Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 32)

— Тінахане, ти тут, біля вікна? От і добре. Піди до корчмаря та передай, щоб підготував сани. Я негайно виїжджаю до Останньої кузні. Біжи мерщій!

Надворі запала тиша. Тінахан чи то язика проковтнув від подиву, чи побіг якнайшвидше виконувати доручення Кейґана. Біхьон спробував заспокоїтися.

— Бачу, ти поспішаєш, — сказав він. — А їхати на санях — довго. Ліпше я підвезу тебе на спині жука. Гаразд?

Кейґан, який заклопотано встромляв руку в рукав, на хвильку застиг. Зиркнув на Біхьона й похитав головою.

— Тобі не можна зі мною. От якби Тінахан побіг... Ні... Ні! Ми повинні йти разом, утрьох!

— А чому мені не можна?

— Там, можливо, доведеться дивитися на кров.

І тут Кейґан збагнув, що залишився сам.

Узяв Незламного, поклажу та вийшов надвір. Перед корчмою стояли не сани із собачою упряжкою, які Кейґан сподівався побачити, а схвильований Тінахан зі збільшеними від напруження м’язами. Він обережно спитав у насупленого Кейґана:

— Біхьон сказав дещо дивне. Ти часом не зібрався воювати з Останньою кузнею?

— Хіба я з глузду з’їхав?

— Тоді що це Біхьон верзе?

— Він правильно почув. Але я не чинитиму в кузні насильства. Часу обмаль, Тінахане. Треба вирушати. Утілення знайшлося.

Тінахан і Біхьон так і прикипіли до землі. Тінахан, затинаючись, промимрив:

— У-уті-утілення? 3-знайшлося?

— Я щойно здогадався. Черепок не може помилятися. Утілення — в Останній кузні. Ще не забув, як бився з леконкою? А навіщо вона прибула?

Нещасний Тінахан мало не знепритомнів.

— Та, що задумала вбити чоловіка?! Вона тут до чого? Це вона?!

Від цього припущення ледь не знепритомнів Кейґан. Він розгублено витріщився на лекона, але отямився й подумав, що від того допомоги не буде, і сам побіг по сани. Тінахан з Біхьоном провели його поглядами й прожогом кинулися збирати свої речі. Зовсім скоро Тінахан і Кейґан уже віддалилися від Лахоцина. А Біхьон затримався трохи, щоб закупити харчів на дорогу.

Деоні Дальбі нетерпляче крокувала сюди-туди в таємному приміщенні над пропускною брамою Сіґуріатської платної дороги. Їй знадобилося зовсім мало часу, щоб дізнатися, що довжина сховку — сімнадцять кроків. Тепер її цікавило, на скільки зменшиться число кроків, якщо зміряти цю відстань широкими стрибками.

Полковнику Барса Долю було вже за шістдесят, та він ніколи не вважав себе застарим для успішного засвоєння нових навичок. І був правий. Він вчасно притиснувся до стіни, щойно Дальбі без попередження почала бігти. Проминаючи повз нього, дівчина була вражена спритністю старого. Барса відвернувся, щоб уникнути її погляду.

Та за мить сам підійшов до бігунки. Через те, що Дальбі подивилася під час своїх вправ на нього, вона відволіклася, врізалася в стіну й упала. Барса зітхнув і подав їй руку.

— Я взагалі-то не хотів пхати носа не у своє просо, але прийми пораду: коли біжиш, дивися вперед.

— Дякую за пораду, пане полковнику!

— Нема за що. А навіщо ти побігла ще раз?

Вислухавши пояснення Деоні, Барса спохмурнів. Трохи раніше вона вже зненацька кидалася бігти й необачно наступила полковникові на ногу. Він почав вимагати пояснень, і Деоні сказала, що хотіла перевірити, чи не стане в схованці прохолодніше від швидкого руху. Барса похвалив її завзяття, але сказав, що варто поберегти сили. Він не уявляв, хто і в який спосіб міг би вгамувати цю підлеглу, якій закортіло виміряти довжину приміщення. Тож не віддав жодного наказу, а тільки з гірким виразом на обличчі дивився на стіл, що стояв посеред приміщення.

На ньому лежали рядком п’ятеро воєвод-хранителів. У чотирьох животи були прикриті шматками тканини, яка звисала з боків столу, а кінці її були занурені в глечики з водою.

Це просте пристосування дозволяло охолоджувати тіла воєвод-хранителів. Вода просочувала тканину й піднімалася волокнами вгору. Наґи постійно були мокрі. Таким чином вода вкупі з високогірним холодом тримала їх у стані заціпеніння. Цей спосіб був значно безпечніший, ніж утримування наґів у глечиках, де вони могли захлинутися.

Отже, четверо хранителів спали, а з п’ятого прибрали мокру тканину, щоб отямився.

