Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 30)
Наступного дня завірюха припинилася, і коваль Сіру випровадив гостей. Тінахан ішов пішки, Біхьон полетів верхи на Нані, а Кейґан сів у сани із собачою упряжкою. Біхьон, огорнутий доккебінським вогнем, просувався швидше за всіх. Він перший дістався Лахоцина й двічі прилітав до загону та повертався назад: підвозив товаришам харчі й паливо. Коли сили Тінахана вичерпувалися, він сідав до Кейґана в сани, але собаки щоразу здіймали страшний гавкіт, тому відпочивати таким чином він старався якомога рідше.
За дев’ять днів Тінахан і Кейґан без особливих пригод досягли Лахоцина. Біхьон уже чекав на них у корчмі, де став на нічліг. А ще він приготував для Кейґана дещо приємне. Те, чого Тінахан нізащо не торкнувся б, навіть руку дав би відрубати, аби не торкатися, — воду для миття. Якщо не враховувати протирання обличчя снігом, на яке Кейґан наважився кілька разів за рік, проведений у Останній кузні, він не мився жодного разу.
Надворі тріщав мороз, і купання скидалося на прогулянку під дощем. Пара здіймалася густими клубами та осідала на холодній стелі краплями, що падали на Кейґана. Лекон це сприймав як самокатування. Кейґан погладив м’язи, розслаблені в теплій воді, й оглянув праву руку.
Людське тіло не пристосоване до такого великого меча, як Незламний. Кейґан досі не був упевнений, що його можна вважати людиною, але з вигляду правої руки розумів, що таки є нею. Колись він сподівався, що зможе привчити тіло до ваги меча, але надії не справдилися. Як то мовиться, до місяця не дострибнеш. Так і з рукою Кейґана. Вона руйнувалася, не витримавши багаторічного навантаження, до якого не здатна призвичаїтися через обмеження, накладені природою.
І Кейґана це не особливо засмучувало.
— Пісня араджитських воїнів?
Почувши голос, Рюн обернувся. На нього дивився Жар. За плечима уособлення божества вогню Рюн помітив прозорий димок. У наґа в грудях захололо. Цей дим сотався вже кілька днів.
Заглядаючи в обличчя Рюну полум’яними очима, Жар сказав:
— Воїн сидить, прихилившись до великого старого дерева, та думає, що не хотів би померти, упавши на сиру землю. Він вирішує блукати світом, поки не розсиплеться на порох його мертве тіло. Ця пісня не для наґа. Та й взагалі негоже наґу співати.
— Я не знаю інших пісень.
Рюн кивнув на Беміона, який міцно спав, поклавши голову йому на коліна. Жар усміхнувся.
— Оце колискова! А навіщо ти мене покликав?
— Хотів попросити кудись піти зі мною. Тут неподалік — піраміда дуоксінів.
— Де живе та пливка бридота? Добре. Я спалю потвору.
Жар гадав, що Рюн тієї ж миті підведеться і вони попрямують до піраміди. Проте Рюн не поворухнувся, тільки пронизував його поглядом. Жар роздратовано спитав:
— І що?
— Не треба його спалювати. Мертвоспад давно чекає на тебе. Ти уособлення, і він сподівається, що ти зможеш розказати, чому дуоксіни втратили Бога. Хотів у тебе особисто запитати. І нетерпляче очікував зустрічі.
— Он моя відповідь, — буркнув Жар, указуючи великим пальцем собі за спину.
Рюн збагнув, що він натякає на дим від спаленого Фероґраджа, і рвучко відвернувся, бо від цього видовища настовбурчилася луска. Глянув на сонного Беміона.
Дим позначав місце страшної бійні. Спалений Фероґрадж посилав у небеса звинувачення. У день нападу на місто Рюн із заплющеними очима націлив вогонь Асхваріталя туди, звідки линули мислеблагання не вбивати. Він відчув усе, що відчули наґи, помираючи. Відчув, як матері, звиваючись від болю, пригортали до себе дітей. Відчув тих, хто ховався від вогню в глеках з водою і втрачав там свідомість від холоду.
Найбільше вразила Рюна одна стара наґиня. Побачивши в небі дракона, який вивергав полум’я, вона спокійно вийшла в садок біля свого будинку, винесла жаровню й навела погляд на Рюна. Він відчув думки старої та мимоволі розплющив очі. Наґиня змочила руки в мисці з водою і побризкала жаровню. Ошелешений Рюн на мить застиг. Асхваріталь повернув голову в бік наґині. Рюн отямився й хотів зупинити дракона, але запізно. Стару жінку вже проковтнула хвиля вогню.
Спогади скаламутили свідомість Рюна. Раптом голос Жара повернув його до дійсності.
— Ось чому він просив, щоб я особисто прийшов.
— Що?
— Щоб спалити, я мушу прийти особисто!
Рюн не відразу зрозумів, про що йдеться. Коли свідомість прояснилася, він розгнівався.
— Чому ти все торочиш, що треба його спалити?!
Крик Рюна налякав Беміона, і той прокинувся. Вояки, які в благоговійному страху підслуховували розмову, миттю повідверталися. Рюн погладив Беміона по голові, щоби заспокоїти, але не зводив погляду із Жара. Той мовчав, обмірковував відповідь. Драконодухий не міг проникнути в думки божественного уособлення.
Нарешті вуста Жара заворушилися. Його слова нажахали Рюна.
— Причина має стосунок до тебе. Через Королеву-тигрицю.
Рюн не міг і слова вимовити. А Жар вів далі:
— Цей збочений потік мертвеччини оскаженіє від люті, щойно дізнається відповідь. Мені він нічого не заподіє, та з ним з’єднані свідомості двадцяти двох дуоксінів, які охороняють королеву. Варта нападе на неї. Допетрав тепер, жениху ув’язненої Богині?
— Але чому він оскаженіє? — насилу вичавив із себе Рюн. — Утрата Бога — наслідок якогось злочину?
— Злочин — доволі туманне поняття. Ось Асхваріталь спалив Фероґрадж. Це він скоїв злочин, чи ти, коли віддав наказ?
Рюн пригадав жаровню старої наґині й бризки води. Рюн був далеко від неї, тож погано бачив те, що відбувалося на землі. Проте відчуття були такі, наче він тоді стояв поряд з наґинею. Наґ опустив погляд на Беміона й похмуро сказав:
— Війну почали наґи. Мої холоднокровні одноплемінники навряд чи вважали, що війна — це коли ти вбиваєш ворога, а він тебе не вбиває. Почавши війну, вони розуміли, що сіверяни будуть захищатися.
— Знову ти верзеш дурниці.
— Чому?
— Вогонь — твій. Ти захотів їх спалити — і спалив. А тепер скиглиш. «Вони заслужили. А як же інакше?» Не будь жалюгідним. Позбудься слабкості. Сміливо пали їх із вигуком: «Не питайте, чому я вас палю. Вогонь — у мене!». Хто має меч — разить мечем. Хто має вогонь — спалює. Отак от, жениху ув’язненої Богині! У кого гострі зуби — кусає, у кого кігті — рве кігтями. Ось і все.
— Вогонь поглинає все, чого торкається. А ми не повинні бути такими. Звірі гризуть і рвуть кігтями, щоб наповнити шлунки. Нізащо не погоджуся з тим, що можна вбивати безпідставно.
— Нізащо?
— Так.
— Але ми зробили вас саме такими!
Рюн затремтів від жаху й глянув на Жара. Тільки тепер він збагнув, що спілкується не з привітним до всіх доккебі. Під шурхіт луски Рюн мовив:
— Ти хочеш сказати, що божества... навмисно створили нас здатними вбивати без причини?
— Не зовсім без причини. Причина є завжди й у всіх. Тільки не така жалюгідна, як та, що ти назвав.
— І яка ж?
— Ми створили вас істотами, яким потрібно їсти. — їсти?
— Авжеж! Такі вже ви. Таке життя. Усі тварини, рослини, усе живе мусить їсти. Без їжі життя неможливе. Ось як ми все влаштували. Щоб почати щось робити, вам треба спершу попоїсти.
Рюн невідривно й напружено дивився на Жара та важко дихав. А Жар, навпаки, здавався дедалі спокійнішим.
— Жити — означає їсти. Усі сміховинні діяння живих істот стають можливі лише після їжі. Не поїсте — нічого не зробите.
— Навіщо ти говориш те, що й так зрозуміло? До чого це?
— Те, що й так зрозуміло — найважливіше, Рюне Фею. Їсти — означає знищувати когось чи щось заради підтримання свого життя. Потік води видовбує в скелі заглиблення, але вода не їсть скелю. Скеля не підтримує життя води. Сокира рубає дерево — і теж не їсть його. А дерево ніяк не впливає на виживання сокири. Є різниця між знищенням заради їжі й просто знищенням. Але знищення є знищення. Ти втямив? Ми створили вас, як і решту істот у світі, здатними знищувати. Різниця в тому, що живі істоти знищують заради виживання. Це я й називаю словом «їсти». Неживі речі так не роблять. Потік, хвиля, вітер знищують, однак не підтримують цим свого існування. Вони не їдять. Лише знищують.
— Ви створили нас, щоб ми знищували? Тому ми мусимо постійно когось спалювати, різати, бити?
Жар посміхнувся. І нічого не відповів.
— Злочинів не існує, Рюне. Дуоксіни втратили Бога не через скоєний ними злочин. Та Мертвоспад все одно розлютиться. Якщо не хочеш, щоб так сталося, я його «з’їм». І таким чином підтримаю життя твоєї сестри. Те, що не хочеш або не можеш з’їсти сам, віддай іншому. Тож стули вже пельку й веди мене, куди треба. Твій Асхваріталь не пройде в піраміду, тому згодуй мертвеччину мені. Як ти сказав, вогонь поглинає все, чого торкається. А я і є вогонь. Ходімо!
Рюн із Жаром пішли до піраміди.
Рюн ту дорогу пройшов, мов сновида. Звик до гострих відчуттів, бо його життя останнім часом було схоже на похід крізь колючі чагарники в сорочці, зітканій з голок. І тепер його дивувало, що він не зважає на те, що його оточує. Про мандрівку до піраміди в Рюна залишилися напрочуд невиразні спогади. Він, приміром, чітко запам’ятав, як послизнувся в багні й ледь не впав. Земля в тому місці була дуже мокра, і будь-хто, навіть не драконодухий, який відчуває воду, міг зрозуміти, що ступати на неї не варто. Або врізався чолом у гілку, хоча її було дуже добре видно. До піраміди Рюн дійшов брудний і подряпаний, наче біг лісом із заплющеними очима.