Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 28)

— Дзюер неабиякий хитрун. Він обіцяє повернути родині Сен утрачене процвітання. Становище цієї родини зараз і справді паскудне. Радіоль розтринькала все на своє недолуге мистецтво, і скарбниця родини спорожніла. От Дзюер і просить лише єдиний раз дати дозвіл чоловікові, себто йому, очолити родину Сен з метою відновлення її слави.

— Тому що не може допомогти родині, поки не вважається її повноцінним членом?

— Атож. Зараз він не може навіть наблизитися до родини. Не може передати своє багатство. Він стверджує, що передасть звання очільника дочці Радіоль, коли настане нас. Що буде підтримувати майбутню спадкоємицю. Але тут ось у чім річ: у Радіоль поки немає дочки. І ще одне. Ти й сама здогадуєшся, чи не так?

— Я ж не дурна. Він покаже приклад іншим чоловікам.

— Саме тому деякі жінки, хоча й не бажають, щоб славетна родина Сен занепала, не дають згоди. У чоловіків з’явиться лазівка для втручання в управління родинами, хай вони називають це допомогою чи як завгодно. Дзюер не скупиться на подарунки родинам, і всюди ходять його посіпаки. І, хоч як це неприйнятно, він досяг певних успіхів. Це можна зрозуміти з того, що його посланці дозволяють собі погрожувати жінкам.

— Незвичайний чоловік цей Дзюер. І багато в нього прибічників?

— Чимало. Здебільшого чоловіки, але й жінки є. Ковальки, приміром.

— Ковальки?

— Ковальок усі зневажають, і вони геть не мають гідності. Збожеволіти можна! Його найвірніша прислужниця — ковалька Феніна. Ох, Віас. Ти, мабуть, утомлена з дороги?

Сомеро перепросила за те, що вивалила на сестру так багато всього, не давши їй перепочити. Віас попросила не турбувати її в спальні, поки вона не вийде сама, і пішла.

У спальні стояло сперте густе повітря. Віас поморщилася й подумала, що варто було все-таки попередити про своє прибуття, щоб у її покої прибрали. Але вона дуже поспішала й не мала часу подбати про таку дрібницю. Її військо, чи радше його жалюгідні рештки, мало прийти в Хатенґрадж за кілька днів. Разом з новиною про зруйнування Фероґраджа.

Віас зняла кольчугу та сайкер. Виснажена, упала на ліжко.

Дорогою до Хатенґраджа вона уявляла собі, що побачить переполоханих містян, але вони жили, мовби й не знаючи тривог, хіба що клопоталися чимось особистим, як Сомеро. Віас збагнула, що хранителі Фероґраджа не встигли передати зміїне повідомлення. Їй не хотілося бути посланцем, який приносить сумну звістку. Вона сподівалася з’явитися в Хатенґраджі, коли мешканці вже усвідомлять страшні обставини й віддадуться хвилюванню та страху. Тоді вона швидко завоювала б їхню довіру й підкорила всіх своїй волі. Оборона Хатенґраджа була неможлива без невтомної співпраці містян.

Раптом Віас скочила на ліжку.

Сіла на ліжку, втупилася в стіну. Закипіла злістю на себе саму.

«Чому я повинна сушити собі мізки? Хай це роблять хранителі!»

Їй нестерпна була думка про скруту, в якій вона опинилася. Якби могла, стерла б з пам’яті спогад про це. Хранителі — її вороги. Хранителі використали її, щоб викрасти Каріндоль, і пробачати їм Віас не збиралася. Вона на коротку мить пригадала, як порубала хранителя книг Ювекса, щоб не заважав підстерігати Хваріта. Але не для того, щоб присоромити себе. Випадок з Ювексом здавався їй гарним прикладом, на якому можна було б повчити Ґалотека.

Ланцюжок міркувань, які важко було назвати доброчесними, привів Віас до переоцінювання власного становища. Не погоджуючись сприймати відповідальність за оборону Хатенґраджа як обов’язок, покладений на неї хранителем, вона подивилася на справу з іншого боку.

«Хатенґрадж тепер мій».

Хатенґразькі хранителі володіли військовими повноваженнями. Іншими словами, більшість їх залишила місто й пішла на Північ воювати. А джерело їхньої сили міститься в Каріндоль Макероу. Каріндоль — у холодовій «шафі», а «шафа» — у Вежі сердець. А Вежа сердець — у Хатенґраджі.

І ці міркування тішили Віас.

Дзюер Сен був дуже сумлінний. Якщо давав комусь обіцянку — неодмінно її дотримувався. Така вже була в нього вдача. Саме такою вдачею і пояснюється його вчинок з безбожниками, які запропонували йому гроші, благаючи не дати їм загинути від рук назьких вояків. Дзюер дочекався, коли безбожники відволічуться, зненацька напав і всіх повбивав.

— Я дотримуюся своїх обіцянок. Навіть коли йдеться про безбожників. Я зробив так, щоб назьке військо не могло їх убити.

Віас посміхнулася у відповідь на дотепний жарт.

— Он як ви накопичили своє багатство. Але шляхетних жінок Хатенґраджа вам не вдасться причарувати самим лише багатством.

— О, накопичене золото — не єдине моє досягнення. На ці кошти я придбав зброю, спорядження та набрав загін дружинників.

