Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 29)

— Щиро дякую за призначення, пані Макероу. Я вірно служитиму вам.

Хоча Дзюер мислемовив це з усією урочистістю, справити на Віас особливе враження йому не вдалося. Вона передчувала подив хатенґразьких наґинь: он як вправно приборкала зухвалого чоловіка. І відчула приємне збудження. Уявила, як незабаром її хвалитимуть. Так само, як тоді, коли вона вигнала з міста Само Фей. Віас дуже любила хвалу.

* * *

Над льодовиком займався світанок, хоча півнячі голоси там не лунали. Здавалося, сонце боялося безжального морозу. На видноколі здіймалися буревії. Приємної погоди того дня можна було не чекати.

Сонячні промені насилу пробралися до Останньої кузні й торкнулися повік шанованих гостей. Біхьон розплющував очі обережно, бо не мав певності, що вії не змерзлися. Довкола валялися неприбрані сліди нічних посиденьок. Біхьон сів на постелі, протер очі, роззирнувся й побачив, що посеред спальні сидить Кейґан.

— Кейґане! Ти бачив гарні сни? Коли повернувся?

— На світанку.

Біхьон жваво виліз із-під ковдри й на заздрість Кейґану заходився вмиватися — вогником, запаленим у долонях. У будівлі, спорудженій леконами для леконів, не передбачалася можливість митися. Та навіть якби вона й була, ніхто не наважився б на миття в такій холоднечі. Але доккебі могли легко собі зарадити. Освіжившись, Біхьон усівся навпроти Кейґана.

— Ти, виходить, не лягав спати? Мабуть, почуваєшся так собі?

— Зі мною все гаразд. Закінчуймо пусті балачки. Дорогою назад я бачив удалині світло. Сьогодні прийде ще один лекон. Повідом Тінахана.

Але це повідомлення не стало Тінахану в пригоді. Він днями й ночами тільки й робив, що витріщався в білий простір. Уже розгледів у шалених вихорах леконячу постать і кинувся зустрічати прибульця із завзяттям, яке знову налякало Сіру — коваля мечів. Цього разу жертвою зустрічі з Тінаханом стала леконка, його ровесниця. Після того, як з’ясувалося, що вона не втілення божества, і їй пояснили, чому її піддали випробуванню, нова гостя дала Тінахано-ві добрячого ляпаса. І не тому, що не змогла йому поспівчувати. Навпаки, ця леконка була передбачлива. Хотіла провчити його, щоб не втнув нічого подібного з наступним відвідувачем кузні. Але Тінахан, розчарований і розгніваний, не був готовий до повчань. Між ними зав’язалася така галаслива сварка, що нажаханий Біхьон утік, а Сіру дуже збентежився. Прибігли кількадесят молодиків, схопили сперечальників за руки та розтягли. Але вони все одно довго й невтомно кукурікали здаля, вигукуючи лайку та прокльони.

— Щоб талий лід звалився на твою дурну довбешку!

— Щоб ти до риб потрапила!

Підслуховуючи зі схованки цей обмін лайкою, у якому лекон і леконка уникали назви певної рідини, Біхьон навіть розважився. Зрештою Сіру ввірвався терпець, і він увійшов до спальні розвідників.

Тінахан був весь у крові. Доккебі й люди сказали б, що він отримав у бійці страхітливі рани. Але як на лекона, то були лише дрібні подряпини. Біхьон не міг пересилити себе та підійти до пораненого Тінахана, тому обробляти рани заходився Кейґан. Він кружляв навколо велетня, який сидів на підлозі, обтирав кров і накладав пов’язки там, де було висмикнуто пір’я. Сіру розмістився перед Тінаханом і спрямував на нього обурений погляд. Тінахан спершу намагався вдавати, ніби цього не помічає, а дослухається до завивання вітру за вікном. Проте довго не протримався.

— Я завинив. Вибачте.

Сіру склав руки на грудях і суворо мовив.

— Тінахане, я оце думаю, чи не час вимагати вашого виселення з кузні.

Тінахан здригнувся від переляку й підбив руку Кейґана, який ще займався обробкою ран. Кейґан роздратовано закотив очі.

— Як ви можете таке казати?! Ми ще не знайшли втілення! Поки черепок тут, ми нікуди не підемо.

— Звісно, я розумію, що ваша справа не завершена. Але, мабуть, нічого складного в ній немає?

Тінахан сторопів. Замість нього відповів Кейґан, одночасно спираючись ногою на спину Тінахана, щоб міцніше затягнути пов’язку:

— Так, випробування проводить сама миска. Ми тільки носимо сюди-туди уламки. А чому ви запитуєте?

Біхьон так само сидів, відвернувшись від закривавленого товариша, але його почала розпирати цікавість, і він ледь повернувся. Сіру хвильку повагався і зрештою нерішуче мовив:

— Випробовувати нових гостей... міг би я.

— Ви?

— Я зберігатиму в себе згорток із черепками, а коли хтось прибуде — виноситиму його. Виявлю втілення — повідомлю вас...

— Повідомите? Тобто ви хочете, щоб ми пішли звідси?

