Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 35)
На Кейґана навалилася важка хвиля втоми. Він розшукав утілення Богині, але не підготувався до того, що доведеться вмовляти її матір. Міг би сказати ковальці, щоб подумала про сіверян, яких щодня безжально вбивають наґи. Та не став. Не нагадав ні про обов’язок перед суспільством, ні про долю. Цим він принизив би пані голову.
Натомість Кейґан прошепотів:
— Мені дуже шкода.
Він розумів, що не може говорити за цілий світ, за божеств і долю. Та йому довелося, бо цього бажала матір, змушена розлучитися з новонародженим малям. Вона теж розуміла, що Кейґан не може принести вибачення за те, у чому не завинив, але прийняла їх.
Ковалька сумно зітхнула.
— Ходімо.
Кейґан підвівся, узяв скриньку та глечик. І пані голова повела розвідників у таємне місце. Ковалі, повз яких вони проходили, лякалися, побачивши чужинців поряд з пані головою. Дехто навіть поривався її рятувати, але вона не підпускала до себе нікого. Невдовзі розвідники й ковалька опинилися в серці Останньої кузні — приміщенні, куди мали право заходити лише ковалі.
Біхьон і Тінахан благоговійно розглядали все навколо.
Справжня стіна в цьому приміщенні була одна — з того боку, де розташовані двері. Решта стін були крижані й дуже довгі. Біхьон збагнув, що це — порожнина в льодовій горі. Стеля здавалася чорною і незбагненно високою. Підлога з льоду була слизька.
Посередині розвідники побачили
Воно теж було зроблене з льоду. І в ньому, хоч як це дивно, не горів вогонь. Горно вбирало зоряні промені, які проникали крізь прозорі стіни й стелю. У цьому горні пані голова плавила залізо. Потім це залізо передавала ковалям, і ті кували для леконів зброю, яка могли служити тисячу років. Пані голова обернулася до розвідників і сказала:
— Здогадалися, де ми? Тут звичайне залізо перетворюється на зоряне.
Притискаючи до себе дитину однією рукою, другою вона погладила горно зоряного сяйва.
— Я хочу, щоб дочка змінила свою сутність саме тут. Починайте.
Кейґан вийшов наперед зі скринькою. Попросив, щоб пані голова сіла на підлогу. Тоді підняв віко скриньки біля неї, розгорнув шовк, і всі побачили черепки.
Вони тремтіли й дзеленчали.
Тінахан з Біхьоном аж дихати забули, коли черепки почали пересуватися, відшукуючи ті, з якими мусили з’єднатися. Таке вони вже бачили під час випробування Жара. Дрібні уламки збиралися в більші, поступово перед спостерігачами складалася ціла миска. Пані голова журливо всміхнулася:
— Отже, це правда.
— Так. Ця дитина — утілення.
Леконка знехотя кивнула.
— Зачекайте.
— Ще не все?
Кейґан підніс до відновленої миски глечик і повільно налив туди води. Помітивши подив пані голови, Кейґан заспокоїв її:
— Ми так робили із Жаром. Тоді вода в мисці перетворилася на рідину, якої уникають доккебі. Розумієте?
Пані голова тихо скрикнула. Біхьон пригадав день випробування Жара й затремтів. Щойно вода ледь почервоніла, переполоханий Біхьон утік. Але Жар, хоча й був до останньої миті звичайним доккебі, мов зачарований прикипів очима до миски. Він випив кров за наказом Кейґана й став уособленням.
Кейґан поставив глечик на підлогу. Усі схвильовано чекали на перетворення води, та воно не відбулося. Кейґан кивнув.
— Я припускав, що може так статися. Для доккебі вода перетворилася на рідину, самого вигляду якої вони не зносять. Лекони ж ненавидять воду. А вода вже в мисці.
Ковалька стримано запитала:
— Що думаєш робити?
— Треба спробувати дати цю воду дитині.
— Гаразд.
Тінахана вразила незворушність пані голови. Вона звернула увагу на його збентеження й усміхнулася:
— Ковалі працюють не лише з вогнем. Залізо гартують у воді.
Пані голова обережно розбудила дитя. Воно щось пролепетало й розплющило оченята. А мати взяла миску й піднесла до м’якого дитячого дзьобика, і цим знову дуже здивувала Тінахана. Дитина спершу відверталася від напою, але після терплячих умовлянь випила. Мати поставила порожню миску, стурбовано зазирнула дочці в обличчя.
Та кілька разів клацнула дзьобиком і раптом заплакала. Пані голова розхвилювалася ще дужче, а для Тінахана й Біхьона крик дитини був найважливішим звуком у світі. Вони пильно дослухалися, як той крик голоснішав. Перелякана мати вже тремтіла, бо не могла заспокоїти дитя. Крик сягнув нестерпної гучності. Біхьон і Кейґан відсахнулися, затуляючи вуха. Тінахан теж зрештою не витримав і відійшов. Але гучність наростала. Від цього крику задвигтіла вся будівля Останньої кузні.
* * *
Само Фей, стоячи з відкритим обличчям, дедалі міцніше стискала в пальцях маску. Мимохіть заплющила очі — така була збентежена. Маска в руці допомагала врівноважити почуття. Само опанувала себе та розплющила очі. Навколо неї сиділи й лежали розслаблені дуоксіни.