Нарешті він розплющив очі. Барса підморгнув своїм воякам, і вони витягли з піхов зазубрені мечі. Хранитель поволі прокидався. Неквапно роззирнувся навколо. Барса дав йому час зрозуміти, що відбувається.

— Ви мене розбудили, значить, Бамбуковий полк уже пройшов браму, чи не так? А чому розбудили тільки мене?

— Вони повернулися, Ківейне. Не здогадався? Тебе не дивує, що ти здатний рухатися?

Ківейн ще не повністю оклигав після заціпеніння, не опанував своє тіло. Навіть губами ворушив з неабияким зусиллям. Обміркував почуте й сказав:

— І справді, мені холодно, але я можу хоч так-сяк рухатися. Значить, головний воєвода Ґалотек недалеко.

— Так. І біля укріплення точиться битва. Зараз наґи тимчасово відступили.

— Раз головний воєвода привів полк назад, ваша хитрість не вдалася, еге ж?

— Певно, що так. Твої одноплемінники знаються на доккебінських примарах краще, ніж ми думали.

— Он як. То навіщо ж мене розбудили? Чого від мене хочете?

— Ваш головний воєвода задумав щось незрозуміле. Старійшини повідомили, що Бамбуковий полк зараз завзято рубає дерева, щоб збудувати знаряддя для облоги укріплення. Я не можу повірити!

Ківейн стрепенувся.

— Наґи рубають дерева?!

— Що? А-а-а! Так, це дивно. Але хвилює мене інше. Не знав, що ваше плем’я вміє таке будувати. А ще старійшини вивідали, що ваш головний воєвода — збирач душ. Не уявляю! Наґ — збирач душ. Хіба таке буває? Тобі щось про це відомо?

— Наґ не міг стати збирачем душ із власної волі. Його обрав попередній збирач. Колись один збирач душ перетнув Кордон. Хотів дізнатися, як це — жити по-назькому. І випадково перестрів головного воєводу Ґалотека. Тепер ти знаєш те саме, що і я.

— Що ж... Гм. Я дізнався, що вони вміють, але й гадки не маю, які в них наміри. У вас, наґів, як я чув, не заведено рубати дерева. Але Бамбуковий полк взявся до цього.

— Згоден, це дивно.

— О, я більше не дивуюся. Є певне пояснення.

Ківейн підозріливо глипнув на Барсу. Той, посміхаючись, мовив:

— Наґи ладні піти на будь-які жертви, щоб визволити дуже важливу для них особу. Ця особа — хтось із вас п’ятьох.

Ківейн збентежився. Барса підняв руку та вказав на нього.

— Здається, їм потрібен ти. Бо ти завжди говориш за всю п’ятірку.

— Так, я важлива особа. Для себе самого. Та до чого ти хилиш, не розумію. Ти помиляєшся.

— Годі, Ківейне. Ти не викрутишся. Чого це раптом наґи накинулися на дерева, га?

— Мабуть, знайдеться інше пояснення.

— Я вже все знаю. Вони рятують тебе. Тож маю до тебе пропозицію.

Ківейн вирішив вислухати, перш ніж відмовлятися. Барса махнув рукою в бік вікна й сказав:

— Нам треба до замку Тисячі всесвітів. А вийти з укріплення ми не можемо, бо на нього напосідають наґи. Ми віддамо їм тебе, зате отримаємо дорогу.

— Як це?

— Я про стару дорогу Королеви-з’єднувачки. Це трохи віддалік звідси. Дорога нині занедбана, пройти нею зможе тільки невеликий загін. Ми могли б сьогодні вирушити й до ранку перейти хребет. Поки ми йтимемо, Бамбуковий полк має бути тут, біля укріплення, щоб вартові платної дороги бачили. Якщо полк відійде, вартові відразу тебе стратять. Уторопав? Тебе відпустять завтра, коли ми вже будемо далеко. І тоді наґи разом з тобою неквапно рушать уздовж хребта.

Ківейн не знав, що й казати. На щастя, Барса не чекав на відповідь.

— Полеж поки що, нагрійся, зачекай. Скоро ми тебе виведемо до вікна на верхньому поверсі укріплення. І ти перекажеш своїм нашу пропозицію. Ми могли б послати до наґів старійшину, але якщо вони почують усе від тебе, вийде більш переконливо. Домовилися?

Барса й Деоні вийшли зі схованки. Вояки із зазубреними мечами залишилися стерегти Ківейна. Той замислився про своє складне становище, і від напружених міркувань у нього розболілася голова.

Щоб стримати бажання бігти, Деоні, яка йшла поряд з Барсою, завела розмову.

— Пане полковнику, дозвольте до вас звернутися.

— Дозволяю.

— Ви такий мудрий! Як ви здогадалися, що воєвода-хранитель Ківейн дуже важлива особа? І хто він такий?