Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 34)
— Та леконка не без пари. Вона заміжня, і, гадаю, вже багато років. Вона чиясь перша дружина.
— А навіщо заміжній жінці зброя?
— Вона прийшла не по зброю. Прийшла прийняти дитину.
Біхьон пронизливо скрикнув і обернувся до Сіру. Тінахан, сам не свій, настовбурчив пір’я. У Сіру затремтіли сережки. Він не зводив очей з Кейґана, поки той спокійно говорив:
— Я не ображаюся на тебе, Сіру, хоча ти й не сказав мені раніше. Усе одно довелося б чекати до пологів. Черепок з’явився тут. Так, Сіру. Утілення, яке ми шукаємо, було в лоні пані голови Останньої кузні. Пані голова перестала виходити до ковалів через вагітність. Та, мабуть, вона вже вийшла? Усе завершилося добре?
Ошелешений Сіру мало не знепритомнів і схопився за колону. Кейґан настриливо допитувався:
— Усе гаразд?
— Так... Вона народила вчора.
Кейґан відчув полегшення.
— Я радий. Тоді готуйте вугілля[2]. У кузні його має бути повно.
Тінахана здивували надзвичайні запобіжні заходи, до яких удалися ковалі, перш ніж наважитися пустити сторонніх до новонародженої дитини.
На прохання Кейґана Сіру приніс вугілля, яким Тінахану довелося натерти гребінь. Кейґан і Біхьон замазали чорним лоби. Поки вони цим займалися, надвір вийшов один з ковалів і зазначив, що чужинців не можна допускати до дитини, якщо не посиплються сіллю. Кейґан покірно погодився посипатися сіллю. Сіру щодуху побіг по сіль, а тим часом вийшов ще один коваль. Біхьон і Тінахан здогадалися, що він вимагатиме виконати ще якусь дивну умову. На них полилися запитання: чи не заходили вони нещодавно на ярмарок, чи не переходили річку, яка тече на схід, чи не торкалися зміїної шкіри й ще багато подібних. Коваль запитував дуже суворо, і Біхьон з Тінаханом старалися відповідати правду, хоча не розуміли, навіщо це комусь знати. Прибула сіль, і розвідники рясно обсипалися нею. Проте їм усе одно не дозволили ввійти до кузні, бо ще один коваль згадав, що потрібно відшмагати їх по плечах персиковою гілкою. Сіру, хоча й трохи роздратований, мусив бігти до дровітні по персик. Тінахану й Біхьону вже уривався терпець. А от Кейґан чекав з незворушним, ніби залізним, обличчям, на якому жоден м’яз не поворухнувся навіть тоді, коли один упертий лекон почав наполягати, що не можна пускати чужинців, хай навіть вони виконали всі вимоги й обряди. Тінахан зрештою зірвався:
— Та побий вас грім! Мені так соромно за вас, одноплемінники! Чого збиткуєтеся з людини? Кейґан сумлінно виконав усі ваші забаганки. І після цього забороняєте ввійти? Хай вам грець! Не пустите — оголошу вам війну!
На щастя, ковалі, які висунули вимоги раніше, запобігли кровопролиттю. Вони заявили впертому лекону, що це вже занадто, і підійшли до Тінахана, виказуючи одностайність із ним. Упертюх відступився.
Аж ось розвідників завели до Останньої кузні.
Там повітря бриніло від напруження. Молодики ходили навшпиньки. Тінахан, побачивши натовп молодих леконів, ледь не вигукнув, чому, мовляв, вони допущені до кузні, адже це теж чужинці. Та змовчав, здогадавшись, що їхні пересування обмежені лише певними приміщеннями. Їм не дозволялося відходити далеко від спалень. А розвідників тимчасом повели у внутрішні покої. Усвідомлення урочистості миті спонукало Біхьона говорити пошепки.
— Слухай, Кейґане, а чому ти тоді сказав, що часу обмаль?
— Ти про що?
— У лахоцинській корчмі ти раптом вискочив з купелі й погнав нас сюди. Але чому? Хіба дитя може кудись подітися?
— У тому й річ.
— Що?
— Немовля не може нікуди піти. Не відвірвемо ж ми його від матері, щоб доправити на поле битви? І чому божество втілилося в новонароджене дитя? Як нам не пощастило!
Тінахан змінився на лиці. Біхьон стурбовано зазирнув Кейґану в очі.
— Я кваплюся, щоб швидше вирушити на пошуки наступного втілення. Найімовірніше, що від дитини користі у війську не буде. Значить, треба швидше з’єднати черепки, щоб відшукати втілення Бога, якого ніде немає. Поки шукаємо, нехай дитя бодай на ніжки зіпнеться. Наше щастя, що лекони ростуть швидко.
— Як ти здогадався, що пані голова вагітна, а дитя — і є втілення?
Кейґан помовчав хвильку й відповів:
— Сів у купіль, і мені спало на думку, що я не мився рік, а тепер обмиваюся, мов новонароджений. Дитина ж бо проводить у материнському череві теж майже рік. Так і здогадався.
Біхьон хотів був висловити захоплення уявою й проникливістю Кейґана, але лекони, які їх супроводжували, саме зупинилися. Покій, де опинилися розвідники, скидався на вітальню. Вони сіли, і супровідники вийшли. Невдовзі з’явився Сіру зі скринькою в руках.
— Зачекайте тут. Пані голова зараз винесе дитину.
— Дякую. Маю ще одне прохання. Принеси ще дещо.
— Що саме?
Кейґан сказав, чого потребує. Здивований Сіру вийшов і повернувся з глечиком води. Коли Сіру вийшов, Кейґан з останніх сил поставив на долівку скриньку з черепками й глечик з водою. Спостерігаючи за ним, Тінахан подумав, що той не зможе піти на пошуки наступного втілення, якщо не поспить мертвецьким сном принаймні дві доби. Зосереджено чекав на вихід пані голови лише Біхьон, стомлений трохи менше за товаришів. Зненацька Тінахан здригнувся, наче скинув із себе кволість, і вигукнув:
— Стривайте! А хто батько дитини?
Кейґан підняв на Тінахана втомлені очі. Той, мацаючи сережки, додав:
— У кожної дитини є батько. А пані голова не виходила заміж. Якби була заміжня, хіба працювала б ковалькою?
Кейґан відповів з безбарвним виразом:
— Діти не обов’язково народжуються в шлюбі.
Тінахана мов блискавкою вразило. Він надумав уже насварити Кейґана за такий непристойний натяк щодо головної ковальки Останньої кузні, як від дверей почувся незнайомий голос:
— Правду кажеш.
Розвідники побачили леконку, а в неї на руках — сповите немовля. Вони шанобливо підвелися, але пані голова поблажливо кивнула, даючи дозвіл сісти. І сама вмостилася поряд на підлозі.
Біхьон востаннє бачив ковальку рік тому, тож зацікавлено вивчав, як вона змінилася за цей час. Породілля здавалася трохи втомленою, та її руки та плечі були міцні й кремезні, як раніше. Цю леконку одноголосно обрали головою Останньої кузні за неперевершену майстерність, і можна було здогадатися, що вагітність не позбавила її навичок. Біхьон помітив у ній тільки одну зміну: її обличчя засяяло щастям материнства. А Тінахан дивився на пані голову недовірливо.
Усміхаючись, леконка сказала:
— Так, Тінахане. Дитина народилася від одного молодика, який приходив замовити зброю.
Сережки Тінахана настовбурчилися.
— Я хотіла стати матір’ю, — ковалька клацнула дзьобом.
— Якщо так хотіли стати матір’ю, могли б і заміж вийти.
— Не могла відмовитися від своєї мрії, тому не вийшла. Я мріяла стати головою Останньої кузні.
Сережки Тінахана почервоніли. Йому кортіло заперечити, та Кейґан не міг чекати, поки розмова про материнство згасне сама по собі.
— Я знаю одного честолюбного лекона, який вірить, що зможе поєднати мрію і шлюб.
Тінахану не було чого додати. Пані голова здогадалася, про якого лекона йдеться, і знову всміхнулася Тінахану. Він удавано кашлянув і відвернувся. По тому Кейґан указав на скриньку.
— Вітаю з народженням дитини, пані. У вас син чи дочка?
— Дочка.
— Ви, мабуть, уже все знаєте?
— Так, мені доповіли.
— Тож ви дозволите провести випробування?
З обличчя пані голови зникла радість. Вона стривожено схилилася до немовляти. Пухнасте леконеня міцно спало.
— Невже моє дитятко... справді Богиня, яка нижча за всіх?
— Ні, ваша дочка — леконка. Вона — утілення Богині. Перед смертю попереднього втілення Богиня переселилася у вашу дочку. Це, звісно, лише моє припущення. Але, гадаю, я не помиляюся. Що ж, треба перевірити.
— Скажи спочатку... Якщо виявиться, що вона втілення, ви перетворите її на уособлення?
— Так.
— Я чула, що до зустрічі з вами Жар був звичайним доккебі. А ви зробили з нього чудовисько. Вибач, доккебі, що я це кажу. Але про твого одноплемінника ширяться жахливі чутки.
Біхьон кивнув на знак згоди. Ковалька свердлила Кейґана поглядом.
— І моя дитина стане такою?
— Вона зміниться, тільки я не можу сказати, які це будуть зміни.
— Тобто вона не буде більше моєю дитиною?