Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 31)

Він пробирався крізь руїни давнього міста навколо піраміди й піднімався на неї, немов уві сні. І місто, і переходи всередині не змінилися. Але навіть незосереджений Рюн із притупленим сприйняттям тепер почувався в піраміді інакше. Переходи не здавалися йому заплутаними. Чутливість вела його куди треба. Щоразу, коли Жар залишав на долівці гарячий слід, Рюн помічав особливості кожного каменя — твердість, нерівність, стертість. Камені підказували шлях. І Рюн упевнено крокував у пітьмі.

Першого дуоксіна Рюн і Жар зустріли вже далеко від входу.

Це був звичайний дуоксін. Тобто вигляд він мав дуже незвичайний: три руки й чотири плеча. Дуоксін, здавалося, хотів, щоб кількість пліч і рук збігалася, і це вочевидь нездійсненне бажання завдавало йому нескінченного клопоту. Він відривав руку за рукою й переставляв на порожнє місце, але одному плечу все одно бракувало руки. Рюн зупинився на мить, заворожено спостерігаючи за його працею. А байдужий Жар пройшов повз дуоксіна, навіть не глянувши. Зайнятий переставлянням рук дуоксін не помітив Рюна й Жара. Наґ зрештою рушив за Жаром, але ще кілька разів обернувся.

Потім показалися ще кілька дуоксінів. Їх було значно менше, ніж минулого разу. Рюн припустив, що Мертвоспад наказав дуоксінам пропустити відвідувачів.

Ось і серцевина піраміди.

Минулого разу Рюн бачив Мертвоспад як тьмяне тепло, що бризкає з темряви. А тепер, відчуваючи вологу, що містилася в потоці мертвої плоті, бачив Мертвоспад цілком. Враження було моторошне й сумне, але Рюн чітко відчув збудження Мертво-спаду.

— Я стежу за вами здалека, Рюне Фею. Це з тобою пан Жар? — мислемовив Мертвоспад.

Рюн не зміг відповісти, бо Жар відтіснив його і вийшов наперед. Уособлення божества вогню спрямувало на Мертвоспад пекучий погляд.

— Ти справді спалиш його? Він чекав на відповідь тисячу років! Для тебе це дрібниця, а для нього — ціла вічність, — звернувся Рюн до Жара.

— Якщо не спалю, Королева-тигриця опиниться в небезпеці.

— Це ж не єдина причина, щоб його спалити? Коли ми це обговорювали, ти сказав, що назвеш причину, яка стосується мене. Тобто є ще принаймні одна, пов’язана зі мною?

— Твоя правда.

— І яка ж друга причина?

— Це тебе не стосується.

— Скажи.

Раптом до Рюна долинув мислевислів Мертво-спаду:

— Рюне Фею, вибач, що перебиваю. У вас важлива розмова? Якщо так, я зачекаю.

— Зачекай, будь ласка, — мислепопросив Рюн і сказав Жару вголос: — То яка друга причина?

— Тобі не треба знати. Не набридай і відійди.

— Коли я відійду, ти його спалиш, чи не так?

— Угадав.

Рюн настовбурчив луску й замислився, чи можна взагалі сперечатися з божеством. Подумав, що вподібниться до хранителів, які полонили Богиню, якщо виявить непокору. «Можливо, наґи всі такі непокірні», — сяйнуло Рюну.

— Поясни, бо не відійду.

Жар схилив голову набік і зареготав, випускаючи з рота й носа вогняні струмені.

— Ти зібрався зі мною битися, чи що?

— Я тільки намагаюся відрадити тобі це робити.

— А навіщо це тобі, руйнівнику Фероґраджа?

Жар рідко називав Рюна на ім’я. І звертання «руйнівник Фероґраджа» було просякнуте набагато сильнішою ворожістю, ніж «жених ув’язненої Богині». Рюну довго не вдавалося вкласти луску, яка нестерпно гучно шурхотіла. А Жар зі сміхом спостерігав за його марними намаганнями.

Рюн глянув на Жара. З тіла уособлення виходили круговерті тепла, які яскраво виділялися в холодному повітрі. Жар стояв непорушно, схрестивши руки на грудях, але Рюну здавалося, що він постійно рухається.

— У мене нема батька, — тихим низьким голосом мовив Рюн. — Він загинув п’ятнадцять років тому на моїх очах. Я виріс серед наґів, смерть у нас рідкість. Ми не живемо в страху, що будь-якої миті може померти родич, друг чи ти сам. Але мій батько зненацька помер. І я не міг наважитися вийняти серце. Усі, кого як знав, віддали свої серця у Вежу як запоруку безсмертя, а я не міг. Для мене вийняти серце було все одно що обрати невідворотну смерть. А ще загинув мій друг. І того дня я втік зі звичного мені світу. Став вогненаґом. Тому що хотів жити.

Рюн стиснув кулаки й відчув у пальцях биття крові.

— Святий Боже, ти сказав, що нас створено істотами, які мусять їсти. Так і є. Для підтримання життя. І життя істоти триває, поки вона знищує те, що лежить за межами її життя, щоб не розбилося її власне. Вона їсть. Жити — означає їсти. Я це добре зрозумів.

Рюн приклав долоню до грудей. Цей мимовільний неквапний рух був дуже красномовний. Рюн розплакався.

— Не знаю, навіщо зараз це кажу. Не можу пояснити, навіщо мені захищати Мертвоспад від загибелі.

— Не можеш, значить? — Жар зміряв Рюна пильним поглядом.

У його голосі наґ відчув те, чого раніше ніколи не відчував. Жар мовби м’яко, терпляче пропонував спробувати пояснити ще раз. Але Рюн не міг надати пояснення. Обливаючись срібними слізьми, він похитав головою.

— Не можу.

Жар помацав підборіддя. Від тертя пальців об шкіру посипалися іскри.

— Я дам тобі одну підказку, — рішуче мовив він. — Тільки більше не допитуйся. Я хочу спалити цю мертвеччину, що тече, наче сльози, щоб декого врятувати. Полонену особу, у якої вкрали її силу.

Рюн затремтів.

— Невже... існує зв’язок між нашою Богинею і Мертвоспадом?

— Сказав же, не допитуйся, Рюне Фею. Ти драконодухий, тож легко знайдеш дорогу назад. Виходь із піраміди.

Рюн хотів був заперечити, та Жар мовив суворим голосом божества:

— Іди!

Рюн не міг відмовитися від виконання цього наказу. Він потупився й пішов, щораз пришвидшуючи крок. Невдовзі вже біг щодуху.

А Жар дивився на спантеличеного Мертвоспада. Той так довго чекав, що хтось прийде і дасть відповідь на запитання, яке так його мучило. Аж ось цей хтось стояв перед ним, але тлумач зник, і тепер розмова не могла відбутися. Мертвоспад, як раніше, спрямував течію вгору й перетворився на «змію». Навис над Жаром, вигинаючись, щоб хоч якось виказати своє розчарування. І тоді Жар узявся в боки й несподівано передав йому повідомлення. Мертвоспад здригнувся.

— Ти вмієш мислемовити!

Жар знову передав повідомлення. Мертвоспад, шалено звиваючись, мислемовив:

— Ні? Не вмієш? Що ж, хай буде так. Я розумію тебе. Благаю, розкажи, розкажи! Чому дуоксіни втратили Бога?

— ...

— Не втратили? А що тоді сталося?

— ...

— Просиш, щоб я обірвав зв’язок?

Мертвоспад обірвав зв’язок із двадцятьма двома дуоксінами, що служили вартовими в Королеви-тигриці. І лише по тому збагнув, що не зможе його відновити. Жар передав наступне повідомлення.

— Не зрозумів, про що ти. Але я обірвав взаємини з тими дуоксінами, тож ти можеш уже розказувати. Як це — не втратили Бога?

І Жар розказав.

* * *

Тінахан вибіг надвір, і вкриті льодом двері задвигтіли від пориву вітру. Вітер дмухнув у приміщення і все там перекинув. Розгублений Біхьон не знав, за що хапатися насамперед. І вирішив для початку зачинити двері. Повернувшись від дверей, сказав Кейґану:

— Оце ти втнув! Усе одно, що лякати когось, вискакуючи з-за рогу з несамовитим криком. Не знав, що ти полюбляєш подібні розваги!

— Поклич Тінахана. Хай повернеться.

— Він не повернеться, поки ти не витрешся й не вдягнешся, хіба сам не розумієш?

Кейґан чудово це розумів, тому заходився швидко витиратися. Але в поспіху не встиг витертися як слід, і одяг прилипав до вологого тіла. Кейґан роздратовано сіпався.

— Уперше бачу тебе таким незібраним. Що трапилося? — здивувався Біхьон.

Тінахан погодився із цим зауваженням. Він не втік далеко, тож товариші в будинку почули його вигук:

— Так-так! Що за коники ти викидаєш? Навіщо вискочив мокрий з купелі?