Від доторку свіжого повітря до шкіри в Само приємно наморочилося в голові. Вона дивилася на Кіборен під благословенням сонячного блиску.
Гілки дерев прогиналися під вагою задумливого листя. Його колихав непосидющий вітер-невидимка, який плутався у свіжих, вологих хащах. Він зривав старі сухі листки й підкидав у височінь, а вони у відповідь обурено шурхотіли. Здавалося, що скоро поллється дощ. Але ніде не було ні хмаринки. Лише розжарене сонце палахкотіло на тлі темної синяви, а перегрітий вітер разом з листям здіймав у повітря попіл.
Клаптики гару кружляли навколо Само, Хмари-громовиці та дуоксінів і летіли далі, підхоплені вітром. Само опустила очі з небес до землі.
Усюди безладно лежали купки попелу, вкриті кіптявою камені, розплавлені, обвуглені до невпізнаваності моторошні рештки. Що то за рештки — не хотілося навіть думати. І все це досі було гаряче.
Само Фей стояла на мертвому тілі Фероґраджа.
Її погляд зачепився за маленький вогник, схожий на китицю квітів. Він горів на кінці довгого патика, що стирчав з кам’яного завалу, мов поламана кістка, яка прорвала плоть. Вогник на вершечку патика, затиснутого між каменів, як смолоскип, горів, бо живився досі не згаслим великим вогнем під купою каміння. Так олива у світильнику просякає ґніт і піднімається догори. Само намагалася не уявляти собі, яке паливо давало життя цьому прихованому вогнищу.
Вона відвернулася й побачила щура, який щось старанно гриз. Без сумніву, він утік зі спаленого кубла. Щур теж постраждав від лиха, що спіткало Фероґрадж: на спинці виднілися червоні плями опіків і чорна обпалена шерсть. З ран сочилася кров, але пошкодження, здавалося, зовсім не заважали йому гризти до чорноти обвугленого іншого щура. У Само зашурхотіла луска. Наляканий раптовим звуком щур кинув здобич, невдоволено зиркнув на Само й побіг геть. Наґиня гидливо відвернулася.
Вона легко визначила, де стояла колись фероґразька Вежа сердець. Будівля, яка до пожежі ледь не сягала небес, перетворилася на купу каміння завбільшки як пагорб. Звідти доносився насичений запах засмаженого м’яса, вельми спокусливий для Хмари-громовиці. Само суворо заборонила тигрові туди йти. Не хотіла наближатися до місця, де згоріли серця всіх мешканців Фероґраджа. Пригадала трупи, побачені на околиці міста. Що сталося з тими наґами — було цілком зрозуміло. Ті, кому пощастило вибратися з охопленого полум’ям міста, упали, стікаючи кров’ю, тієї миті, коли завалилася Вежа сердець. Вижити після руйнування Вежі могли хіба що діти та юні наґи, які ще не вийняли сердець. Але вони здебільшого не виходили з домівок, тому, найімовірніше, загинули у вогні. Нізвідки не було чутно жодного мислевислову. Якщо людський крик може загубитися в галасі, то мислевислови линуть без жодних перешкод. Само облишила надію знайти когось живого.
Вона стояла там, де колись процвітав Фероґрадж, прославлений високоякісними писемними дощечками, адже поблизу росло багато цінних порід дерев. Само кинула в порожнечу мислезапитання:
— Ось так ти покарав наґів за вбивства сіверян, Рюне?
Само поглинула бездонна журба. Проте печалилася вона не через жахливу долю Фероґраджа. За чотири роки, проведені на Півночі, надивилася на страхітливу кровожерливість наґів. Спалений Фероґрадж мав навіть охайний вигляд порівняно з бойовищами в калюжах крові, над якими висів сморід гниття. Її засмутила бездушна жорстокість, про яку свідчив кожен камінь цих руїн.
— Це справа твоїх рук, але рішення не було твоїм. Я знаю, хто прагнув цих страхіть. Беміон Ґульдохар, Кітата Джаборо, Ґвіхатц Сінбюре хотіли, щоб це сталося. Ти — лише їхнє знаряддя, Рюне. Проте... проте... ти знаряддя, здатне мислити. Звідки в тобі взялася ця бездушність? Невже це і є прокляття, яке змушений нести драконодухий? Ти став надзвичайно чутливим до всього, що відбувається довкола, і тобі бракує відчуття самого себе!
Само вчепилася в зашийок Хмари-громовиці. Тремтіння руки нагині стривожило тигра. Він зазирнув їй в обличчя.
— За них повинна померти я — королева. Не ти, Рюне! Ти не мусиш стати другим Кейґаном Дракаром.
Само надягла маску й сіла на спину тигра. Вартові-дуоксіни підвелися.
— Я цього так не залишу.
Хмара-громовиця побіг. За ним поволі посунули дуоксіни.
Руїни Фероґраджа здалися Само безмежними. Вона навіть пошкодувала, що зайшла в місто, і вирішила, поки не пізно, розвернутися та обійти його. Ліс біля Фероґраджа був бляклий і непривабливий, але тепер Само принаймні не бачила того, що нагадувало страшні сни. Вона поквапилася на південь.