Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 33)

Барса обернувся до Деоні й зненацька вибухнув щирим сміхом та похитав головою.

— Цей бовван для них настільки ж важливий, як і решта четверо.

Очі Деоні покруглішали.

— Що це ви говорите? А як же дерева? Хіба наґи їх рубають не заради його порятунку? Ви ж самі так сказали.

— Ні. Наґи добуваються пропускної брами не заради звільнення Ківейна чи всіх воєвод-хранителів заразом. Їм треба якнайшвидше повернутися на Південь. Північне військо просувається до Хатен-ґраджа, і Ґалотек рветься захищати місто. Тому Бамбуковий полк зараз такий настирливий.

— А чому тоді ви так наголошували на важливості Ківейна?

Барса всміхнувся.

— Сотнице Дальбі, вони нещодавно самі сказали, що хочуть пройти на південний бік. Якщо дізнаються про існування іншого шляху, як вони вчинять? Я от думаю: цієї ж ночі Ґалотек відведе весь полк на стару дорогу Королеви-з’єднувачки. І сміятиметься собі тихцем з нашого дурного здогаду про важливість цього Ківейна.

Деоні наморщила чоло, обмірковуючи слова Барси, потім захоплено скрикнула. Барса кивнув.

— Мені це підказали вартові платної дороги. Стара дорога Королеви-з’єднувачки не просто в поганому стані. Вона непрохідна. Навіть лекони там не ходять, а користуються Сіґуріатською платною дорогою. З очевидної причини. Та Ґалотеку це невідомо. Ось хай і веде туди свій Бамбуковий полк. А ми трохи згодом підемо за ними, а коли вони вткнуться в скелі, нападемо зненацька. Уся увага Ґалотека прикута до погоди. Йому потрібно постійно гріти повітря. Тож він не помітить, що ми за ними ув’язалися. Щоб зупинити нас, Ґалотек муситиме відірватися від управління погодою. Але тоді наґи померзнуть. Вони хочуть прорватися на Південь, а ми їх не пустимо. Ми мусимо зробити все, аби Ґалотек не зійшов із Сіґуріатського хребта! Зрозуміла?

— Так, пане полковнику!

Ківейн піднявся на верхній поверх, як пропонував Барса. Ґалотек уже під’їжджав до укріплення, бо Барса передав через старійшину запрошення підійти для перемовин.

Ківейн визирнув у вікно. Його оточували озброєні вояки. Здаля, з-за повороту виїхав Ґалотек на коні. Ківейн відчув, що повітря поступово теплішає. Але Ґалотек не був джерелом тепла, як подумав Ківейн.

Ґалотек самовпевнено під’їхав доволі близько до брами, на відстань, де його могли дістати стріли. Коли він зупинився посеред дороги, Ківейн почав передавати мислевислови. Вирішив висловлюватися стисло. Соромився не лише того, що опинився в полоні, а й того, що не зміг приховати свою особистість. Барса стояв поряд з Ківейном, переводячи погляд з нього на Ґалотека й назад.

Вислухавши верховного хранителя, Ґалотек надовго поринув у роздуми. Коли Ківейн, Барса й Деоні вже закипіли від нетерплячки, він зрештою відповів уголос:

— Тут криється якийсь обман. У цих горах немає іншого проходу, крім платної дороги.

Ківейн розгублено зиркнув на Барсу, ніби просив роз’яснення. А той мовчки витріщався на Ґалотека.

— Стара дорога Королеви-з’єднувачки непрохідна, — мовив Ґалотек. — Цю хитрість вигадали вартові платної дороги. Тоді... Е-ех. Навіть подвійний обман. Хотіли нас загнати в глухий кут і напасти. Не знаю, хто це намудрував, та визнаю, винахідливий супротивник.

Барса Доль процідив крізь зуби:

— Трясця! Він же збирач душ. Мабуть, у ньому є душа вартового платної дороги.

Поки Джукведо говорив уголос, Ґалотек мисле-мовив Ківейну:

— Ваша Превелебносте, вибачте за нечемність, але мушу сказати прямо. Якщо безбожники з’ясують, хто ви, можуть вчинити з вами вкрай жорстоко. Вони вас не шанують і не цінують. Я щойно порадився зі старшим воєводою Сармаком, який чудово знає цю місцевість, і він стверджує, що безбожники замислили подвійний обман.

Ґалотек у загальних рисах ознайомив Ківейна із задумом Барси, про який дізнався від Джукведо. Ківейна вразила підступність ворогів, але самовладання він не втратив. Ґалотека так розізлив його спокій, аж луска в нього почала підніматися, проте він постарався мислемовити стримано:

— Ми врятуємо вас, превелебний. Але для цього потрібно, щоб ви не привертали зайвої уваги безбожників. Не хвилюйтеся. Ви скоро будете на волі.

Джукведо Сармак уїдливо дражнив Барсу. Той насуплено вислуховував, водночас обмірковуючи відповідь. Але Джукведо мовби раптом забув, із чого почалася розмова, і почав звертати грізні вигуки до вартових платної дороги.