— Яких дружинників?

— Хотілося зробити внесок у цю видатну війну.

— І в чому він полягає?

— Я розширив поле своєї діяльності.

Віас зрозуміла, про що він мислемовить. Безбожники розчулювалися, познайомившись із людинолюбними наґами, які обіцяли битися з ними пліч-о-пліч, щоби припинити безглузду різанину, та заявляли, що в ім’я справедливості й для очищення сумління готові наставити мечі на одноплемінників. Цим лицемірам, які вдавали праведників, люди довіряли оборону своїх поселень і зустрічали швидку смерть від їхніх рук на вулицях власних міст, на власних подвір’ях. У всьому була винна любов людей до чарівних казок.

— Так і є: ви дотримувалися обіцянок.

— Еге ж. Після мене ніхто більше не міг напасти на їхні будинки.

— І чим думали ці безбожники? Точно не головами. Як можна брати на віру такі побрехеньки?

— Ви, мабуть, не знали, але назькі голоси зачаровують безбожників.

— Розумію.

Дзюер злегка всміхнувся. Віас роззирнулася й запитала:

— Отже, усі статки вам принесла саме ця діяльність?

— Ні, я ще багато чим займався.

Щоб скласти уявлення про розміри багатства Дзюера, було достатньо одного погляду на його помешкання. Він не приєднався до родини, а оселився окремо. Звісно, не в самому Хатенґраджі, адже такої відвертої пихи йому не пробачили б. Тому Дзюер поставив намет на пустирі, на околиці міста. Намет був завбільшки як чималий дім і такий розкішний, що навіть у польових умовах його власник зовсім не відчував незручностей. Навколо головного намету розташовувався табір із численних менших, у яких мешкали поплічники Дзюера — так звані дружинники. Їм не було на що скаржитися. Хатен-ґразькі жінки, побачивши табір Дзюера, мабуть, презирливо пхикнули б, мовляв, якомусь там чоловікові не годиться мати так багато слуг. А Віас, яка провела кілька років на війні, підмітила дещо інше, те, чого не зауважили б інші наґині. Дзюер мав найбільше в Хатенґраджі військо. І його дружинники були вельми досвідчені. Думки про це збудили уяву Віас.

— Чим ще ви займалися?

— Багато чим, пані Макероу. Довго розповідати.

— У вас, гадаю, є щось, варте моєї уваги?

Дзюер нахилив голову й усміхнувся. Йому не доводилося стикатися із суперечністю, з якою зіткнулася Сомеро Макероу. Він мислемовив до справжньої очільниці родини Макероу:

— Для мене честь — показати вам моє скромне зібрання коштовностей.

За наказом Дзюера слуги винесли з намету велику, важку скриню. Дзюер власноруч відчинив її.

І Віас побачила, що скриня повна дивовижних рідкостей. Вона здогадалася, що туди склали все найкраще, найкоштовніше. І всі ці речі були невеличкі — їх можна було легко взяти із собою. Як Віас і передбачила, Дзюер запропонував їй обрати собі подарунок:

— Беріть усе, що вам до вподоби.

— Ви справді дозволяєте? — усміхнулася Віас.

— Звісно, пані.

Вона знову всміхнулася. Дзюер заходився одну за одною виймати коштовності зі скрині, розповідаючи про їхнє походження. Віас слухала з виразом безмежної зацікавленості. Адже Дзюер володів багатством стократ більшим за скриню, яка стояла перед наметом. І це тішило Віас. Коли вільний потік розповідей Дзюера про його здобич раптово обірвався, вона потішилася ще більше.

Дзюер розгублено дивився в дальній кінець табору. Наближалися до зубів озброєні наґи — брудні, втомлені. Їх було багато. Спантеличені дружинники Дзюера почали хапатися за зброю, але прибульці на них навіть не глянули. Дзюер обернувся до гості. Не побачив і тіні збентеження на її обличчі й почав здогадуватися, що до чого.

— Хто ці наґи, пані Макероу?

— Це мій полк.

— Ваш полк?

— Так. Я забула вам мислемовити? Я — полковниця Червонодеревного полку, Дзюере. І я прибула в Хатенґрадж, щоб забезпечити оборону міста.

Дзюер не очікував такого від Віас. Поки він стояв ні в сих ні в тих, гостя взяла зі скрині меч із руків’ям у вигляді дракона й клинком — рогом на драконячій голові. Зображення дракона нагадало Віас Асхварі-таля, хоча насправді подібності не було.

— Який незвичайний меч!

— Навіщо сюди прибули ці вояки?

— Щоб поздоровити тебе, Дзюере. З тим, що матимеш можливість зробити вагомий внесок у війну. Ти маєш усе, що мені потрібно. Віднині твій табір стає моїм, а дружинники приєднуються до мого війська. Приведи мені найспритніших і найкмітливіших своїх підлеглих. А тебе призначаю сотником.

— Пані Макероу, я...

— Родина Сен потребує могутнього очільника, здатного підтримувати її процвітання, чи не так?

Як і завжди, коли в розмові траплявся несподіваний поворот, Дзюер закрив свідомість. Трохи поміркував, як відповісти Віас, і мислемовив єдину гідну відповідь, що спала йому на думку, водночас намагаючись укласти луску, яка вся стояла сторч: