам полку. Різниця полягала хіба що в тому, що вояки спершу вбивали безбожників, а потім шукали, чим поживитися в їхніх помешканнях, а дружинники вбивали, спершу дізнавшись, чи мають безбожники щось цінне. Деякі з них зраділи приєднанню до полку, бо отримували можливість повернутися на Північ. Ці наґи вважали, що намір Дзюера покинути звичну діяльність і очолити родину Сен — цілковита нісенітниця.

Але з’ясувалося, що Віас не збирається виходити з Хатенґраджа. Тож дружинники, які прагнули повернутися на Північ, засмутилися, коли нові товариші з полку повідомили, що їхнє завдання — оборона міста. «Від кого маємо обороняти Хатенґрадж? Дзідоґразці на нас нападуть, чи що?», — думали налякані дружинники. З безбожниками можна було розправлятися граючись, а от наґи — геть інші супротивники. Скрадаючись за назьким полком, посіпаки Дзюера на власні очі бачили, на що здатні вояки за підтримки воєвод-хранителів. Тому ймовірність бою з одноплемінниками зовсім їх не тішила.

Природно, що обурені посіпаки прийшли до свого ватажка. Повідомили, що їхні шляхи розходяться, і попросили заради спільних прекрасних спогадів справедливо поділити здобуті на Півночі скарби. Повернення зі страхітливого холоду Півночі в тепло Кіборену, певно, якось вплинуло на свідомість Дзюера, бо його відповідь спантеличила прохачів. Усі погоджувалися з твердженням, що вояк-утікач заслуговує на страту, але не припускали, що це правило може застосовуватися до них самих. Розгублені, похнюплені дружинники зібралися, щоби придумати, як зарадити собі, але так нічого й не придумали.

Неподалік місця зборів, де роїлися збентежені мислевислови, лежали двоє наґів, з вигляду байдужих до цього мислегаласу. Вони зовсім недовго служили в загоні Дзюера, тож не встигли прикипіти душею до таких пригод і не заперечували проти приєднання до полку. Дружинники пропонували їм приєднатися до обговорення, однак ці двоє відхилили люб’язне запрошення. Їм справді було байдуже, з ким накажуть битися — з безбожниками чи з дзідоґразцями. Аби тільки не довелося голодувати. Решта дружинників помітили, що двоє лінивих новачків куняють, і пройнялися неприязню до них.