— Гей, негідники! Настав час вам розпрощатися з пихою. Ми витягнемо вас із цього клятого укріплення, де ви ховаєтеся, мов звірі в печері! Позагортаємо в шкури ваших любих гірських козлів і поскидаємо в ущелину! Там і буде ваша спільна могила!

З укріплення долинули грубі прокльони та лайка вартових. Вони взагалі-то не збиралися втручатися в протистояння перехожих, тобто північного війська та наґів, але не змогли пропустити повз вуха образу. А помічник Кей, який спостерігав за подіями з вікна покою пані голови варти, зауважив, що наґ лютує якось надмірно.

Обурені крики вартових тільки смішили Джукведо.

— Сучі діти! Двісті п’ятдесят років тому ви взяли з мене десять срібних монет. І де ваша тодішня пиха?

Вартових і сіверян ці слова вельми спантеличили. А помічник Кей відчув, як поза спиною пробіг холодок. Він протер очі й пильніше придивився до наґа, який надривно кричав.

— Не може бути...

Джукведо розійшовся не на жарт. Голос його, вириваючись із назького горла, звучав моторошно й прекрасно.

— Прочистіть вуха, гірські розбійники, та слухайте! Я подолав смерть і повернувся! Джукведо Сармак знову на Сіґуріатській платній дорозі!

Барса Доль упізнав це імя. Спершись безсило на підвіконня, він відчайдушно заволав:

— Майстер смерті!

Нажахані вартові мовчали. Їхня мовчанка тішила Майстра смерті. Він підняв правицю — і з неба градом посипалися каменюки. Це випустили заряди назькі метавки, споруджені в скорботі за деревами заради звільнення верховного хранителя.

Джукведо не рушив з місця, хоча над головою в нього зі свистом пролітали незліченні камені. Тільки холодно посміхався.

Стоячи на сходах перед Останньою кузнею, Сіру примруженими очима вдивлявся в білий обшир льодовика. Поряд стояв знічений Біхьон Шрабль. Йому було вкрай неприємно перебувати тут у цілковитому незнанні, без товаришів.

— Скоро мають бути... Може, ще раз злітати подивитися? — нерішуче запропонував він.

— Не треба. Он вони. Уже бачу.

Біхьон придивився до пагорба на обрії і справді розгледів там якусь цятку. Незабаром вона перетворилася на двох виснажених мандрівників — лекона й людину. Видовище було неймовірне: сани тягнув Тінахан, а собаки розташувалися на санях разом з Кейґаном. Чому вони помінялися місцями, навіть не треба було запитувати.

Тінахан насилу дотягнув сани до Останньої кузні й упав у сніг. Кейґан звісив із саней тремтячі ноги. Сіру, який чекав на гостей з обуренням у душі, не посмів навіть голос підвищити, коли побачив, у якому вони стані.

— Якщо чесно, не сподівався вас сьогодні зустріти. Як вам удалося доїхати всього за п’ять днів? Ви, мабуть, ледь живі.

Кейґан не міг нічого відповісти, бо мусив спершу віддерти з обличчя шар наморозі.

— Мені дуже, дуже шкода, але всередину вам не можна, — понуро мовив Сіру.

Тінахан так здивувався, що вмить забув про втому й скочив на рівні. А Біхьон із байдужістю дивився в безмежний простір, туди, де стояв величезний сніговий дім із закругленим дахом, які будують лахоцинці. Сіру вказав на той дім і пояснив:

— Для вас приготували це помешкання. З вигляду непривабливе, та в ньому доволі затишно. Біхьон уже там ночував.

Доккебі підтвердив, що непогано провів ніч у сніговому будинку, запаливши доккебінський вогонь. Кейґан вислухав без жодних зауважень, нарешті розтулив рота й хрипко промовив:

— Ми зайдемо в кузню.

— Мені складно пояснити причину, та вам туди не можна.

— Я розумію причину, — прохрипів Кейґан.

— Що? Що ти розумієш?

— Розумію, чому ви нас не пускаєте.

Сіру здивовано глянув на Кейґана. Той відсапався й продовжив:

— Розумію, чому ви нас не пускаєте, та доведеться на деякий час забути про забобони.

— Що ти верзеш?

— Ми не проведемо із собою до кузні злих духів. До втілення злі духи взагалі не здатні причепитися.

Тінахан з Біхьоном дуже нудьгували, не маючи змоги взяти участь у розмові, поки не побачили, як Сіру збільшився втричі після слів Кейґана. Вони злякалися, чи не накинеться, бува, розгніваний лекон на їхнього товариша, але за мить збагнули, що марно хвилюються. Сіру не обурився, а злякався — аж мову йому відібрало.

— Ти... ти... хочеш сказати...

— Авжеж.

Тінахан не стримався й накинувся на Кейґана із запитаннями:

— Невже та скажена леконка і справді втілення?!

Кейґана вкрай виснажила подорож, цього важко було не помітити. Та Тінахан і Біхьон все одно були переконані, що дурнувате запитання його не розсердить. Як вони й припустили, Кейґан ласкаво сказав:

— Тінахане, хіба не пригадуєш? У її присутності черепки не з’єдналися.

— Так. Не з’єдналися... Тоді хто це?