Сіру відверто заявив:

— Якщо чесно, хочу.

Розвідників, безперечно, спантеличила заява коваля. Навсібіч від Останньої кузні простягалася мертва пустка. Від бодай якогось житла кузню відділяли кілька днів шляху. Можна було зрозуміти, що Сіру виганяє їх у Лахоцин.

— Визнаю, Тінахан не вміє поводитися в гостях. І господар має повне право позбутися гостя-бешкетника. Але все-таки прошу вас передумати. Чи не погодитеся ви прийняти обіцянку дотримуватися правил пристойності? Будь ласка, не виганяйте нас. Адже до Останньої кузні десять днів ходу через сніги й льодовики.

— Я не такий холоднокровний, як ви могли подумати. Ви заговорили про ввічливість із боку гостя. Я знаю, що й господар мусить пам’ятати про пристойність. Так, виганяти вас — це занадто. Але все не так просто.

— А в чому річ?

— Ви давно бачили пані голову кузні?

Тінахан з Біхьоном знічено перезирнулися. Кейґан мовчки задумався. Коли загін розвідників прибув до Останньої кузні, вони перевірили всіх, хто тоді тут був. Зустрічалися і з пані головою. З’ясувалося, що вона теж не втілення, тому нею розвідники більше не цікавилися.

— Тобто так і є, значить. У вас не було до пані голови жодної справи, та й вона постійно зайнята.

Сіру пом’явся і додав:

— Пані голова нині... трохи нездужає.

— У неї небезпечна хвороба?

— Ні, вона видужає. Просто поки що їй важко пересуватися. Тому й до ковалів вона останнім часом не виходить. Прошу не сприймати це як звинувачення, але гамір, який здіймає Тінахан, їй заважає.

Отже, Сіру просив розвідників залишити кузню тому, що пані голова захворіла. Тінахан сердито бурмотів, мовляв, думав, що їх виганяють через сутичку з тією негідницею, якій він побажав опинитися в гостях у риб. На його бурмотіння ніхто не зважав. Сіру додав, наче щоб заспокоїти засмучених гостей:

— Якщо виявлю уособлення — негайно відправлю до вас у Лахоцин. І ви з ним чи з нею вирушите на пошуки уособлення Бога, якого ніде немає. Гадаю, тобі, Кейґане, і тобі, Біхьоне, в Лахоцині буде значно зручніше. Адже там живуть люди, а не лекони.

Кейґан не знайшов відмовки, щоби просити дозволу залишитися в Останній кузні. Його товариші нічим допомогти не змогли, і Кейґан пообіцяв, що загін вирушить у путь, щойно вщухне буревій, а також побажав пані голові якнайшвидшого одужання. Сіру подякував і пішов собі. Ледве дочекавшись, коли за старим зачиняться двері, Тінахан почав з неабияким запалом клясти й лаяти відому всім леконку. Біхьону це набридло.

— Тінахане, розумію, що у вас, леконів, не так, як у інших племен. Та все-таки невже можна так сваритися із жінкою?

— Ти бачив, який у неї паскудний норов? Не дивно, що в такому віці вона ще без пари.

Біхьон важко зітхнув і враз збагнув: щось тут не те.

— Кажеш, вона незаміжня? А звідки тобі це відомо?

— Та не відомо мені нічого. Сьогодні вперше стрілися.

— А чому ти припустив, що та леконка без пари?

— Вона ж прийшла замовити зброю. Без сумніву, має певне бажання, причому сміховинне. Навіщо заміжній зброя, покумекай сам? Заміжній не треба йти на пошуки судженого! А! Ні, ні! Вона, певно, хоче отримати зброю, бо замислила вбивство чоловіка. Так! А як інакше? У неї божевільний погляд!

Біхьон не зміг дібрати підхожого слова, щоб описати стан Тінахана, і розсудив, що той просто образився на леконку. Кейґан якраз закінчив лікувати Тінахана, сказав Біхьонові, що можна обернутися, і додав:

— Хуртовина посилюється. Навряд чи в таку негоду хтось найближчим часом сюди прийде. Тінахане, лягай, виспися добряче, хай рани загояться. І ти поспи, Біхьоне, поки можна. У дорозі нам вилежуватися не вдасться.

Біхьон погодився й улігся. Тінахан теж постелив собі, але не ліг відразу, а задумливо мовив:

— Якось дивно це все.

Кейґан, розправляючи ковдру, зітхнув:

— Мені не здалося, що очі тієї леконки блищали від бажання вбити чоловіка.

— Та ні! Я не про неї. А про слова Сіру.

— Які саме?

— Чому він нам розповів про нездужання пані голови? Наче пишається її хворобою.

Кейґан зрозумів, що здивувало товариша.

— Мабуть, тому це сказав, що він прямодушний. Або хотів виказати нам пошану.

— Як це — пошану?

— Лекони не люблять зізнаватися у власній слабкості. А Сіру з поваги до нас сказав правду.

Тінахан подумав, що Кейґан, можливо, угадав, що було в старого коваля на думці, й урешті ліг спати.